Як Кожем’якiн Івана Геля обшукував

17.07.2012
Як Кожем’якiн Івана Геля обшукував

Василь Овсiєнко записує спогади Івана Геля. 2003 рік. Фото Вахтанга КІПІАНІ.

14 березня цього року «Україна молода» опублікувала розповідь знаної дисидентки Раїси Мороз про стоденну голодівку Івана Геля та історію написання в неволі книжки «Грані кристала». Сьогодні, 17 липня, у день його 75–річчя (спочив у Бозі 16 березня 2011 року) публікуємо уривки з автобіоґрафічної розповіді Івана Геля, яку записали 2003 року Вахтанг Кіпіані та Василь Овсієнко. Повністю вона буде оприлюднена на сайті Харківської правозахисної групи http://archive.khpg.org (Музей дисидентського руху).

Вибрали ми уривки про формування характеру видатного діяча українського національно–визвольного руху, організатора самвидаву, політв’язня з 18–річним «стажем», згодом голови Комітету захисту Української греко–католицької Церкви, заступника голови Львівської обласної ради часів В’ячеслава Чорновола. Адже стоїмо на порозі вирішальних політичних подій, і перед молодими українцями постає вибір: чи будуть вони гідними громадянами України, як їхні попередники, а чи здадуться на милість ворога, який хоче стерти нас як націю і державу з лиця Землі.

Слід сказати, що покоління шістдесятників, до якого належав Іван Гель, постраждало менше, ніж попередники–повстанці. Дай Боже, щоб нинішнє покоління обійшлося меншими втратами. Хай йому придасться в боротьбі наш досвід.

Василь ОВСІЄНКО.

 

Родина

Я — Іван Гель, по–батькові Андрійович, народився 17 липня 1937 року, село Кліцко Городоцького району Львівської області, у селянській християнській греко–католицькій родині. Батько, маючи 17 років від народження (він 1901 року), пішов добровольцем в Українську Галицьку Армію, супроводжував стройові загони і брав участь у бойових діях проти поляків. Один той факт уже говорить багато про що. Більше того, тато в 1950 році був арештований як станичний підпілля та зв’язковий окружного провідника Служби безпеки ОУН. Він дав багато пиломатеріалів і продуктів до підпілля, а також курував надрайонного провідника ОУН Олеся Ольхового, псевдонім Черемха.

Мама моя називається Февронія Тершаковець. У Галичині, я вже не кажу на Городоччині, одно слово Тершаковець важить дуже багато. Григорій Тершаковець, 1887 року народження, — засновник «Просвіти» в Комарні та навколишніх селах, посол до Галицького Сойму від 1913 року і до розвалу Австрії. Від 1928 до 1939 року був послом до польського Сейму. А Зиновій Тершаковець, син Гриня, був крайовим провідником ОУН і командиром бойової округи «Буг», третьою особою після Романа Шухевича і Василя Кука, бо був провідником Львівського крайового проводу. Загинув у бою в 1948 році. Мамина сестра Ганка стала сестрою–василіянкою Агнетою, тобто черницею. Вона теж допомагала підпіллю. Стала монахинею ще у 1942 році, коли мала 16 років. А тітка Дарина стала сестрою–монахинею чину святого Василія Великого у 1946 році, коли вже почався розгром підпілля і треба було заховатися, бо вийшли на неї, а вона була зв’язковою ОУН. Вони не могли стати монахинями так, з нічого. Потрібно було морально відповідати цьому статусові, мати тверді підстави і внутрішній поклик.

І ще показовий факт: тато належав до Товариства тверезості, був заступником голови «Просвіти». Був, крім цього, членом Товариства «Відродження» — це кооператив і теж тверезість. Коли я народився, то на моїх хрестинах не було ні краплини горілки. Була бочка пива, яку поставив кум батька, і вперше — то було 1937 року — на хрестинах була не троїста сільська музика, а грамофон — віяння проґресу. Мені, коли я пізніше приїжджав у село, розповідали: «Іване, коли ти народився, то на твоїх хрестинах грамофон грав. А за німців ти вже не ходив босий, навіть літом ходив у мештах або черевиках». А в селі всі босими ходили. Це говорить про рівень заможності. Тато передплачував газету, вечорами до нас сходилися люди. Я підкреслюю: глибоко релігійна родина, надзвичайно активна і патріотична.

