Мелодія на нервах

17.05.2012
Мелодія на нервах

Віктор Щеглов.

Зустріч із цією людиною, без сумніву, можна вважати дарунком долі. Директор першого в світі Центру ендоваскулярної нейрорентгенохірургії, заслужений лікар України, професор, президент благодійного фонду, член Асоціації нейрохірургів України, Європейської, Всесвітньої асоціацій нейрохірургів та ендоваскулярних нейрорентгенологів Німеччини, генеральний директор Української спільноти ендоваскулярних нейрорентгенохірургів, лауреат загальнонаціональної програми «Людина року», присутній на сторінках виданого у США бібліографічного довідника «500 видатних лідерів світу»... Незважаючи на всі ці регалії, Віктор Іванович Щеглов залишається відкритим, справжнім та щирим. Він побував у багатьох куточках земної кулі, але понад усе закоханий у рідне село Новогригорівку, що на Херсонщині. Зробивши більше десяти тисяч найскладніших операцій на мозку, він посадив стільки ж дерев на рідній землі. До нього приїздять учитися світила медичної науки Японії, США, Європи, йому стоячи аплодують на медичних конгресах в усьому світі. Та Віктор Іванович — не лише визначний учений. Він — лікар від Бога.

 

«Ходить у білому халаті, нічого не робить, а всі за ним бігають. От би й собі так!»

Професор Щеглов любить згадувати своє повоєнне дитинство у невеликому інтернаціональному селі на березі Азовського моря поблизу Генічеська, свою велику родину, почуття свободи, сонце, море, кавуни, безкраї степові обрії — «то був рай на землі»... Першим авторитетом і взірцем на все життя для нього став батько, Іван Дмитрович, — простий сільський механік–тракторист, який сам на верстаті виточував запчастини і так добре знав двигуни, що поламку визначав на звук. Віктор любив батька безмежно, і коли той захворів на поліартрит, тиждень не відходив від нього ні на крок. У лікарні хлопець захоплено спостерігав за місцевим хірургом Іваном Хомою. Збоку здавалося, все так просто: ходить у білому халаті, нічого не робить, а всі за ним бігають. От би й собі так! З теплою усмішкою пригадує Віктор Іванович свої юнацькі ілюзії, бо насправді все життя виявилося сповненим важкої праці: «Бути лікарем — каторга добра!»

Одне завжди давалося легко — навчання. На вчителів Вікторові таланило, і згадує він про них із великою вдячністю та любов’ю. Найперше — про бабусю Меланію Петрівну, яка любила у всьому дисципліну й порядок («могла і батогом по спині ушкварити, якщо заслужив»), та вірила у велике майбутнє улюбленого онука, найрозумнішого з роду...

«Раптом професор спитає про Чайковського, а я ні чорта не знаю?!»

Здійснити мрію стати хірургом було непросто — батько наполягав на своєму. Та й що тут було думати — 32 родичі служили у війську, один дослужився навіть до маршала авіації, а от лікарів — жодного. Тож після школи юний відмінник і спортсмен Віктор Щеглов подався до Гатчинського військово–морського радіолокаційного училища. Та «військова кар’єра» обірвалася вже через два тижні — захищаючи свою гідність, хлопець встряг у бійку.

Розквитавшись із військовими перспективами, разом із другом Колею чимдуж рвонув вступати до Харківського медінституту — без квитків, брудні, голодні... Але винахідливість і добрі люди й тут допомогли. Без жодного хабара склавши іспити (конкурс — 7 осіб на місце), Щеглов уже на першому курсі вразив викладача хімії своєю жагою до знань — ретельно опановував не просто підручники, а цілі монографії.

Щоб якось прогодуватися, довелося вечорами з друзями грати і співати на весіллях. «Згодом цей досвід «сценічної діяльності» допоміг почуватися розкуто, коли я виступав із доповідями і лекціями у різних країнах світу», — згадує Віктор Іванович.

Але сенсаційні виступи в Гарварді, Бостоні, Нью–Йорку, Детройті, Сан–Франциско, які вразили весь медичний світ, були ще далеко попереду. А поки що студент Щеглов цілими ночами просиджував за підручниками, як асистент у клініці Цейтліна вивчав практику. Працював так завзято, що після закінчення вишу міг успішно оперувати самостійно.

Доводилося складати й інші «іспити». Якось пофесор Синельников — а професори в інституті були людьми надзвичайно культурними й високоосвіченими — запросив Щеглова і ще трьох студенток на чай. Після бесіди про генетику, філософію, кібернетику поставив платівку — «Перший концерт для фортепіано з оркестром» Петра Чайковського. «Від хвилювання я аж спітнів, — пригадує той вечір 50–річної давності Віктор Іванович. — Раптом професор щось спитає про композитора, а я ж ні чорта не знаю! Наступного дня на базарі накупив платівок із записами творів Шопена, Моцарта, Чайковського. З дому передали патефон, який подарували батькові за хорошу роботу в колгоспі. Вечорами ставив платівки, прослухав їх не менше тисячі разів. Став мало не щодня ходити в філармонію на концерти класичної музики, в оперному театрі прослухав всі опери. А ще ж і боксом займався, і до дівчат на побачення бігав (усміхається). Один дідусь, з яким я познайомився в філармонії, дав мені книжки з теорії музики і про композиторів, які я вивчив ледь не напам’ять. І коли згодом професор знов запросив гурт студентів до себе додому, я був на висоті, навіть насвистав одну складну мелодію. Здивований викладач запитав: «А де ви вчилися музиці?». Відтоді я зрозумів: якщо людина захоче, вона зробить усе! І ще: чим більш різносторонні маєш захоплення, тим більше встигаєш».

