4 липня 1991 року побачив світ перший номер газети, яку ви, наші читачі, відтоді, сподіваємося, встигли полюбити. Що ж, шлях одне до одного може бути довгим. Зараз ми взаємно симпатизуємо, тобто «УМ» та 114 тисяч її нинішніх читачів.
Журналістський колектив газети за час існування «УМ», ясна річ, змінювався, але завжди залишався дуже молодим — видно, назва газети «наврочила». Хто ми, ті, хто створює «УМ»?
 |
Далебі, десятки тисяч листів від шанувальників газет, в яких дарувала мені доля працювати протягом свого журналістського життя, випало мені прочитати...
Виокремлю тільки один, коротенький — власне, одне довге речення і підпис. (Обов’язкове N B: Ще не так давно в газетах у підписі під публікаціями ставили біля прізвища тільки ініціали імені). «Якщо ти той Леонід Янюк, з яким ми годували вошей в окопі, відгукнися, а краще — приїжджай, бо є все — випити та заїсти, про що ми мріяли з тобою тоді, як мжичка сіялася така, що хотілося зігрітися, пам'ятаєш? Петро».
Я подякувала листом ветеранові за запрошення, розчарувавши його тим, що я не Леонід, а... Любов Янюк.
 |
Матеріал про бездомних тварин був одним із перших, який я, тоді ще практикантка, написала для «України молодої». У ньому фігурувала така собі пані Галя, яка підбирала на вулицях усіх підряд братів наших менших. «Зоопарк» жінки налічував кілька десятків песиків, а годувала вона їх тим, що збирала милостиню на майдані Незалежності. Тоді, у 1996 році, її там могли бачити всі.
Одного разу зустріла я пані Галю на майдані. Вирішила привітатися, розпитати, як справи, — знайомі ж усе-таки. Підходжу, пані Галя неймовірно радіє і... тицяє мені в руки засмальцьований брудний плакат із чимось на зразок «подайте — не минайте», а сама зникає «по водичку». Пікантність ситуації я розумію тільки згодом: довкола мене десятка півтора брудних облізлих «менших братиків», які до того ж страшенно нервуються — куди це зникла їхня хазяйка? При цьому «точка» знаходиться у надзвичайно пожвавленому місці — на доріжці до 16-го і 18-го тролейбусів, якими, до речі, мої однокурсники їдуть в інститут. Тримаючи двома пальцями замацаний плакат, починаю прокручувати ситуації: а раптом «гавчики» розбіжаться або надiйде міліціонер? Зрештою заспокоююсь і «відморожуюсь», мовляв, усе життя тут стояла. Зате людям яка розвага! Чистенька студентка і в такому товаристві: один кучерянь у «бурульках» із шерсті, ще в одного якась пухлина гронами з вуха звисає, у третього — понос, чого бідна тварина, на відміну від людини, зовсім не соромиться... Пані Галі не було хвилин сорок, за цей час мене обнюхали всі підопічні, побачили кілька однокурсників, але головне — щедро подавали перехожі! Словом, сором ніщо — імідж усе!
 |
Було це тоді, коли цілу зиму в Києві буяла акція «Україна без Кучми», спричинена «справою Гонгадзе» та касетним скандалом. Наша газета, яка ще рік тому підтримувала Кучму та його референдуми (дурні були, ще раз каюся), зусиллями відділу політики стала на опозиційні рейки і вже на повний голос повторювала гасло демонстрантів «Кучму — геть!». Бо таки було за що. Почався день народження Кобзаря з того, що автор цих рядків вирушив на черговий у тому політичному сезоні мітинг із твердим наміром покласти до підніжжя пам'ятника Шевченку навпроти університету три гвоздики, ну й зустрітися в гущі подій із старими товаришами-«повстанцями». В парку з'ясувалося, що «рудий тарган» метнув свій вінок із самого рання й утік, натомість простий народ з депутатами, унсовцями та приїжджими студентами з різних регіонів уже достатньо потовкли «беркутівці», декого скинули з даху, декого запроторили за грати тощо. У парку зібралися мітинги, які перетворилися на проїжджій частині в колони демонстрації. Ті, у свою чергу, — загальною чисельністю понад 15 тисяч — пройшлися центральними вулицями міста, скандуючи гасла на кшталт «Кучму за грати — і грати, грати, грати». Ваш покірний журналіст був у гущі подій.
