Школа преміального виживання

20.06.2012
Школа преміального виживання

Нова дитяча літпремія «Великий Їжак» стартувала по–дорослому. Довгий список претендентів, шорт–лист, промо–тур номінантів, церемонія нагородження в контексті представницької конференції з проблем дитячо–юнацького читання, 10 000 гривень переможцеві плюс обіцянка презентаційної подорожі на Ляйпцізький книжковий ярмарок наступної весни.

 

Щоправда, на добре спланованій річній PR–дорозі траплялися й опозиційні здивування. Наприклад, щодо архаїчної схеми висування претендентів, за якої завжди постає питання: організатори прагнуть відзначити найсильніший твір чи заохотити конкретного автора? Бо як пояснити відсутність серед «висунутих» до 30–членного довгого списку В. Рутківського? За два роки (згідно з Положенням, «Іжак» має таку відбіркову амплітуду) у пана Володимира вийшла заключна книжка трилогії «Джур», за що нині дістав Шевченківську премію, та двотомові «Сині води», які торік стали лавреатом «Книжки року». Рутківський у будь–якому короткому списку стане одноосібним лідером, і преміальна інтрига тоді унеможливиться. Чи не тому його ніхто не «висунув»?

Так само виклично зяє шорт–лист відсутністю ще трьох першорядних письменників, чиї книжки в різний час діставалися вершини Всеукраїнського рейтинґу. А між тим, Галина Малик, Леся Воронина та Олександр Гаврош за останнє дворіччя видали по кілька нових творів, котрі годі проминути і читачеві, і критикові. Принаймні, вважати їх слабшими за ті дев’ять, що увійшли до короткого списку, м’яко кажучи, екстравагантно.

Принцип доцільності — замість адекватного поцінування літературних текстів — притаманний більшості українських преміальних проектів. «Висувальна» процедура лише підсилює негативні прояви «людського фактора», коли треба коректно порівнювати увесь наявний репертуар творів. Утім, «Великий Їжак» уже запланував роботу над помилками, обіцяючи в подальшому ускладнити організаційну структуру радою експертів, яка, можливо, й перебере на себе домінування у первісній селекції номінантів.

Перший же «Їжак», схоже, вирішив лишити метрів дитячої літератури у спокої й пошукати талантів у другому ешелоні. Загалом, фінальний пул вийшов доволі яскравий і без очевидних перепадів літпотенціалів. У дев’ятці короткого списку п’ятеро — «дорослі» поети з високою професійною репутацією: Юрій Бедрик, Василь Голобородько, Михайло Григорів, Дзвінка Матіяш та Роман Скиба. І тут для членів журі виникає спокуса піддатися тискові статусу — украй важко буває визнати, що дитячі віршики поетичного авторитету є анемічними поруч із його «дорослими» зразками. Щоправда, трапляються винятки (згадаймо, бодай, Вінграновського) й навіть реверс, коли у поета відкривається друге дихання саме у віршуванні для дітей (історія Маршака). Інша складність в оцінюванні: якщо книжка дитячих віршів сміється у твоїх руках — це часто наполовину результат ілюстративної інтерпретації художника. Ігнорувати резонанс майже неможливо, тож чистота експертизи затьмарюється. Й нарешті традиційна пастка: прозаїк і поет — як ті кінь та трєпєтная лань; як їх порівнювати?

Звичайно, ставити «Їжакові» на карб відсутність видової диференціації не випадає. Це питання преміальної економіки: буде більше коштів — з’являться додаткові номінації. Просто тримаючи в голові умовність/приблизність зіставлення поезії та прози, поглянемо на номінантів від останньої. Троє — Сашко Дерманський, Олекса Росич, Марина Павленко — дебютували понад п’ять років тому. Кожний — по–своєму яскраво; від книжки до книжки демонстрували опанування усе складнішими фаховими уміннями; маючи вже по п’ять–шість видань, здобули постійну прописку в критичних оглядах. Єдиний номінант–новачок — харків’янин Валентин Бердт. Він і став лавреатом першого «Великого Їжака».

Що це: аванс? «молодим вєздє у нас дорога»? Ні, радше такий результат улягає формулі «відкриття таланту». Уперше ми зіткнулися з автором зовсім недавно: Валентин Бердт, Яна Бердт. «Марципан Пломбірович» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2009). Ім’я доньки на титулі не так літературне, як ігрове співавторство — книжка являє собою спільні фантазування батька й доньки та тему неймовірних походеньок кота Марципана. Поруч із цим білосніжним дотепником — коза, два віслючки, а в кінці ще й собака прибився. Усіх лишили напризволяще господарі, котрих вони й вирушають шукати до Києва з підстоличного хутора. Жанр, відомий з античності: люди очима тварин. Літературних попередників — безліч; із ближчих до нас — «Канікули у Простоквашині».

