Вірменія: з півночі на південь

17.07.2012
Вірменія: з півночі на південь

Монастир Хор Вірап на тлі Арарату.

У фільмі «Міміно» герої Вахтанга Кікабідзе й Фрунзіка Мкртчяна змагалися, хто щедріший, гостинніший і взагалі кращий друг — грузин чи вірменин? Режисер картини Георгій Данелія взяв цю особливість національної конкуренції просто із життя. Але випадковий подорожній, який може й не здогадуватися про існування цього духу змагання, все одно мимоволі виявиться втягнутим у дану гру. Бо після подорожі Грузією та Вірменією неодмінно задумається: хто все ж щедріший, гостинніший і взагалі кращий друг — грузин чи вірменин?

 

Секрет симпатії

Вірменія не така популярна серед туристів, як Грузія, дається взнаки брак активної міжнародної реклами (за словами грузинів зі сфери туризму, країну останнім часом відвідують багато поляків, які схоплюють види Грузії з телевізійних промороликів, хоча вистачає німців, японців i представників інших національностей, так само різні іноземці не ігнорують й Вірменію, але там вони присутні у значно меншій кількості; за словами австрійської пари, яку ми зустріли у Вірменії, відвідини Грузії вирішили відкласти (бо надто туристична порівняно з Вірменією).

У єреванському хостелі Penthouse Hotel & Hostel біля ресепшену висить великий ватман із запитанням: «Що вам сподобалося у Вірменії?». Моя відповідь: люди, природа і пам’ятки архітектури. Перший досвід стає мірилом підсвідомого, й на поєднанні саме цих трьох інгредієнтів народилася моя симпатія до цієї країни. Оскільки грузинсько–вірменський кордон знаходиться всього максимум у годині їзди на авто від Тбілісі, а квиток на нічний потяг до Єревана коштує так само, як і до Батумі, — десь 150 грн. на наші гроші — й час подорожі фактично однаковий, то було би по–дурному проігнорувати ці факти. Крім того, не мучить питання віз як для громадян держави–члена СНД. Тож варто користуватися моментом! Уже у Вірменії, споглядаючи нагір’я північної Лорійської області з видами на давні монастирі Ахпат та Санахін, я відчувала жаль за своїх батьків, які в часи Союзу мало користувалися можливістю вільно пересуватися союзними республіками.

Вірмени так само, як і грузини, розпливаються у радісній посмішці, коли чують, що ти — з України. Але, на відміну від північних сусідів, краще пам’ятають російську мову (хоча в побуті всюди вірменська), тому з ними можна більше й предметніше поговорити. Присутність Росії тут відчувається з першого кроку. Наприклад, таксист Ашот, що віз нас від кордону в перше велике місто на шляху — Алаверди — повідав: «У мене брат у Петербурзі, зубний лікар. От збираюся до нього, хочу попрацювати, а тут роботи немає». І так iз кожним, кого ми зустрічали — якщо родичі не в Росії, то в Штатах (вплив вірмен із заокеанської діаспори більше відчутний у Нагiрному Карабаху, але це тема вже для іншої статті). Повернімося до нашого таксиста: «Так у Росії упереджене ставлення до «осiб кавказької нацiональностi», — провокую його на дискусію. «По телевізору передають, що все нормально», — парирує вірменин, якому на вигляд за 50. Добре, перед нами — жертва вихолощених новин i носій вірменського гену одвічних блукань. Хоча в чому з таксистом не посперечаєшся — так з тим, що у Вірменії скрутно в економічному плані. Дороги тут гірші, ніж ті, якими нам доводилося їздити в Грузії. Пейзаж колись процвітаючої індустріальної зони в районі Алаверди — це скелети покинутих кранів, будівель, «закусочных» i «столовых». Мірилом бідності суспільства є також засміченість узбіч i берегів швидкої ріки Дебет, що в Грузії перетворюється на Куру: коли ще весна, зійшов сніг, а зелень не забуяла, пластикові пакети, як водорості, густо звисають із гілок прибережних насаджень (і це проблема обох країн).

