Чуттєвість «короткого метра»

16.05.2012

Гран–прі IV Міжнародного кінофестивалю «Харківський бузок» цього року завоював польський режисер, представник школи Анджея Вайди Петро Суботко, який у себе на батьківщині щонеділі збирає біля телевізора чи не всю прекрасну половину країни. У цьому зізнався Генеральний консул Республіки Польща у Харкові Ян Гранат. А взагалі картини, що пройшли суворий відбір селекційної комісії, члени журі розділили на дві категорії: ті, серед яких було дуже складно обрати найкращі, і ті, що не витримують iз першими жодного порівняння.

 

Коротко, як «Отче наш»

Петру Суботку вдалося неможливе: за якихось півгодини він переповів замалим не все життя 12–річного хлопчика Доміана, який, вирішуючи купу недитячих проблем, зрештою змушений був зробити вибір між своїми мріями та здоровим глуздом. Попутно юному герою з колючим характером удається виправити ще й чужі помилки. Густий концентрат подій та емоцій у форматі «короткого метра» справив на журі фестивалю переконливе враження. «Нам непросто було розподілити призи, — сказав голова журі, відомий російський режисер, колишній харків’янин Володимир Фокін. — Зате ми всі були одностайні у присудженні Гран–прі фільму «Глазго» Петра Суботка».

Незаперечна перемога картини допомогла проанонсувати в рамках кінофестивалю іншу подію міжнародного рівня, що розпочнеться у Харкові вже за два тижні. Юний герой картини понад усе мріяв зустрітися з відомим гравцем шотландської футбольної команди Celtic Glasgow, бо вирішив, що той — його батько. Це й дозволило Яну Гранату, який отримав замість режисера головний приз «четвертого бузку», побажати Україні та Польщі спільного успіху у проведенні майбутнього чемпіонату Євро. Взагалі ж пан консул піднімався на сцену за призами двічі, оскільки поляк Батрош Круглик iз фільмом «Зникнення» переміг у номінації «Краща режисерська робота», але на фестиваль також не приїхав.

Помітно лідирували на харківському фестивалі і французи — вибороли першість одразу у двох номінаціях: «Кращий сценарист» («Я могла бути вашою бабусею» Джоель Катрін і Бернар Танги) та «Краща операторська робота» («У носі» Патрік Беро). Французька тема на закритті конвенту пролунала і завдяки почесному президенту та незмінній музі фестивалю Мілен Демонжо, яка цього року вирішила вручити приз власної симпатії. Пощастило ж у цьому сенсі молодому режисеру з Башкортостану Айнуру Аскарову, який у фільмі «Енмеш» зумів передати силу пристрасної любові сільського хлопчика до індійського кіно. «У цій картині я знайшла всі складові, що, на мою думку, необхідні для створення фільму: є людина, яка вміє розповідати і розповідає, яка вміє показувати і робить це з любов’ю, — обґрунтувала свій вибір пані Демонжо. — Ця людина, творець фільму, настільки вразив мене своєю роботою, що я переконана — він легко впорається не лише з короткометражним, а й iз повнометражним фільмом. Я з радістю коли–небудь разом iз ним працюватиму».

Таке запрошення «попрацювати» надійшло, можна сказати, у стилі того ж таки сентиментального індійського кіно. Розчулений Айнур, схоже, не заради ввічливості, а від щирого серця зізнався пані Мілен, що у п’ятирічному віці назавжди полюбив фільм «Фантомас», де вона зіграла одну з головних ролей. Тому, вирушаючи на фестиваль, задумав набратися мужності та нахабства й запропонувати примі роль у своїй новій картині. Мовляв, сценарій уже готовий, візьміть почитайте, якщо буде на те ваша ласка. Спритність номінанта вразила не лише музу «Харківського бузку», а й головного «суддю» конвента. Володимир Фокін припустив, що метри нарешті дочекалися режисерів, які можуть одним махом отримати приз за вже готову картину і провести кастинг серед зірок світового рівня для наступної роботи.

Номіновані на премії «короткометражки» в цілому довели, що впоратися з сюжетом, де в миті звичайних буднів умістилося б усе життя героїв, під силу далеко не кожному режисерові. Можливо, саме тому зі 128 картин, представлених на конкурс, комісія відібрала лише 20. Але й серед них, як підкреслив Володимир Фокін, половину можна було б відсіяти ще до перегляду їх «суддівською» командою. Водночас фільми–переможці, за його ж словами, достойні бути представленими на конкурсах та фестивалях найвищого світового рівня. Головна їхня тема — непросте буття пересічної людини, яка в повсякденному коловороті подій шукає проблиски світла та вищої істини. У фільмі «Отче наш» литовського режисера Маріуса Івашкевичуса (премія за «Кращий ігровий фільм») ця необхідність сприймається як замалим не єдиний порятунок. У розв’язці сюжету несподівано виявилося, що події розгортаються не в просто бідній квартирі, а у підвалі, звідки головна героїня та її діти не мають жодного шансу вибратися.

