Читав «Нацiю» Марiї Матiос. Коли дiйшов до «Одкровення», в якому баба Юстина розповiдає незнайомiй жiнцi, називаючи її дочкою, про пiдготовку до своєї смертi, наставляючи рiдних i знайомих: «Не плачте за мною нiколи», перед очима постала моя мати, що також наставляла свою дочку, вiдчуваючи «вели–и–ке дiло — смертечку нашу». Все життя прожила в селi. З десяти рокiв, до замiжжя, працювала в наймах у сiм’ї євреїв; не читала й не писала, пережила три вiйни i три голодомори; шестеро дiтей, я — п’ятий, найменший (1939 р. н.) помер вiд запалення легень навеснi 1941 року. Вмiла робити все, що вимагає сiльське життя. Була гостра на язик, знала безлiч прислiв’їв, прикмет, притч, молитв; лiкувала односельчан вiд пристрiту, переляку, наговорiв, волосу, бородавок, немочi. Працювала до останнього. Восени 1980 р. присiла ввечерi на причiлок (як завжди), так i померла — серце...

Уявiть собi таку ситуацiю: до вас прийшли гостi, ви їх привітно зустрiли й почастували найвишуканiшими стравами — i варене, i печене. А до шкварки ще й чарка. І раптом ви чуєте, що вашi гостi мекають, як ота коза з вiдомої казки, яка бiгла через мiсточок, вхопила кленовий листочок...

Прочитавши в «УМ» лист Володимира Мельника, кандидата фiзико–математичних наук, пiд назвою «Футбольне закулiсся за участю УЄФА i ФФУ», я вирiшив написати у вашу газету теж про своє бачення тих футбольних, закулiсних iнсинуацiй, якi не вгамовуються навколо футбольного життя, зокрема, київського «Динамо» i нашої нацiональної збiрної вiдтодi, як iз виру спортивного життя вiдiйшов не те що легендарний, а дiйсний член Академiї футбольних наук, тренер Валерiй Лобановський.