Від прабатьків — дітям

Але вірменам пощастило з предками — ті густо понабудовували монастирів та церков i таким чином створили своїм нащадкам додаткове джерело прибутку. Перші представники туристичної галузі, з якими стикається подорожній, — це таксисти, які радо відвезуть до певного знаменитого монастиря на вершині (а в ті давні часи любили й потребували будувати на пагорбах) чи іншої віддаленої місцевості, оскільки буває й таке, що всюдисущі маршрутки можуть ходити нерегулярно (таки так! звичне нам «маршрутка» прижилося й на цих теренах). Таксисти також готові підказати й «хороший готель», але на цей випадок краще все ж мати власну рекомендовану адресу: як правило, подібна інформація черпається з міжнародних туристичних форумів. Хоча таксі — послуга у Вірменії корисна й доступна: один кілометр коштує 100 драм (близько 2 грн.), якщо ж машинка живиться природним газом, то вартість зменшується відчутно — відстань у 240 км із південного Ґоріс до Єревана коштувала 3 500 драм iз людини (трохи менше 70 грн.).

У Вірменії добре розвинена мережа хостелів i гестхаузів: біля кожного цікавого природного чи архітектурного об’єкта знайдеться дім, де за 13—15 дол. можна зупинитися на ніч, часто сніданок включено в цю суму. Бувають і милі бонуси: так, у Iris B&B в Алаверди особливо симпатичним гостям господиня Ірина, відома кондитер в окрузі, спече тортика.

«Дійсно, роботу, крім Єревана, у Вірменії важко знайти. Хоча й тут бувають негаразди — практикуються побори приватного бізнесу, тому варто всюди мати своїх знайомих», — мій співрозмовник, молодик років 30, як–то кажуть, крутиться як може, але, маючи можливість емігрувати за океан, усе ж вирішив лишитися вдома. Його аргументи на користь батьківщини — сімейні цінності, натуральні продукти, щирість людського спілкування, чого на просякнутому духом індивідуалізму й консюмеризму Заході він не бачить. Інша проблема, крім корупції, на його думку, — присутність Росії, тобто російського капіталу у вірменській економіці. Так глибоко вивчити місцеві реалії за 10 днів подорожі було важко, але що відразу кидається в очі у столиці — реклама горілки: «Царевич», «Московское время», «Белый лебедь». Російський продукт, між іншим, становить серйозну конкуренцію вірменському коньяку, який також потерпає від великої кількості фальсифікату, тому купувати «Арарат» нам рекомендували лише у фірмових магазинах.

Підтримати національний продукт у Вірменії можна і дешевшим способом — продегустувати їхню традиційну тутовку, тобто горілку з шовковиці. Різні люди в кількох регіонах переповідали мені, як їхні діди пили по скляночці тутовки зранку й iшли працювати на цілий день. Крім дару довголіття, цей напій, вірять вірмени, рятує і від багатьох хвороб.

Шовковиця у Вірменії знаменита — велика, соковита й така солодка... Так само смакують абрикоси, кавуни й інші фрукти–овочі, у першу чергу ті, що з Араратської рівнини, помережаної акуратними, добре доглянутими наділами. Споглядаючи ці чисті поля, особливо з соняшниковими пейзажами, виникало відчуття присутності тут України. Літнє меню вірменської кухні особливо буде до душі вегетаріанцям: господині варять суп із дикої зелені, тушкують недостиглі дині й смажать зелені стручки квасолі.

Щоб пізнати гостинність вірмен, не треба далеко ходити. Можна просто стати на узбіччі дороги й без голосування протягом 10—15 хвилин якась машина обов’язково зупиниться. А потім потрапити на вечерю до власника авто й залишитися на ночівлю в його домі, бо інші варіанти господарем не приймаються. Так ми потрапили в дім Ґаріка з міста Ґоріс. Щоб втримати планку господаря, довелося приловчитися: наприклад, як танк, перти перед ним у магазин, щоб купити чогось до столу чи встигати годувати дітей морозивом. Кавказ вчить однієї дуже красивої традиції — відкритості й гостинності. У цьому християнські Сакартвело й Хаястан — цілком орієнтальні країни. Хоча шекспірівське «життя — театр» їм не чуже і кожен акт гостинності — це маленька інсценізація з певним набором правил і дій.