Другий арешт

Арештували мене 12 січня 1972 року в Самборі, о восьмій годині ранку. Я займався фіззарядкою, на подвір’ї саме в той момент відтискався від землі. На снігу. Як звичайно, був у рукавицях і в спортивному костюмі. Висячи паралельно до землі на руках і пальцях ніг, відтискаюся, як раптом поперед носа побачив чиєсь взуття. Підіймаю голову. «Ви знаєте, хто до вас прийшов?» — «Здогадуюся». — «А раз здогадуєтеся, то вставайте». Я підскочив, встав, а вони вишикувалися вервечкою. Їх було семеро — п’ять кагебістів і двоє понятих, яких вони взяли, коли йшли мене арештовувати. Хто ті поняті, не знаю. Я в спортивному костюмі і накачаний був, тримав себе добре фізично і духовно. А мешкав я в сестри на квартирі. Це старий триповерховий будинок, ще австрійський або польський, мурований, не надто великий. По периметру є балкон. На перший поверх заходиш, трошки піднімаєшся, а потім входиш у коридорчик. Чому я це так детально розповідаю — бо то важливо. А вони йдуть шнурочком, не гуртом, бо в коридорі більше як один чоловік не вміститься. Арештовував мене підполковник Шаля. Це начальник Самбірського районного відділу КГБ.

Я йду попереду, а він — перший за мною. У сестри вхідні двері подвійні: одні відчинялися назовні, а другі вже досередини. То я ті перші двері відчиняю і залишаю, а ті внутрішні — блискавично відчинив, сам заскочив і зачинив, підпер їх плечем і кричу: «Олю, в портфелі самвидав, кинь його в піч, бо мене арештовують, тут з обшуком прийшли!». А вони гуртом б’ють у двері. Їх сім чоловік, ну, поняті, можливо, не працювали, а п’ять чоловік навалюються з розгону — і не можуть мене переважити. Так з розгоном — бух та бух. Коли двері трішки прочинилися, Шаля вставив ногу в щілину. Потім ще раз ударили — гуп! Але Ольга дуже швидко зорієнтувалася — сестра моя була надзвичайною жінкою. (Між іншим, зв’язковою була, вона з тридцятого року наро­дження. Очевидна штатна підпільниця, тобто не була на нелегальному становищі в сорокових, але належала до Юнацької сітки ОУН і була однією з героїчних жінок). Вони як ударять, Шаля посуває ту ногу далі, і вже двері не зачиняються. Але в печі все, що було з паперу, горіло... Вона все вкинула, вона дуже мудро зробила. То була стара будівля, там у помешканні стояла плита на кухні, а під плиту підведений газ. Вогонь дуже потужний, бо зимова пора, тому все, що вона вкинула, згоріло. Самвидав був загорнутий у газету, сантиметрів 20 товщини. Газета згоріла і все, що було на цигарковому папері, — блискавично згоріло. А от «Невольничі плачі» Зеня Красівського були написані на обкладинках журналу «Вопросы философии». Це тонкий картон. Стосик обкладинок обгорів по краях.

Кагебісти коли останній раз ударили — двері полетіли в одну сторону, а я залишився стояти майже на місці та наче збоку. І не впав. А вони, п’ять чоловік, як вибивали двері гуртом — так і полетіли: «мала купа» — один на одного. Так, як доміно падає, так вони полетіли. Один Кожем’якін, старший лейтенант, кагебіст — батько теперішнього БЮТівця. Його за вчинений «подвиг» забрали до Львова служити, а того Шалю понизили до капітана. Він був підполковником. За невдало проведену оперативну операцію арешту його оперуповноваженим на Харківщину відправили.

Кагебісти взагалі тоді розгубилися, бо справді дали маху. Операція зірвалася тільки тому, що, власне, мій опір став для них цілковитою несподіванкою. Щоправда, Кожем’якін, коли увірвався в хату, адже ще в коридорчику чув, як я звертався до Олі про самвидав, то живою рукою вихопив з вогню те, що там ще залишалося. За старання його незабаром забрали «на підвищення». Він вихопив те, що не згоріло, оті «Невольничі плачі». Картон лиш обгорів, його можна подивитися, бо обкладинки з віршами збереглися. Їх вони взяли як речові докази. А книжка «Невольничі плачі» вже була надрукована.