І хоч текст мав не так літературні, як суто оповідні принади, львівські видавці вирішили започаткувати ним серію «Чотири лапи», де головні персонажі — брати менші, а об’єкти кепкувань — зарозумілі двоногі. Третьою в серії торік вийшла класична книжка, що багато пояснює в нашому випадку: Саша Чорний. «Щоденник Фокса Міккі». Автор — із хрестоматійного канону російського письменства (хоч народився й половину життя прожив в Україні), такий собі «бубабіст» початку ХХ століття. Отже, собачий погляд на життя — максимально спрощений погляд, під яким речі стають однозначними, а від того кумедними. От, наприклад, як Фоксові увижається відпочинок на морському курорті: «Чоловіки ходять у білих костюмчиках. Півдня курять. Півдня читають газети. Півдня купаються. Півдня фотографуються... Внизу, вгорі, справа, зліва грають на піаніно. Я би їм усім на лапи намордники надів!»

Щось подібне вичитуємо і у Валентина Бердта. Але є тут іще дещо, що не обходило на тоді вже емігранта Сашу Чорного: всепроникна сучасна політика. Ось у «Марципані...» собака хвалиться: «По голові навіть депутати Верховної Ради колись гладили», на що коза тверезо реагує: «Доки весь розум не вигладили». А онде — ніби гіркий досвід неоднораз обманутого ви­борця: «Нічого хорошого від отих, які зворушливо «кицькають» та протягують порожні руки, «накають», чекати не слід». Отака виходить мимохідь розмова з дітьми на теми суспільствознавства. Плюс до всього притаманні авторові семіотичні ігри: тварини розмірковують, як важко відшукати колишніх господарів у мільйонному місті, натомість віслюків тут обмаль (за сюжетом одного з них викрали). Й виходить багаторівневий висновок: «У такому великому місті, як Київ, знайти людину важко, а от осла — легше».

Від кожного літератора можна простежити віддзеркалення в якомусь іншому колезі. Берндт нагадує Чорного, а той — раннього Чехова. Останній, до речі, довго не сприймав себе письменником (пише в листах) — свої гумористичні оповідання вважав лише за жарти. Так само й Валентин Бердт, схоже, своїм «Марципаном...» тільки розважався. Але ця забавка таки вийшла книжкою (як завжди в цьому видавництві, гарно опорядженою) — і ото був справжній аванс, що окрилює. Валентин Бердт узявся писати далі, вже усвідомлюючи себе професіоналом. Так з’явилася шкільна повість «Мій друг Юрко Циркуль» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2009), за яку автор і дістав «Великого Їжака».

Два місяці з життя семикласників звичайної школи на околиці Харкова. Головні персонажі — Вадько та Юрко — так само звичайнісінькі хлопці. Повсякчас потрапляють у халепу не тому, що така карма, а через сприйняття життя, як суцільної пригоди. З таких виростають замріяні авантюристи, знайомі нам по «Навіжених» Макса Кідрука.

Здебільшого, подібні історії вибудовують як екшн, комедію або й квазідетектив. У Бердта цього також є, але, в суті справи, це розповідь про виживання у жорстокому світі диких підліткових інстинктів. Коли один iз персонажів, цілком здоровий хлопчина, раптом непритомніє й потрапляє до лікарні з нервовим зривом, лікар натякає батькам про справжні розміри небезпеки «безхмарного дитинства»: «Не кидайте наодинці зі школою».

За своєю структурою твори для школярів зазвичай нагадують мелодраму: описувані події ілюструють якісь афоризовані тези, близькі до Десяти заповідей. Озвучують їх, як правило, персонажі з амплуа гуру/сенсей. У повісті Валентина Бердтає є дві основні сюжетоутворюючі сентенцій: «Помста абсолютно нічого не вирішує й не змінює, а тільки ускладнює життя» та «Прикрощами випробовуються почуття. І якщо вони слабкі, а людина боїться труднощів, тоді в її житті з’являється їх ще більше». Ну і, звичайно, «поради» радіти життю, не шкодуючи на це часу: «На чому б не затримався погляд, кожен предмет немов випромінював їй у відповідь таку ж саму радість і любов... Час для того й вигадали на Землі, щоб дурити людям голови». Якби таке розігрувалося поміж дорослих персонажів, то сприймалося б за кітч. Але ж дитяче сприйняття близьке до того, що ми йменуємо мелодраматичним. Беретів герой свідчить про це так: «Я згадав про почуту колись мудрість, як остаточний і переконливий аргумент».

З усього висновок такий. «Мій друг Циркуль» — цілком фаховий літературний твір на відміну від талановитого, проте аматорського «Марципана». Відзначена «Великим Їжаком» повість напевне входить до двадцятки кращих українських творів для підлітків останніх років і має запас ринкової міцності. У новопосталого письменника Валентина Бердта ще не все гаразд із дисципліною стилів і жанрів, але, судячи з динаміки прогресу, він уже ближчим часом конкуруватиме з першими номерами нашої підліткової літератури.