Звісно, все це крутилося перед очима в шаленому калейдоскопі, впорядкувати який допомогли телесюжети на владних каналах у наступні дні (тільки висновки були прямо протилежні офіційним). Але по обіді 9.03.2001 мені належало ще взяти безпосередню участь на правах делегата в установчих зборах Всеукраїнського громадського комітету опору «За правду!», в президії якого ненадовго таки помирилися давні студентські лідери. По тому, як було проголосовано за всі резолюції, ми пили пиво в буфеті місця цієї історичної події — Будинку вчителя — з тими товаришами-провідниками, які ще не роз'їхалися зі своїми хлопцями по регіональних студентських домівках. Та, як виявилося, до рідних обласних центрів того вечора не судилося потрапити майже нікому. Мобільні телефони (а вони тоді були ще зовсім у небагатьох) почали розриватися від повідомлень на кшталт «тернопільську делегацію пов'язали на вулиці такій-то і відвезли в невідомому напрямку» або «харків'ян повиймали просто з вагонів». Тут же було мобілізовано знайомих нардепів, які прийшли на допомогу. Моїй «групі» випало кататися на розкішному «Мерсі» лідера соціалістів, в якому на передньому сидінні сидів тоді ще не нардеп Микола Рудьковський (ніколи доти й потому я не їздив на таких крутих «тачках»). Були на залізничному вокзалі, де в прямому значенні виривали з рук ментів студентів, котрі ще пару годин тому сиділи поруч на «За правді», і запихали їх у вагони вже від'їжджаючого львівського потяга.
Корисно пригадати: якщо унсовців того дня кидали «мордами» в грязюку й арештовували за підозрою в участі у бійці на Банковій, то пацанів-«студіків» хапали, товкли й кидали у «воронки» просто за інерцією — відловлювали за ознакою україномовності, за значками «Правди!», за синьо-жовтими хустинами... І ми з товаришами та опозиційними депутатами аж до третьої години ночі моталися по всіх можливих райвідділках та СІЗО, лупили в зачинені двері, вікна, намагалися зламати замки, аби дізнатися про долю хлопців та звільнити їх.
Дехто сидів у невідомості тиждень. Потім більшість вийшла. Я накатав, здається, дуже непоганий розворот про всі ці події — репортаж із натовпу. Як виявилося, 9-те було масованим виверженням вулкана тоталітаризму, який після того вже не змовкав.
Настало 10-те й подальші «березня». Були заяви й звинувачення нас у фашизмі — звідти, звідки не чекали. За півтора місяці «Україна без Кучми» дійшла до сумного фіналу. А Кучма, ..., лишається й досі.
 |
Відбулося це на самому-самому початку моєї журналістської кар'єри, а точніше, на другий тиждень моєї серйозної роботи в столиці. Слід зазначити, що я не була тоді зовсім «зеленою», отже, як диктофон у руці тримати знала. Того дня я поїхала на дуже відповідальну, на мій погляд, подію — виставку товарів вітчизняної легкої промисловості. Після «оглядин» експозиції мала відбутися прес-конференція за участю самого міністра економіки та керівників департаментів міністерства. До речі, тодішній міністр економіки (через морально-етичні міркування не буду згадувати його ім'я, хоча, якщо прочитає — обов'язково впізнає себе) обіймав нову посаду перший тиждень, відповідно, в обличчя його з журналістів мало хто знав (тим більше я, яка взагалі тоді плутала, хто головніший — Прем'єр чи віце-прем'єр). Отже, задивившись на якусь надзвичайно привабливу сукню від нашої рідної вітчизняної фірми, на прес-конференцію я запізнилась, зайшла, коли в залі було повно моїх колег, а в президії гордо сиділи керівники департаментів Міністерства промислової політики та Міністерства економіки. Я тихенько взяла стілець і притулилась скраєчку з блокнотом у руці. Тим часом прес-секретарка стурбовано дивилась на годинник і постійно казала, що ось-ось підійде міністр економіки — і будемо розпочинати. Через хвилину виявилось, що запізнилась не лише я. Якийсь дядечко в костюмчику так само тихенько взяв стілець і сів поруч.
— Я не багато пропустив? — запитав він.
— Та нічого, власне, не пропустили. Всі міністра чекають.
— А де ж він? Це ж нечемно!
Мені не дуже хотілось продовжувати розмову, і я відповіла, що не знаю. Але мій співрозмовник не втихомирився.
— А може, він застряв у клозеті? Знаєте, з міністрами таке буває.
Розмова ставала веселішою, і я поступово втягнулась у неї.
— А ви звідки знаєте? Що, кожен день його бачите?