Від головного сільського хірурга — до піонера світової медицини

У неповних 23 роки Віктора Щеглова призначили головним хірургом у дільничну лікарню в село Синівку на Сумщині. «Їду на полуторці стоячи, — сонце, вітер! Співаю від щастя», — пригадує Віктор Іванович.

До переведення на спеціалізацію в Сумську обласну лікарню він блискуче провів понад 100 операцій. У Сумах робив по 10–15 операцій за добу в ургентній службі, ночами читав спеціальну літературу. І постійно ставив запитання, адже поряд працювали справжні світила української медицини — Супрун, Сиващенко, Дерев’янко, Чорний...

Тоді саме почала розвиватися нейрохірургія, і молодого хірурга, який подавав великі надії, направили на навчання до Києва. Нову для себе галузь він опановував з такою наполегливістю, що вражав досвідчених медиків своїми блискучими відповідями, ґрунтовними знаннями, допитливістю і нестандартним конструктивним мисленням.

У вересні 1974 року під час стажування в Інституті нейрохірургії ім. Н.Бурденка в Москві Щеглов став свідком першої в світі операції в галузі ендоваскулярної нейрорентгенохірургії, яку провів професор Федір Сербіненко. А вже через три місяці, 27 листопада, Віктор Іванович самостійно зробив унікальну ендоваскулярну операцію в Києві: «Вийшло, і це було здорово!».

Те, що тоді здавалося йому таємницею за сімома печатками, стало справою всього життя, грандіозним успіхом і постійним пошуком.

Досвідчена й чуйна родина рятівників

У 1997 році за підтримки Президента Кучми та президента Академії медичних наук України, академіка Возіанова й академіка Фрулькіса Віктор Щеглов відкрив у Києві перший у світі Центр ендоваскулярної нейрорентгенохірургії, згуртувавши навколо себе чудовий колектив лікарів і медсестер. Одне з найбільших досягнень Центру, вважає його керівник, — лікування хворих і в гострому періоді, і в комі, коли шансів на одужання у них майже немає. 95 відсотків пацієнтів Щеглова повертаються до життя. Але чи надовго? На лікарняне ліжко їх привів нездоровий спосіб життя: паління, надмірне вживання спиртного, переїдання, малорухливість. А найкраща профілактика інфаркту й інсульту — займатися спортом, танцями, ходити пішки, пити чисту воду з джерел та колодязів, наголошує Віктор Іванович.

Професор палко пропагує здоровий спосіб життя і втілив свою мрію, організувавши разом із друзями у Стрілковому на Азовському морі пансіонат, у якому оздоровлюються всі охочі. Але передусім — співробітники Центру, керівник якого наполягає, що всі вони — єдина міцна родина. Щеглов пишається цими відносинами в колективі: мовляв, в інших медичних установах України такого немає.

Справу батька продовжує син. Нині Дмитра Вікторовича Щеглова запрошують оперувати хворих у Європі та СНД. Він також заснував Асоціацію ендоваскулярних нейрохірургів України, яка вже стала визнаною школою. Відомі закордонні фірми надали безкоштовне обладнання для проведення майстер–класів. Наразі в Асоціації готуються 25 найкращих практикантів, на яких покладають великі надії.

«Треба бути націленими на створення шкіл, перейняти досвід США», — не стомлюється повторювати Віктор Щеглов, турбуючись про майбутнє української медицини. При цьому його школа відома в усьому світі, своїй методиці Віктор Іванович навчив не лише українських, а й американських, японських медиків.

Стати віртуозом своєї справи учням професора допомагають лабораторії кардіоцеребральних досліджень та моделювальних систем (тренажерів). Перший тренажер із «пульсуючим» серцем Віктор Щеглов сконструював разом з інженерами Київського виробничого об’єднання ім. Артема та Авіаційного науково–технічного комплексу ім. Антонова. Молоді лікарі проводять на ньому тисячі операцій, перш ніж почнуть оперувати хворих.

Та не тільки високого професіоналізму вимагає директор Центру від колег, а й чуйності до хворих, людяності. Після операції хірурги буквально по три доби не відходять від пацієнтів, тому мають менше одного відсотка післяопераційної смертності (при прямих операціях на мозку цей показник становить 26 відсотків).

Девіз професора Щеглова — «Досвід і увага до людини». У нього багато друзів, учнів, послідовників. Хоча завжди були й опоненти. Які, за його словами, все одно цитують у всьому світі: «Йти проти ендоваскулярної медицини — однаково, що йти проти сходу сонця».

Микола КРИЖАНОВСЬКИЙ

 

МЕТОД

Ендоваскулярна нейрорентгенохірургія — це операції без використання скальпеля. Під час таких операцій ризик для життя хворого мінімальний, вони проходять під місцевим наркозом, тривають 30—40 хвилин, але результат — вражаючий.

Через магістральну артерію верхніх або нижніх кінцівок чи сонну артерію хірург вводить мініатюрний балон–катетер, яким можна досягнути до будь–яких ділянок мозку і відновити порушений кровотік. Унікальні можливості, які дає цей метод, роблять його найперспективнішим у різних галузях медицини — онкології, гінекології, урології. У тих найтяжчих випадках, коли пацієнту через складність хвороби не беруться робити трепанацію черепа, метод ендоваскулярної нейрорентгенохірургії за допомогою найновішої діагностичної апаратури дає можливість удосконалити ангіографічну діагностику судинних захворювань, встановити роль будь–якої судини у кровопостачанні патологічного вогнища, розчинити за допомогою вазоактивних речовин тромб у судині.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>