Людині, мабуть, на роду написано помилятись. І коли я малим робив щось не до ладу, а потім переживав, моя бабуся казала: «Ну чого ти? Кінь на чотирьох, та й то спотикається». Тому я навіть не знаю, чи є на світі хоч одна книжка, в якій не було б помилок. Пам’ятаєте анекдот про те, як ретельні англійці хотіли підготувати й видати енциклопедію без жодної тобі помарочки? Зібрали всіх найкращих редакторів і коректорів, усе не раз, не два виправили–вичитали. Виходить книжка. Помилок і справді нема, зате на обкладинці написано «Енциклопудія». Але часом помилок у книжках стає так рясно, що починаєш сумніватися в тому, що це наслідок людської здатності помилятись або недбальства авторів чи видавців.

Обидві повісті, що увійшли до збірки «Тіні у маєтку Тарновських» Володимира Даниленка, — про те, чим різняться між собою такі ефемерні поняття, як «любов» і «кохання». У першій з них молоде подружжя (він — музикант, вона працює на п’ятьох роботах) — оповідь ведеться від імені їхнього сина–підлітка, який поперемінно стає на бік кожного з батьків, одночасно набуваючи вже свого власного любовного досвіду.

Здається, в епоху інтернету найрізноманітніші джерела інформації маєш в одному пристрої — в комп’ютері, освоюй навики інтернет–серфінгу, і весь світ — біля твоїх ніг. Я теж так думала, поки не потрапила в Державний архів–музей літератури і мистецтва України(ЦДАМЛМУ), розташований на території Софійського заповідника. Там у читальному залі можна замовити, наприклад, архів відомого мистецтвознавця Стефана Таранушенка і з шелесткого конверта тобі на руку випадуть жовті старі фотографії, а в папці будуть оригінали статей, листи. Можеш замовити з фондів документи Олеся Гончара, Павла Загребельного чи Миколи Глущенка, і весь чар того часу, того світу і тих людей разом з артефактами доставляють тобі з фондосховища. Порівняти відчуття видобування інформації з монітора комп’ютера і з архівів — не можна ні за якими параметрами, і зрозуміти цю безсилість може тільки той, хто в архівах працював. Відмінність тиражної продукції і оригіналу, масового виробництва і ручної роботи, комп’ютерної графіки і живого малювання — усе кульгає, до раціональних переваг додаються запахи, аури, міфи, які матеріалізуються через дотик. Звиклі до touchscreen, ми маємо можливість пережити інший емоційний досвід. Неймовірні багатства національної культури у вигляді документів і артефактів, немов зачакловані, лежать, чекаючи своїх дослідників — людей не так кар’єрно мотивованих, як щиро зацікавлених і здатних любити ці абстракції, що звуться вітчизняним мистецтвом.