— Звичайно. Я гадаю, у нього швидка.
Далі пішли дещо вульгарні варіації на тему діареї і засобів її лікування. І тут на найвеселішому місці ми засміялись дуже голосно, на нас звернула увагу прес-секретарка. Вона тут же змінилася на лиці, посміхнулась і голосно сказала: «А щойно до нас приєднався міністр економіки та з питань євроінтеграції! А чого ж ви в кутку сидите? Ваше місце в президії!». Уявіть моє здивування, коли чоловік, що сидів поруч зі мною, піднявся і пішов до президії! На півдорозі він обернувся та підморгнув мені, а я від сорому сховала обличчя. З тих пір я завжди уважно роздивляюсь фотографії новопризначених міністрів на урядовому сайті.
 |
Журналістика — річ, звичайно, дуже цікава. Настільки цікава, що, перебираючи в голові всі її достоїнства, губишся у тому, що ж написати у першу чергу: те, як Леонід Данилович на своїй щомісячній прес-конференції розповідає, як знімає свої стреси, чи те, як один народний депутат на виборах мера в одному місті питає у свого колеги, чи не замовити собі на вечір «пива і дівчаток», чи ще щось з розряду «вас фіксує прихований диктофон».
Журналістика, крім того, річ ще й дуже корисна. Не будемо про всілякі фуршети, роздачі ручок і блокнотів, далекі й не дуже відрядження. Зі мною от нещодавно трапився цікавий випадок, коли після завершення робочого дня я, втомлений, повертався додому. В метро було багато людей, і я вирішив пройти повз турнікети, показавши на «перехідній» місячний проїзний квиток на метро. Процедура, здавалося б, доволі звична. Але це дуже здивувало тітку, що «патрулювала» при вході на ескалатори. «Чого б це?» — подумалося. Виявилося, що я показав їй не проїзний документ, а ...посвідчення кореспондента «України молодої». Своєю «ксивою» я більше не зловживав. А все ж приємно, що працівники метро настільки шанують «УМ», що дозволяють безперешкодно проходити через турнікет.
 |
Наш відділ інформації в редакції часто називають «убойним», адже ми повинні оперативно дізнаватись про всякі надзвичайні ситуації, у тому числі кримінальні. Так сталось і того ранку, коли я щойно прийшла на роботу і тут же дізналася з оперативних зведень Міністерства з надзвичайних ситуацій про обвал балкона в Одесі. Аби отримати якомога більше iнформацiї про цей жахливий випадок, я одразу ж почала дзвонити до місцевого управління МінНС. Після кількох гудків слухавку взяли і сонний голос запитав:
— Алло?
— Я журналістка «України молодої». Скажіть, будь ласка, у вас сьогодні балкон обвалився, можна подробиці?
— Як балкон? А де саме?
Я здивувалась, але вулицю назвала.
— І що, є жертви? — запитав сонний голос.
— Та не знаю! Я хотіла це у вас спитати.
Далі розмова тривала у стилі німого з глухим. На жодне запитання мені не могли дати відповідь. Тут уже я обурилась:
— Що ж ви нічого не знаєте?! Ви ж МінНС!
На тому кінці дроту здивовано запитали:
— Яке ще МінНС?! Це квартира! Я гадав, ви мені про надзвичайний випадок хочете розказати і спитати мою думку!
 |
Mова пiде про те, як я вперше прийшла у редакцію «України молодої». Це було у серпні 2001 року, коли я вирішила, що моя свіжо дописана дисертація з лінгвістики не повинна стати кінцевою зупинкою у моїй кар'єрі, професійному житті, амбіціях, урешті-решт... Я надумала рознести вщент усе те, що я вже побудувала, і почати все спочатку, випробувавши свої сили в журналістиці. Говорю про це так детально тому, що подібна біографічна замальовка була частиною моєї розкiшної промови, яку я налаштувалась виголосити перед «УМним» начальством. У ній було все — починаючи з аргументів на користь того, чому редакція має мною зацікавитись, і закінчуючи мало не цитатами з класиків. Усе це я проговорила у телефонну слухавку, стоячи на прохідній «Преси України». Байдужий голос на іншому кінці дроту зауважив мені, що я помилилась. Я перенабрала номер, сподіваючись потрапити в «Україну молоду». Цього разу мені пощастило більше, але, коли я закінчила свою рацею (вже дещо підкорочену), виявилося, що я розмовляла з нашим редакційним секретарем — Наталкою, яка кадрові питання і питання творчої сверблячки, певна річ, не вирішувала. Я дзвонила втретє і знову невдало (а словесне плетиво моє все тануло і тануло). Лише десь з п'ятої спроби я прорвалася до людини, уповноваженої роздавати шанси новачкам, — до заступника редактора Дмитра Лиховія. Геть осатаніла, я постала на порозі його кабінету і дуже роздратованим голосом заявила: «Я — Наталія Лебідь. Раніше ніде не друкувалась. Але хочу. Словом, давайте я у вашу газету щось напишу». Як не дивно, але сказаного цілком вистачило. Sapienti sat, як казали римляни. Я почала «розробляти» своє перо, і по цей день з «Україною молодою», і від добра добра іншого не шукаю...
