Пекельне «солодке» життя

21.08.2012
Пекельне «солодке» життя

Тепер Ірина може присвятити час своєму чоловікові й онуку. (з архіву родини Радченків.)

«Я лише й мріяла, щоб померти уві сні»

Ще три роки тому життя Ірини Радченко з Бердянська не віщувало біди. Усе було, як в усіх: родина, улюблена робота. Але одного дня все перевернулося з ніг на голову. Раптовий напад — і життя Ірини перетворилося на жах. «Це трапилося на роботі, — розповідає жінка. — Сиділа за комп’ютером (а працювала я диспетчером) і робила звичну роботу. А потім впала в якийсь ступор — і нічого не могла зрозуміти. Вимкнула комп’ютер, сяк–так доїхала додому. А там уже мені стало зовсім зле, і зранку мене повезли одразу в реанімацію».

Лікарі не могли поставити діагноз Ірині, і родина жінки перебувала на межі відчаю. А напади з втратою свідомості й судомами частішали. Цей стан міг тривати годинами: жінка не реагувала на мову, не могла пересуватися самостійно. Спершу медики лікували Ірину від інсульту, але покращення не було. Потім сказали: «У вас — епілепсія». Але й традиційне лікування у таких випадках не допомагало — жінці ставало дедалі гірше.

Постійне ходіння по лікарях стало нормою, але медики лише розводили руками. «У неї були такі тривалі напади, — розповідає чоловік Олександр. — Вона нікого не впізнавала — ні сина, ні мене. Не розрізняла предмети в кімнаті. Колотило, вивертало... Сказати, що ми жили на пороховій діжці — не сказати нічого. Це дуже важко: дивитися, як мучиться рідна людина, і не мати змоги їй допомогти».

Напад міг початися у будь–яку хвилину і будь–де. Ірина вже не могла працювати і звільнилася з роботи — у неповних 50 років жінка стала бранкою власної квартири. В очікуванні чергового нападу вона практично не виходила на вулицю. Син та чоловік боялися залишати її одну. Не довіряли маленького онука, адже під час нападів Ірина не контролювала себе. А після них нічого не пам’ятала.

«Ніхто не міг спрогнозувати, коли це почнеться. Я могла стояти і сушити феном волосся, а потім — бах, і я нічого вже не контролюю, — згадує ті важкі часи Ірина. — Стала комплексувати, менше виходила на вулицю. Боялася самої себе і спілкуватися з людьми. Бо бувало, що вийдемо з чоловіком у гараж: туди йду нормально, а назад — як п’яна, і ноги не слухаються. Олександр мусить уже мене на собі нести. А сусіди дивляться, дивуються, жаліли весь час мого чоловіка: «Який хороший, а дружина — шизофренічка». «Ми постійно боялися її втратити, — зізнається Олександр. — І це почуття ніколи не залишало нас із сином».

А в Ірини тим часом танула надія на одужання. І вона вже почала думати про невідворотне: «Я змирилася. І хотіла лише одного: тихо померти уві сні».

Винен цукор!

Але була в історії хвороби Ірини й малозрозуміла річ — якось, під час чергового обстеження, у жінки виявили патологічно низький цукор у крові. І лише ложка меду чи грудка цукру були здатні швидко зупинити жахливі напади. Родина усвідомила цю залежність і навіть призвичаїлася до неї. «Якось я пішла в магазин, — розповідає Ірина, — і там зі мною стався напад. Відкриваю очі, а біля мене вже лікарі. Добре, що там був мій знайомий, який швидко подзвонив сину. Він приїхав і одразу лікарів попросив: «Нічого не коліть їй! Я знаю, що робити». Помазав мені лише губи медом. І я одразу прийшла до тями». Так в Ірини почалося «солодке» життя. І хоча жінка ненавиділа солодощі, вже нікуди не могла виходити без пляшечки солодкої води. Так став очевидним зв’язок між її хворобою і низьким цукром.

Його підтвердили й фахівці столичного Національного інституту хірургії та трансплантології імені Шалімова, куди жінка звернулася для обстеження на прохання сина. Там і розкрили таємницю її загадкової хвороби: виявляється, у жінки була пухлина, яка й спричиняла жахливі напади.

Рідкісна і небезпечна пухлина

«У нашої пацієнтки була досить серйозна проблема, яка називається інсуломою, — розповідає професор Національного інституту хірургії і трансплантології ІМНУ ім. Шалімова Володимир Копчак. — Це пухлина підшлункової залози, яка розвивається з клітин, які виробляють інсулін. Коли така пухлина з’являється, в організмі виникає надлишок інсуліну. І у хворих виникають так звані гіпоглікемічні кризи — тобто цукор падає до мінімальних меж. І його бракує в організмі».

Як пояснює професор, інсулома — досить рідкісна хвороба. Трапляється один–два нові випадки на мільйон населення. І через погану обізнаність лікарі часто не можуть встановити правильний діагноз, а хворі роками борються зі своєю проблемою самотужки. Як доказ того Володимир Копчак пригадує одного зі своїх пацієнтів із Полтавщини: чоловіка шість років лікували у психіатричній лікарні, а в нього була та сама злоякісна інсулома — саме вона спричинювала незрозумілі напади й дивний стан пацієнта. Але лікарі навіть і не припускали, що проблема хворого в пухлині. «Цього чоловіка ми успішно прооперували, і тепер він знову трудиться трактористом, живе повноцінним життям», — каже Володимир Копчак.

Інсулома — досить небезпечна пухлина. «Постійна, хронічна недостатність цукру в організмі призводить до того, що страждає головний мозок — для нього немає «харчування», — пояснює Володимир Михайлович. — І з часом люди навіть інтелект втрачають, можливість нормально спілкуватися, нормально жити. Стають асоціальними». Хворі на інсулому часто втрачають свідомість, не орієнтуються у просторі, у них з’являються судоми. А один із таких нападів, кажуть лікарі, може закінчитися смертю. Крім того, пухлини підшлункової залози рано чи пізно перетворюються на злоякісні.

Ірині Радченко така доля вже не загрожує: столичні хірурги успішно видалили їй із підшлункової небезпечну пухлину. Та ще й уперше в Україні зробили це лапароскопічним способом — без великих розрізів, через незначні отвори. Сьогодні родина Ірини може зітхнути з полегшенням — нападів більше не буде. Для неї вже почалося нове життя — без страху і болю. «Слава Богу, що я вже нормальна людина, — тішиться Ірина. — Що можу піти в будь–який час куди захочу і самостійно. Без супроводу і пляшки з солодкою водою». Не натішиться змінами в житті й чоловік Ірини — Олександр. Тепер він нарешті зможе зайнятися улюбленим серфінгом і поїхати з дружиною в Крим та Карпати. Є плани на майбутнє і в самої Ірини: «Ось трохи одужаю, побавлю онука, бо вже забула, коли його востаннє брала на руки. А потім — на роботу. Ще ж молода, треба працювати. Слава Богу, найгірше вже позаду. Це головне...»