Опіум для народу

26.04.2012
Опіум для народу

У житті Сергія Жадана відбулось завершення видавничої кабали у «Фоліо», де він мав регулярно видавати на–гора хоч якусь продукцію на зразок компіляційного «Капіталу» і «Лілі Марлен», рецензії на які вже давно не хоче брати більшість видань. А перехід під крило «Клубу сімейного дозвілля», де нині вийшла збірка «Вогнепальні й ножові», дозволить харківському поету писати нові речі, а не стрибати з бубном по сцені на чолі з містечковими гуртами, заробляючи гроші на прожиття.

Зазвичай у Жаданову поетику заходиш, як до загального вагона, вщерть сповненого привидами з чужих мандрівних поетик. Його нова збірка віршів і есе «Вогнепальні й ножові» вже не так наочно наслідує «карнавальний» стиль Андруховича, стаючи врівень з попередніми зразками у цій кримінально–етнографічній галузі, що вийшли з–під пера запоріжця Павла Вольвача і тернопільського, а тепер ще й нью–йоркського поета Василя Махна, коли ті описують, відповідно, люмпенізовану гопоту і циганських баронів. Тобто триває відвойовування території вже не «моєї зоряної УРСР», як у попередніх збірках Жадана, але пострадянського простору слобідської закваски, де улюблене слово поета «інфраструктура» і рими на зразок «анаша — калаша» ще збуджують читацьку уяву. Зазичай він мирний, цей читач, адже мешкає, за Цибульком, «в краю де сто це в першу чергу грам», натомість Жадан щоразу демонізує читача, переміщуючи у «країну, в якій виживання вважають талантом». Аборигени — вони не такі. Вони цураються накинутої автором долі, коли їм закидають, що вони «навіть царство Боже вважають окупованою територією», а «ти їм здав свою злість, як провідникові постіль», це квартирне питання їх трохи зіпсувало. Але анотація до збірки Жадана свідчить про інше: «Герої Жадана вперто і послідовно рухаються таємними стежками, намагаючись будь–що здійснити всі свої мрії і залишити місце злочину».

Насправді ж ніхто, крім автора «Вогнепальних i ножових», нікуди не рухається, а єдиний злочин у наського аборигена цілком фольклорний — випити–закурити і кинути жінку з трьома дітьми, а заодно і роботу на макаронній фабриці. Тобто про життя у Жадана — не дуже, якось надто по–молодіжному, як у фільмі «Мєчтать не вредно»... Натомість смерть тут цілком правдива — вуркаганська, весела і моторошна. «— Страшно, — питаю, — з того боку?/ — Не страшно, — каже, — просто незвично. / Страшно було минулого року, / в Ростові, коли спалили шашличну». Ось, власне, від шашличної, чи пак комунального побуту зневіреного слобідського люду, і варто було починати розбудову будь–якої «інфраструктури» в пам’яті героя, а не з політекономії, уроків початкової військової підготовки і глибокої капіталістичної філософії на пострадянській мілині.

Натомість у новій збірці Жадана маємо суцільну реконструкцію на харківський копил — давньогрецьких міфів і біблійних апокрифів, історичної правди і сумнівної хронікальності, а також місцевих легенд і космогонічних вірувань у те, що слобідський Христос в образі чи то Сковороди на мотоциклі, а чи Хвильового з фаустпатроном порятують цей урбаністичний світ, занепалий без продукції ХТЗ і ФЕДу. Кримінальні братки–апостоли на тутешній Тайній вечері запивають кокаїн паленим джином у той час, як Матір Божа «в зимових гетрах, / курячи люльку, гріючи нерви, / палила багаття на площах гетто, / розігріваючи дешеві консерви».

Наразі цікаво дізнатися, звідки коріння цієї естетики? Освіта неглибока, радянська. Релігійного виховання катма. Що ж до, власне, віршів... «Мабуть, найбільші розчарування / припадають на долю тих, хто намагається / впорядкувати навколишню порожнечу, / доповнюючи її своєю власною», — несамохіть прохоплюється автор. Чим, спитаймося, заповнюється, «доповнюючись», нинішня порожнеча «нової релігійності» у стилі каталогізації реальності а ля Юрій Андрухович? «Валі кульом», потім розберемо? Якісь бойовики, чиїсь біженці, наші рідні міста, які «помирають, ніби домашні тварини» і наші–таки «політики у чорних костюмах, схожі на сажотрусів», а ще вагони підземки, «набиті безробітними, мов магазини патронами», «хімічні, мов атаки, олівці» і улюблене, знову–таки, слово «інфраструктура». Словом, «більшість історій, віршів і балад наповнені зсередини чужими речами, химерними предметами повсякденного вжитку», як зазначає автор. А ззовні, спитаймося, що? У розділі «Коментарі» — спроба всю цю поетичну механіку популярно, тобто в прозі, пояснити. «Найпростіше, звісно, пов’язати це з ностальгією, — веде далі автор. — Ностальгією за тими часами, коли ми всі були разом, коли нам усім цілком непогано велося в цьому місті, коли друзі були молодшими і виглядали не так поламано, коли ще ніхто не перейшов на бік ворога і життя видавалося настільки безкінечним, що початок усіх справ і проектів можна було сміливо відкладати на невизначений термін».

Хай там як, але, здається, нині вже відомо, хто, не чекаючи «невизначеного терміну», одразу відкладе цю збірку вбік, надибавши слово «опій» на першій з її сторінок. І то не через ханжество, а з суто людських міркувань, які, до того ж, віднедавна стають професійним кредо. Про всеукраїнський рух Cleart за літературу без пропаганди цього діла чували? У Жадана, до речі, теж усе професійно, і він чудово знає, що молодь його книжки вже не читає, про що сам він свідчить у своїх інтерв’ю, а щоб читали, треба писати про наркотики і бандитів. Ну, як на початку 90–х, але ті часи вже мертві для літератури, а Жадан — ще ні. Наче рок–н–рол з пісні «Акваріума», який нині виживає завдяки сполуці секс–енд–драгз.