 |
Можна б було розповісти, як я виправдовувався за хокейного російського фахівця Володимира Юрзінова перед адміністраторами льодового палацу в Празі, або пояснював у Амстердамі журналістам Бі-Бі-Сі, чому наш футболіст Шевченко зі мною поговорив, а з ними — ні, або як у Москві став жертвою нелюбові тренером Валерієм Газзаєвим газети «Спорт-Експрес», де я тоді працював. Маленька ж історія, яку я все ж хочу розповісти, трапилася кілька років тому під час поїздки у справах до Москви. Настав час, коли російські прикордонники почали перевіряти документи. Я не зрозумів чому, але один iз них покликав мене до купе провідника, де тет-а-тет заявив, що в мене в паспорті не вклеєна фотографія у віці 25 років, тобто він є недійсним, і почав натякати, що непогано було б якось «залагодити» справу. Зорієнтувавшись, я спитав, чи не можна показати інший документ, що засвідчує мою особистість. Після згоди росіянина я пред’явив журналістське посвідчення. Відношення прикордонника до мене змінилося миттєво, він чемно поцікавився, чи не у відрядження я їду, а отримавши ствердну відповідь, побажав щасливої дороги і зник. Виявилося, в наших краях журналістів «побоюються, а значить, поважають». Але хотілося б, щоб саме поважали і з розумінням ставилися до праці журналіста.
 |
Моя робота в журналістиці почалася з радіо «Континент». Найбільше запам'ятався перший ефір, коли я вела разом із напарником ранковий випуск новин. По дорозі до студії страшенно хвилювалась і щоб виробити кращу дикцію вирішила «с чувством, толком и расстановкой» вголос почитати «Україну молоду». Першим моїм слухачем була порожня автобусна зупинка. «Доброго ранку. Ви слухаєте ранковий випуск новин, а в студії для вас працює Тетяна Харченко», — відрапортувала я. І, підвівши очі, помітила переляканих бабцю з дідом, які, мабуть, непомітно підійшли. А тепер швидко, озираючись, відходили від мене в інший бік...
Як тільки я заявилась у студії, мені тицьнули в руки текст. «Ти запізнилась. Ефір через тридцять секунд», — крикнув хтось. Коли почалася програма, мій напарник раптом почав знаками показувати, що більше читати не може — дере в горлі. Я вихопила його папірці й читала вже те, що бачила. Але звукооператори, випускові редактори і навіть мій колега переглядалися між собою і сміялися. «Ну попустило?» — запитав мене редактор і, не дочекавшись моєї відповіді, додав: «Тоді готуйся — ефір через 8 хвилин».
 |
Сталося це на цьому тижні. Поблизу села Зелений Мис, що поряд з Чорнобилем, проводилися спільні навчання підрозділів МінНС, СБУ і МВС. У програмі були і умовні антитерористичні операції і ліквідація можливих наслідків надзвичайних ситуацій на ЧАЕС. Цікаво, словом. Про поїздку на це «маски-шоу» представники ЗМІ домовлялися з відомчими прес-службами заздалегідь. Як виявилося, даремно. Бо хоча журналісти і встали зрання і на дорогу витратили півтори години дорогоцінного часу, побачити навчання їм не судилося. Приїхавши на місце на півгодини раніше, вони побачили лише рятувальників, які збирали речі і від'їжджали додому. Учасників навчань з інших відомств уже й сліду не було...
Виявилося, що «з першими півнями» до тимчасовго табору навідався один впливовий можновладець, який забажав шоу тут і зараз. Отже, видовища були негайно проведені на три години раніше від запланованого, і лише для одного глядача... Щодо «журналістського хліба», то інформацію довелося збирати по крихтах, хоча всі розуміли, що цікавого репортажу вже не буде.
Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>
«УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>
Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>
Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>
На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>
Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>
