В Україні стартував сезон відпусток: хтось мріє про море, хтось — про гори. А комусь до вподоби й звичайні оглядові екскурсії найбільш відомими містами України. У трійку найулюбленіших туристичних «точок» нашої держави, безумовно, потрапляє і столиця. У Києві є на що подивитися не тільки туристу–новачку — «стольний град» приховує чимало невідомих і цікавих фактів навіть для корінних киян. Тож ніколи не пізно вирушити на екскурсію навіть рідним містом. Про цікавинки, байки й туристичні секрети столиці «УМ» розповіли представники спільноти «Захоплюючий Київ», яка об’єднує істориків та києвознаців. Разом з екскурсоводом спільноти Ганною Шевчук ми й собі вирушили на пошуки невідомого Києва.
Верхи правлять, низи працюють, а Лавра молиться
Київ — унікальне місто в усіх проявах. Взяти, до прикладу, його площі і майдани. Припускаю, навіть деякі корінні кияни не скажуть, скільки в столиці площ, а скільки майданів. Більшість навіть не здогадується, що це різні поняття. Відповідь така: площ уже більше сотні, а з них майданів усього три — Незалежності, Софіївська та Контрактова площі. Пояснення просте: майдан — це історичне місце, де збиралася громада для вирішення важливих питань. Майдан Незалежності, зважаючи на відносно недавні історичні події, таким є. На Софійському майдані збиралося віче у Середньовіччі, а на Контрактовій площі був магістрат.
А тепер трохи історії. «Київ, як і будь–яке середньовічне місто, до XI століття існував двома частинами — Верхнє і Нижнє місто, — говорить наш екскурсовод Ганна Шевчук, з якою ми зустрілися на Михайлівській площі. — Нагорі (Старокиївська гора) розташовувалися органи управління, знизу, на Подолі, — ті, що працюють. А оскільки Київ ще й контролював торговельний шлях «Із варягів у греки», то в Нижньому місті не лише працювали, а й торгували. Вже після того, як в XI столітті заснували Лавру, про життя Києва говорили в контексті трьох складових: «Верхнє місто править, Нижнє працює, а Лавра молиться. Щоб зрозуміти Київ, потрібно зрозуміти кожну частину».
«Принцип Верху і Низу», за словами Ганни, перестав діяти після навали монголо–татар, коли населення скоротилося з 50 тисяч (неймовірна цифра, у XII столітті у Лондоні було 16 тисяч) до двох. Верхнє місто зруйнували вщент, тож центр життя перемістився на Поділ, де згодом був магістрат. А відновити Київ свої 50 тисяч населення зумів аж через шість століть — у 1845 році.
Багатьом відомий такий історичний факт: майдан Незалежності свого часу називали Козиним болотом. Адже татари зруйнували вал, і з усіх навколишніх вулиць туди стікалася вода. Але не всім відома напівбайка, пов’язана з «майданівським болотом»: нібито сам Тарас Григорович якось там підстрелив качку. До речі, сучасний провулок Тараса Шевченка до 1894 року теж називався на честь цієї місцевості — Козиноболотська вулиця.
Як війна врятувала Михайлівську площу і фунікулер
«Михайлівська площа, де ми перебуваємо, — одне з місць, що і пережило, і, на щастя, уникло багатьох потрясінь, — каже Ганна. — Коли влада Рад переїхала з Харкова до Києва, з 1935 по 1936 роки було зруйновано 68 храмів. Не встояв, як відомо, і Михайлівський Золотоверхий. Із будівель Михайлівського собору єдиною вистояла дерев’яна трапезна XVIII століття — Компартія включила її у житловий фонд і облаштувала комунальні квартири (тільки можливість такого реформування могла врятувати церкви від знищення)».
Далі — більше: за словами співрозмовниці, зараз площу можна було би взагалі не впізнати: «На місці Михайлівського хотіли звести дзеркальну будівлю обкому партії (тепер тут МЗС) з Леніним по центру. Відповідно до проекту, під час парадів на Михайлівській могло марширувати 250 тисяч солдат, фунікулер проектом планували знищити. Не склалося через Другу світову, потім грошей не знайшли, а після смерті Сталіна вже і бажання не було».
До речі, задовго до Союзу Михайлівську площу хотіла використати для урочистої ходи, але іншого характеру, церква — монументи княгині Ользі, Андрію Первозванному та Кирилу з Мефодієм мали доповнити видатними діячами історії. Цей ряд («Шлях предків») мав тягнутися від Михайлівського собору до Софії Київської. «Ольга, між іншим, за задумом скульптора, мала бути зі зброєю, такою собі жінкою–воїном, але церква не дозволила — мовляв, свята ж і після хрещення стала набагато стриманішою. Тож одну руку вирішили покласти на хрест, а войовничість передати іншою рукою, яка стискає поли одягу».
