Володимир Гончаренко неодноразово давав коментарі «Україні молодій». Фото з архіва Івана ЛЕОНОВА.
Ще 27 липня ми спілкувалися з Володимиром Гончаренком під час його резонансної прес–конференції у дніпропетровському інформаційному агентстві «Дніпро–Пост». Тоді ж він передав мені велику кількість документів на справді шокуючу тему, яку оприлюднила «УМ». Ту публікацію про знаходження в Саксаганському районі Кривого Рогу 180 тонн хімічно забрудненого і радіоактивного металобрухту я назвав саме словами Володимира Івановича: «Таке може бути тільки у нашій країні». А наступного дня після виходу резонансної статті в «УМ» Володимира Гончаренка побили невідомі. Минулої п’ятниці знаний дніпропетровський еколог унаслідок заподіяних травм помер...
Хоч нині пов’язувати жорстоку розправу з екологом саме з останньою у його житті прес–конференцією, присвяченою темі теплообмінників iз гексахлорбензолом у Кривому Розі, стовідсоткових підстав немає, ситуація зобов’язує пролити світло на таку темну історію.
Того трагічного вечора минулої середи Володимир Іванович звично повертався на авто до свого будинку в селі Вовніги Солонянського району, де вони з родиною жили кожного літа. Машина з незнайомцями перекрила йому шлях. Коли ж Володимир Іванович вийшов, численні удари металевою трубою посипалися ззаду на його голову. У шоковому стані еколог ще дивом спромігся сісти за кермо і доїхати до свого будинку. Після цього його доставили до Солонянської районної лікарні, а потім до обласної клінічної лікарні імені Мечникова. Як стверджують медики, навіть після таких страшних травм шанс на життя в еколога ще залишався, але всі надії перекреслив інсульт...
Якщо можна сказати «еколог з великої літери», так це про нього. І не просто еколог, а заслужений працівник промисловості України, академік Академії інженерних наук України та Міжнародної академії наук екології, безпеки людини та природи. Хтось з колег у розмові зі мною навіть порівняв Володимира Івановича з академіком Андрієм Сахаровим, який спершу створював ядерні бомби, а потім став активним борцем за ядерну безпеку. Так і Гончаренко — протягом багатьох років пропрацювавши у царині того, що забруднює наше навколишнє середовище, зокрема переробки кольорових металів, зазвучав на всю Україну як еколог. Взявся за нову для себе справу вже майже 50–річний Володимир Іванович (iз життя він пішов у 57), як завжди, ґрунтовно, у доволі зрілому віці закінчивши аспірантуру в дніпропетровському Національному гірничому університеті за спеціальністю «Екологічна безпека».
«У своєму житті він устиг зробити на всі 90 років, — розповів мені науковий керівник Гончаренка Віктор Лапіцький. — Адже брався за теми справді епохальні, як–от розділення кабельного брухту чи утилізація електроліту з акумуляторів».
У Володимира Івановича дивовижно доходили руки до всього — чи проблем тотального забруднення українських водойм, чи атомної енергетики, чи гірничозбагачувальної промисловості.
Справді на всю Україну важко знайти екологічну громадську організацію, яка б не просто протестувала проти забруднення навколишнього середовища, а виконувала свою місію настільки ґрунтовно — з цифрами, статистичними даними, дійсно з глибоким знанням справи і, головне, з конкретними, обґрунтованими пропозиціями щодо шляхів вирішення порушуваних питань. Варто тільки почитати засновану Гончаренком газету «Екобезпека», і мимоволі ловиш себе на думці, що його могли вбити не тільки за вищезгадані теплообмінники з гексахлорбензолом. Чого тільки варте минулорічне звернення Володимира Івановича від імені і за дорученням Громадського руху України «За право громадян на екологічну безпеку» до Президента Віктора Януковича. Зацитуємо тільки деяку його частину: «За роки незалежності чисельність населення країни скоротилася більш ніж на 6 млн. осіб, а середня тривалість життя — на три роки і на 10—13 років нижча, ніж у державах Західної Європи. Понад 90% працездатного населення до моменту досягнення пенсійного віку страждають від серйозних захворювань. Смертність у віці від 20 до 50 років (самому розквіті людських сил) збільшилася у 2,2 раза, а в працездатному віці у 2—4 рази вища, ніж у Західній Європі. За такої динаміки внуки проживуть на 8—11 років менше, ніж їхні бабусі та дідусі».