До двадцятки кращих потрапили цього року фільми чотирьох українських режисерів. Відзнаку вдалося отримати лише харків’янину Борису Шустерману за картину «Новорічна інтермедія», яка, до речі, красиво відіграла роль ілюстрації головного месиджу «Бузку» — про мрії, що збуваються. Там маленька дівчинка несподівано побачила сяючий яскравим світлом будинок, який у її власній уяві давно був руїною.

«Бузкова» школа

Харківський фестиваль за чотири роки став майданчиком, де студенти двох «творчих» вузів міста отримують уроки майстерності від метрів кінематографа. Цього року «ази» професії передавали відомі російські актори Людмила Гладунко та Борис Токарєв, спеціаліст зі спецефектів, володар «Оскару» колишній харків’янин Юджин Мамут, майстриня графіки та художник–постановник фільмів Ірина Борисова, яка теж колись проживала у Харкові, а наразі є власницею студії Animagic у США.

І все ж найбільший фурор зчинив своїм творчим вечором неперевершений Ален Делон, довівши, що може режисирувати все на світі, включаючи і зустріч із закоханими у нього глядачами. «Побачення» почалося з безкомпромісного спротиву метра бачити на сцені посередницю між собою та залом. Остання даремно намагалася переконати гостя у тому, що «у нас заведено збирати у кошик записки глядачів і зачитувати їх уголос». «Послухайте, хто з нас знімався у кіно? У мене таких зу­стрічей було 150, і на них я говорю з публікою, а не відповідаю на запитання з папірців у кошичках. Вони мені не цікаві», — суворо запротестував Делон і не заспокоївся, доки ведуча не покинула сцену, а по залу не пустили вільний мікрофон.

Народ ураз став розкутим і, здається, місцями навіть перегравав роль «свободних» людей. Одна вже немолода дама, наприклад, так увійшла в образ безпосереднього дівчиська, що, вхопившись за розповідь актора про свою любов до тварин, видала наступне: «Я ось хочу запитати: крім котів та собак, iз ким ви ще живете?». «З жінкою живу, люба, — з такою ж награністю відповів 76–річний кінофранцуз. — Я ніколи не був чоловіком, який створений для однієї жінки. І якщо ти хочеш приєднатися до всіх, — ти можеш запросто піднятися на сцену». Але піднялася зовсім інша пані після свого щирого зізнання у тому, що «запала» на Делона ще в дитячому віці й досі перебуває під впливом магії його шарму. «І що, й досі закохана? — поцікавився пан Делон. — Тоді йди до мене, я тебе обійму й розцілую». Шанувальниця враз зірвалася з місця й, недбало жбурнувши кудись до зали свою сумочку, полетіла на сцену з оберемком розкішних троянд.

Утім у житті зірки таки була жінка, яку він ніколи не ставить в один ряд з усіма. Це з’ясувалося після перегляду короткого уривку з картини «Басейн», де Ален Делон зіграв головну роль разом зі своєю дружиною, відомою французькою актрисою Ромі Шнайдер. «Це фільм, який я ніколи не дивлюся з однієї–єдиної причини: з усіх, хто у ньому знімався, немає не лише Ромі, а взагалі нікого. Я лишився один, — iз болем промовив актор. – Я дуже любив цю жінку, тому для мене надто боляче переглядати кадри, де ми разом хлюпочемося у басейні чи робимо ще щось. Це надто боляче... Можу сказати, що дуже скоро, 29 травня, я відзначу вже 30–ті роковини відтоді, як вона пішла з життя». Втім, попри незагоєну душевну рану, Делон не був проти, аби серед показаних на творчому вечорі уривків iз його фільмів був продемонстрований і короткий епізод із цієї культової стрічки. Вочевидь, він таки любить себе закоханим в одну жінку, хоча й намагається дотримуватися іміджу красеня–ловеласа.

Про ставлення метра до власної зовнішності, що стала його візитною карткою в кіно, жіноча частина залу вирішила розпитати якнайдетальніше. У відповідь Делон без зайвого кокетства і притаманного йому в’їдливого гумору видав цілий трактат на тему життя з «тавром краси» на лиці: «О, це було ще до війни. Я справді іноді маю з цим проблеми. Враховуючи кількість зіграних ролей, будь–кому рано чи пізно захотілося б залишитися наодинці з самим собою. Але при цьому, виходячи на вулицю, я позбавлений такої можливості, оскільки завжди потрапляю на щось подібне до презентації. Та незрівнянно важчою для людини моєї професії є ситуація, коли тебе не впізнають на людях. Я теж не виняток: коли виходжу з дому і мене хтось раптом не впізнав, то не отримую від цього жодного задоволення».

У Харкові Алена Делона не лише впізнали, а й засипали оберемками квітів та проханнями про автограф. Натовп розчулених глядачів супроводжував його до самісінької автівки і не відпускав доти, поки той не розписався на кожній із запропонованих фотографій. Світлини, правда, майже усі були чорно–білими, ще «з тієї епохи»...

 

МЕНЮ

«Київський торт» iз французькою поправкою

Цього разу, як і раніше, харків’яни влаштували іноземним гостям справжній український обід, де подавали вареники з усіма можливими начинками та сало з хреновухою. Десертом слугував спеціально спечений величезний «Київський торт», в якому на догоду французьким пані масляний крем замінили більш прийнятними для фігури тістечками–бізе.