Недосліджений фундамент і спортзал у церкві
Ми проходимо двориками і опиняємося біля руїн з умовною назвою «Фундамент, про який ніхто нічого не знає». «Це фундамент храму XII століття Федорівського собору. Він так називається попри те, що будував його останній князь Києва Мстислав. Собор не могли наректи його справжнім іменем, тому назвали другим, християнським, яке було у князя, Теодор, тобто Федір. Храм, а точнiше його руїни, зафіксовані на карті, виданій при Лаврі у XVII столітті. Інших відомостей практично немає, хоча про першу кам’яну церкву Русі — Десятинну — відомостей надзвичайно багато, а знаходиться вона через дорогу» (Про Десятинну дуже багато написано, а про Федорівський дуже мало — такий контраст). Однак, попри «нерозкрученість» руїн, як дізналася «УМ», американський дослідник Мартін Дімнік стверджує, що саме тут були поховані нащадки Мстислава Ростислав та Володимир, їхні діти та онуки.
Із цього місця відкривається і ще один «законспірований» церковний об’єкт — прибудована до колишнього Першого реального училища (Велика Житомирська, 2) церква Олександра Невського. Зараз це — Дипломатична академія України. «Це нормальна практика, до революції так було при кожній благодійній організації, університеті, — пояснює Ганна. — До Союзу туди можна було потрапити прямо з середини училища, як тепер — мені невідомо, але храм досі діє при Московському патріархатові. Примітно, що за СРСР приміщення використовували як спортзал».
Як Києву вік «підганяли», а Проні — дзвони озвучували
Андріївська церква, до якої підходимо, виявляється, теж має свої маловідомі особливості. Збудована вона, як всі знають, наприкінці XVIII століття за проектом архітектора Бартоломео Растреллі, у пам’ять про відвідини Києва імператрицею Єлизаветою Петрівною.
Однак значна заслуга краси і величі церкви — у мудрому підході керівника будівництва Івана Мічуріна. «Він багато змінив у проекті, бо Растреллі не врахував наявність підземних вод та «горбистість» місцевості, він, мабуть, уявляв Київ таким же рівним, як Пітер, — зазначає співрозмовниця. — Тому Мічурін запланував стилобат, «платформу», на якій стоїть Андріївська церква. Якщо уявити храм без неї — він буде низеньким і зашироким. Інша особливість — цей храм без дзвонів. Адже фундамент церкви — близько шістнадцяти метрів — від дзвону дрижав би, споруда би руйнувалася, — зазначає наш екскурсовод. — Хоча, коли тут у фільмі вінчалися Проня і Голохвастов, було чутно дзвін, його наклали окремою звуковою доріжкою».
Тут же, на початку Андріївського, неподалік фундаментів Десятинної церкви, Ганна нам показує скандально цікавий об’єкт — кам’яну табличку про археологічні розкопки, проведені на цій території.
«Дата заснування Києва (482 рік), за яку і зараз «тримаються» і через яку цьогоріч у нас ніби 1530 років місту — я би сказала, «липова», — каже вона. — Хроніки Нестор писав у XI столітті, там згадується багато легенд — про тих же Кия, Щека і Хорива, але без дат. Перша конкретна дата — 882 рік. У радянський час просто вирішили відняти чотири століття і припустити, що це й буде датою заснування міста. У зв’язку із цим археологів просили знаходити матеріали, датовані V століттям. Цю табличку встановили до 70–х років, до того, як почалася оця «катавасія». Тому у ній до цього було написано, що знайдені фундаменти VIII—XIII століття. Та щоб «протиснути» ідею 482 року, три «палички» латинського VIII просто відколупали».
...Ми повертаємося так званою «нижньою» Пейзажною алеєю, оглядаючи мертве місто Воздвиженку, де ще й досі не можуть розпродати котеджі — влітку спекотно (вітру немає), а в міжсезоння заливає. Перед тим знаходимо в одному із двориків і оглядаємо історичну жовту цеглу з клеймом «Козинський». Наостанок слухаємо відому історію про те, що Андріївський узвіз у XIX столітті був «вулицею червоних ліхтарів», аж поки Андрій Муравйов — православний мандрівник — не домігся від генерал–губернатора прибрати повій iз вулиці. Вони переселилися на Ямську. В той час про Київ говорили так: «Київ — місто святе, повен храмів, повій, а цегла у нього не червоніє».