Після цього епізоду–інциденту кагебісти почали обшук. Шукають самвидавні книжки та не відкидають і не беруть нічого. У мене понад 500 позицій старих видань: «Націоналізм» Донцова, «Історія України» Грушевського, «Історія України» Івана Крип’якевича, «Мала історія України», «Історія українських січових стрільців», інші — одним словом, дуже багато. Вони спочатку нічого не брали, бо треба було міхами забирати, а вони чомусь розгубилися. Вони в той день, окрім обкладинок з поезіями Красівського, нічого не взяли. Вони шукали конкретно — самвидаву. Книжка Мороза «Серед снігів», отакої товщини, лежала в моєї племінниці під подушкою, бо вона саме читала оте моє видання.

Почали обшук. Мене посадили на крісло посередині хати і заборонили рухатися. Але сестрі як господині не забороняли, бо вона повинна була все показувати. А Оксана — 14–й рік дівчинці, у сьомий клас ходила, розплакалася. Дитина налякалася, що під подушкою самвидав знайдуть, бо якраз читала Морозову книжку «Серед снігів». Сестра побігла до дитини, а кагебісти не заперечували. Сестра ж на них гримає, що от, бачите, дитину перелякали. Оля побігла до Оксани й почула: «Мамо, в мене під подушкою самвидав — що робити?» Оля кладе дитині на спину ту книжку, прикриває її шубкою, і в нічній сорочці, накрита шубкою, зігнута, тримається за животик, що їй начебто він болить, ідуть із мамою, Оля веде її до туалету. А в туалеті — труба каналізаційна, 200 — 250 міліметрів, можливо, й більша. Вони туди занесли книжку і кинули в трубу, вона полетіла у вигрібну яму. Позбулися ще й того.

І, по суті, у мене нічого більше не знайшли, хоч рилися від восьмої ранку до о пів на десяту вечора, коли закінчився обшук. О пів на десяту вечора мене забрали, завезли до Самбірського КГБ. У них на довгій лавці переночував біля їхнього чергового, бо камери в них немає. Зранку мене о сьомій годині повезли до Львова.

До Львова привезли на восьму п’ятнадцять — о пів на дев’яту. Знову обшук ґрунтовний, знову той бокс, обшук, потім кинули мене в камеру. Допити. Тут уже господарем становища був я, бо показів не давав ніяких до лютого місяця. Потім дивлюся, що епізоди, які, якщо я не скажу, то вони приклеять комусь іншому або провокацію влаштують. Тож почав давати вибіркові покази. Чому? Бо звинувачували сестру не тільки в тому, що вона вкинула самвидав у піч, а й у тому, що вона його й читала, тобто йшлося про розповсюдження. Через кілька днів вони здогадалися, що з дитиною щось не так, полізли у вигрібну яму, дістали ту книжку в фекаліях, промили. Але знайшли ж її не в хаті. Тобто кагебісти таки здобули книжку, проте формально вона не могла бути речовим доказом.

Звинувачували сестру. Я деякі моменти щодо паперу, стрічки, копірки й інших речей узяв на себе, бо її звинувачували, що вона діставала папір. Між іншим, забрали 20 кілограмів паперу і шість кілограмів копірки. Коли мене арештовували вдруге, то вже не зверталися «Іване...». Бо коли перший раз брали, то майор Гальський з Горбанем казали «Іване», а тепер уже зверталися «Іване Андрійовичу, ти цілу самвидавську фабрику хотів відкрити». Однак кагебісти і цього разу не все забрали, бо я мав ще в іншому місці 30 кілограмів паперу, і то тільки цигаркового. Той папір зберігся, тобто не потрапив у КГБ — тоді скаженіли б ще більше.

Одним словом, якихось важливих речових доказів вони не знайшли. Справді, несподівано для них. Та моя зухвалість і вияв опору збісила КГБ. Вони намагалися грати на цьому, погрожували різними статтями, та я не боявся, що мені це пошкодить чи не пошкодить, знав, що буде максимальний термін ув’язнення. Важливо було, щоби з гідністю себе тримати і щоб навіть мінімальну кількість товаришів кагебісти не взяли. Про безпеку тих, хто не був ще «засвіченим», виготовляв самвидав, я піклувався найбільше.

Уже в камері почув я голос Чорновола і зрозумів, що він також заарештований. Та коли допити трансформувалися в процес, то виявилося, що коло арештованих доволі велике.

  • Феномен Вольвачівни

    Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>

  • Хата-мрія Тараса

    Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>

  • Рідна мова визволить: Євген Чикаленко 5 років добивався дозволу царської цензури на видання українських книжок

    Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>

  • Голуба кров

    Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>

  • Реставратор нації

    Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>

  • Мить Слави

    Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>