Головними винуватцями існуючого неподобства Володимир Іванович назвав власників промислових підприємств, які використовують водні ресурси з виробничою метою і зовсiм не переймаються тим, щоб повернути їх природі чистими і безпечними. «Вражають не тільки масштаби забруднень, а й фактично повна бездіяльність контролюючих органів і представників місцевої влади», — наголошував Гончаренко. І запропонував три першочергові шляхи поліпшення такої невтішної ситуації: 1) негайно припинити труїти громадян України небезпечною для здоров’я і життя водою, забезпечити населення безплатною питною водою з розрахунку 3 літри на одну людину щодоби, 2) приспустити всі водосховища дніпровського каскаду, який на сьогодні є збитковим і небезпечним, на обсяг 16 млрд. куб. метрів, 3) зобов’язати всіх суб’єктів господарювання виконувати вимоги екологічного законодавства. Більше того, як розповіли мені колеги, на кожний такий «суб’єкт» у Володимира Івановича було детальне досьє з усіма доказами зловживань.
«Найбільшим ворогом екології є байдужість і некомпетентність, а інколи і злочинна бездіяльність наших чиновників, які відповідають і контролюють у нашій країні безпечне для життя і здоров’я людини навколишнє середовище», — писав Гончаренко. І цю злочинну бездіяльність він рішуче викривав, таврував усіма можливими шляхами та методами.
А нещодавнє резонансне викриття стало для громадського діяча останнім. Дійсно, подібне може бути тільки в Україні. Коли на полігоні під Калушем викопують три теплообмінники, зашлаковані смертельно небезпечним гексахлорбензолом, і все це «добро», яке можливо утилізувати тільки на спеціалізованому підприємстві у Великобританії, залізничним транспортом через легальну фірму доставляють до Кривогу Рогу. У місті гірників неодноразово здійснювали спроби, як засвідчив на останній прес–конференції Володимир Гончаренко, порізати це добро на металобрухт, але робітники неодмінно серйозно труїлися. Ці теплообмінники загальною вагою 183 тонни лежать у Кривому Розі дотепер, і їхні фото після того спілкування знаного еколога з журналістами разом iз номерами автомобілів–перевізників та автокранів заполонили iнтернет. Але високі керівники з МНС, які першими б мали забити на сполох, цинічно повідомляють про... відсутність теплообмінників або їхніх фрагментів. А співробітники Державтоінспекції, яких активісти очолюваного Гончаренком всеукраїнського Громадського руху «За право громадян на екологічну безпеку» повідомили про перевезення небезпечного вантажу, ретельно сфотографувавши цей процес, з міста, склалося враження, позникали.
Тоді ж журналісти прискіпливо допитувалися у Володимира Івановича, хто ж стоїть за комерційною структурою, зареєстрованою у Хмельницькій області, яка доставила смертельно небезпечні теплообмінники з Калуша до Кривого Рогу, але він конкретної відповіді явно уникав, тільки й сказавши: «Високі люди». Хоча навряд чи хтось з нас тоді засумнівався, що він прізвища цих «високих людей» знав. Адже всім було добре відомо, що знав Гончаренко дуже багато, чим і нажив чимало недоброзичливців.
Тим часом колеги й друзі еколога–активіста впевнені: його смерть прямо пов’язана з професійною діяльністю. «Справа нашої честі — домогтися, щоб винні у вбивстві нашого колеги, особистості справді неординарної, були виявлені й покарані, — розповів «УМ» голова дніпропетровської обласної організації Всеукраїнської екологічної ліги Юрій Грицан. — Нині близько 200 міжнародних екологічних організацій заявили про намір звернутися з цим до Європарламенту, який просимо взяти цю справу під особливий контроль. Володимир Іванович був незручним для багатьох. І встиг зробити стільки, що може викликати лише подив і захоплення. Тому ми з колегами ставимо за мету видати альманах його праць».
«Україна молода» теж може вважати загиблого еколога своїм другом. Адже неодноразово на наших шпальтах виходили публікації, засновані на наданих ним матеріалах.
Земля Вам пухом, Володимире Івановичу!
Як повідомили у Центрі зв’язків iз громадськістю УМВС України у Дніпропетровській області, за фактом загибелі Володимира Гончаренка нині розслідують кримінальну справу — за п. 7 ч. 2 ст. 115 Кримінального кодексу України (умисне вбивство з хуліганських мотивів). Основними версіями, які розглядає слідство, є професійна діяльність потерпілого та конфліктна ситуація внаслідок дорожньо–транспортної пригоди, що немовби й спричинило його побиття невідомими, чий автомобіль наразі не встановлено. Те саме підтвердили і в прокуратурі Дніпропетровської області.
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
