Модернізація «Украденого щастя»

30.06.2004
Модернізація «Украденого щастя»

На Франкiвщинi знiмають кiно.

      Усі чутки про те, що, мовляв, національне кіно загинуло зі зміною керівництва на Кіностудії ім. Довженка і ніхто більше не дозволить знімати фільми, просякнуті справжнім українським колоритом, виявилися абсолютно безпідставними. Декілька місяців тому запустили проект, який уже зараз можна вважати вагомою та серйозною роботою з нашим культурним спадком, на відміну від багатьох дешевих та безталанних спекуляцій національним фактором. На замовлення Міністерства культури Кіностудія імені Довженка та канал «1+1» знімають сучасний варіант п'єси Івана Франка «Украдене щастя», яку  спеціально до 90-х років минулого століття адаптували відомі сценаристи Марина та Сергій Дяченки. Усе той самий трикутник кохання — Анна, її чоловік Микола та зниклий безвісти коханий Михайло. Проте інші мотивації, інші інтер'єри, інше життя та абсолютно не книжковий фінал. Продюсер проекту Олександр Роднянський одразу впізнав у цій історії справжній телевізійний хіт. Випереджаючи нарікання на кшталт «знову серіал», хочу нагадати, що торішня російська сенсація «Ідіот» також мала багатосерійну форму, хоча, по суті, стала великим кінематографічним явищем. «Украдене щастя» — проект іще складніший. Для телебачення він робиться у жанрі серіалу, але буде і кіноверсія. З власною авторською позицією та увагою до масового глядача, котрий, як ми добре знаємо, телевізор дивиться з більшим бажанням, ніж ходить у кінотеатри, підійшов режисер Андрій Дончик до здійснення ідеї. Саме задля цієї мети спорядив канал «1+1» експедицію у Прикарпаття, де протягом місяця шокував місцеве населення столичним розмахом.

 

Директора підвищили в режисери

      Життя у місті починається тоді, коли в нього приходять гусари, казали в давнину. Сучасний варіант — замінити гусарів на кіношників. Де б ти не з'явився зі словами «дайте нам зняти у вас фільм», двері будинку, церкви, сільського шинку, клубу чи школи вже не зачиняються. Ти — бажаний гість. Звичайно, після того, як залишиш автограф. Першим розписуватись за себе та інших довелося директору групи Сергію Путієнку. А оскільки посада зобов'язує , то й довелося йому домовлятися з місцевим населенням щодо оренди то автентичної хати, то... потяга, то знімального місця на кладовищі. За тиждень «про кіно» знали всі населенні пункти довкола Яремчі, а за другий тиждень пішла чутка, що Путієнко — режисер «Дня народження Буржуя». Це так жорстоко пожартував хтось зi знімальної групи, сподіваючись відвернути мисливців за заповітним автографом від акторів та не заважати роботі. Тому що автографи всі задіяні в  «Украденому щасті»: від освітлювачів до акторів — давали щоденно.

Герої хто?

      Ще під час підготовчого періоду Андрій Дончик сушив мізки,  хто ж гратиме Михайла. На роль Анни, не довго думаючи, була затверджена ідеальна для «ангела та підступності в одному обличчі» Наталка Доля. Нелюбимого ж чоловіка Миколу доручили грати театральній зірці Олексію Богдановичу. Вже на зйомках жіноча половина групи журилася — «і вродливий, і чарівний, а грає таке нещастя...» Навіть усі другорядні та епізодичні персонажі одразу ж знайшли свої обличчя. Братів Анни зіграли Євген Пашутін та Віталій Лінецький. На останнього, до речі, особливо чекали івано-франківські земляки, називаючи, керуючись серіальною пам'яттю, не інакше, як Пожарський. У Лінецького в серіалі взагалі особлива та несподівана роль — такого собі недорозвиненого рогуля. Уявіть тільки, який простір для уяви! Проте режисеру весь час доводилося його осмикувати — не перегравай обличчям, не у театрі ж, «не роби вигляд, що перший раз прийшов до церкви».

      На зйомки епізодів були ангажовані актори провінційних театрів. Але найулюбленішою розвагою кіношників був пошук типажів у власній групі. Наприклад, другому режисеру Юрію Павловичу, котрого давно і наполегливо за подібність до генія кличуть Хемінгуеєм, довелося підігравати Богдановичу у сцені пиятики. «Так працювати зручно  — у нього такий тембр голосу!» — фіксував звукорежисер. А трохи оддалік, збоку для життєвості шинкового епізоду режисер розмістив у філософсько-п'яній позі художника-постановника. «До цього ми знімали його в ролі продавця чоловічої білизни на базарі. Ось розпродався  — зараз відпочиває», — коментує Андрій Дончик. «Усе життя в одному кадрі», — завершив оператор Володимир Гуєвський і вписав портрет Георгія Усенка в історію «Украденого щастя». До речі, процес зйомки та все, що лишилося за кадром, дбайливо фіксувала операторська група для майбутніх поколінь. Коли-небудь у них будуть знайдені документальні докази загальнонародної любові та слави, яку відчув на собі в далеких краях московський актор Толя Пашинін.

Діма з «Ундіни»

      Молодий та імпульсивний коханий головної героїні — характер суперечливий та різноплановий. На пошуки такого продюсер Олександр Роднянський відправив режисера в Москву із завданням знайти російского актора, що володіє українською. У невеликому переліку представлених кандидатур і виявився виконавець ролі Діми з серіалу «Ундіна» — Анатолій Пашинін. Протягом зйомок у Яремчі, де він і на мотоциклі ганяє, змагаючись із потягом, і у вікно школи з квітами залазить, йому що не день доводилося виправдовувати образ героя-коханця. Тим паче що інакше, як «Діма з Ундіни», місцеві жителі його не називали. І дуже дивувалися, коли у тамтешній колибі він без акценту замовляв собі страви українською або ввічливо прохав даішника відпустити за перевищення швидкості — «на зйомки поспішаємо». Але наймужнішим вчинком Толі можна вважати двогодинну сесію підписування листівок та папірців школярам. І це у власний вихідний!

Вихідний та вхідний реквізит

      Наївність журналістська може посперечатися лише з наївністю людей, які роблять художні фільми. Збираючись в експедицію, знімальна група й уявити собі не могла, яким заручником місцевого клімату вона виявиться. Мжичка та несподіваний дощ, весна, що ледь зароджується у горах, піднесли сюрпризи та внесли  корективи у життя. І після того, як у легких весняних куртках та взутті групі довелося підніматися для зйомок натури на Говерлу, де ще лежать глиби снігу, режисер Дончик спорядив експедицію усіх змерзлих по теплі речі. Освітлювачі та асистенти, актори та гримери, костюмери й водії здійснили рейд по сільських секонд-хендах, скуповуючи теплі речі на всіх. Дивлячись, як у перерві між перевстановленням камери Олексій Богданович ховає парадне весільне вбрання у драпову кацавейку радянського зразка, я мимоволі посміхнулася і простягла руку до свого фірмового джерела «зугріву» — насіння. І тут Олексій розповів мені про давню кіношну «чорну мітку» — якщо на майданчику помічали людину, яка лузала насіння, виганяли  та позбавляли вихідних грошей. «Чому?» — дивуюся. «Погана прикмета. Але не бійтеся, тут усе модернізовано. Вже другий лантух закінчуємо».

Ольга КЛІНГЕНБЕРГ,

спеціально для «УМ».