 

РЕКОМЕНДУЮ

Північ

Ахпат — добре збережений монастирський комплекс, заснований у Х ст. Свого часу це був потужний просвітницький центр — тут розташовувалася багата бібліотека, а про мініатюри Ахпата ходили легенди (манускрипти, зокрема, зберігали і в глеках, закопаних у земляній підлозі, призначених також для зберігання їжі). 27 років свого життя, аж до смерті, у Ахпаті провів Саят Нова (1722—1795 рр.), найвідоміший вірменський ашуг (бард), про нього Сергій Параджанов зняв фільм «Колір граната». Монастирське життя стало для бідного ашуга покаранням за кохання до принцеси Анни, сестри грузинського царя Іраклія ІІ.

Санахін — одвічний суперник Ахпата: як за старшинством, так і за значимістю, про що говорить назва монастиря, що перекладається як «Старший за того». Тут народився і вчився Саят Нова. Як і Ахпат, Санахін занесений у перелік пам’яток ЮНЕСКО. Неподалік розташований музей знаменитого авіаконструктора Артема Мікояна, уродженця однойменного села.

Ахтала — місце, унікальне тим, що внутрішні стіни церкви св. Богородиці (ХІ—ХІІІ ст.) рясно покриті фресками — для вірменських храмів це рідкість. Багатий розпис iз домінуванням насиченої кобальтової фарби датують 1205—1276 рр. На жаль, фрески невпинно осипаються, а на місці обличчя Богородиці, над вівтарем, узагалі зяє дірка. Перекази, не підтверджені поки вченими, приписують спорудження церкви візантійському імператору Гераклу, вірменину за походженням (VII ст.). За іншою версією, храм поставив у V ст. грузинський цар Вахтанґ Ґорґасалі.

Центр

Єреван — старого міста, як у Тбілісі, у вірменській столиці ви не знайдете. Обличчя мегаполісу створюють монументальні неокласичні будівлі, прикрашені, відповідно до вірменської традиції, різьбленим кам’яним декором (автор концепції — Александр Таманян). Така забудова розпочалася у 1920–х рр., активно продовжувалася у 1950—60–х рр. Єреван називають «рожевим містом» — за кольором туфу, є також вкраплення забудов із жовтого, червоного й помаранчевого туфу.

Ґеґард — монастирський комплекс за 40 км від Єревана. Назва перекладається як «Спис», оскільки тут колись зберігався спис, яким поранили Ісуса Христа. Монастир розташований у гірській місцевості, й частина його будівель витесана зі скель, так що здається, що він виростає просто з гір. Завдяки такому розташуванню деякі приміщення мають чудову акустику, що спричинило розвиток потужної музичної школи. Ґеґард шанувала родина Сергія Параджанова.

Хор Вірап («Глибока в’язниця») — за 30 км від Єревана, на Араратській рівнині, біля самого кордону з Туреччиною та з прекрасним видом на гору Арарат. Назва монастиря нагадує про 13–річне ув’язнення засновника Вірменської Апостольської Церкви Григора Лусаворича (Григорія Просвітника), завдяки якому Вірменія стала першою християнською державою у світі (301 р.). Спуск у темницю Лусаворича користується популярністю як серед паломників, так і туристів.

Севан — озеро на висоті 1900 тис. м, і реально теплим тут буває лише серпень, проте, не маючи виходу до морів, вірмени перетворили цю водойму на місце літнього відпочинку. На березі озера височіє популярний монастир Севанаванк, а за кілька кілометрів — маленьке і закинуте село Норатус, відоме найбільшим у світі зібранням хачкарів (кам’яних стел із вирізьбленими хрестами) на місцевому середньовічному цвинтарі. Після довгої і стомливої подорожі варто підкріпитися кебабом із місцевих раків, яких, зокрема, експортують i до України.

Південь

Татев — монастирський комплекс, заснований у IX ст. Вирізняється унікальним географічним розташуванням: на краю плато, під яким широко розкинулася глибока ущелина. До Татева можна дістатися на авто, долаючи звивисті ґрунтові дороги, або найдовшою у світі канатною дорогою, біля якої відкрили кафе із захоплюючим видом на ущелину. Якщо будете там пити «нормальный кофе» (тобто популярну у Вірменії каву, зварену з цукром), передавайте вітання адміністратору Ґаяне.

  • Дорогами Маямі

    Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>

  • Острів скарбів

    ...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>

  • У надрах Оптимістичної

    На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>

  • Мандри без візи

    Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>

  • Для кого співають цикади

    Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>

  • Шляхом апостола Якова

    Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>