Дитину всиновити — не ляльку купити

25.04.2012
Дитину всиновити — не ляльку купити

Нічийні діти: вони теж чекають на батьків. (Фото з сайту criminal.in.ua.)

На початку 90–х до Луцька приїздило немало іноземців, шлях яких пролягав в одну установу — будинок дитини. Тоді чимало вихованців цього сирітського закладу виїхали за кордон із новими батьками. Пам’ятаю, як вражала нас тоді відвага шведів і німців, які усиновлювали безнадійно хворих українських сиріт. Багатьом iз цих діток справді пощастило, бо то був їхній єдиний шанс на гідне життя, а не жалюгідне існування в інтернаті для калік. І треба було ще з десяток років, щоб ми, українці, зрозуміли, що можемо й повинні самі допомагати своїм сиротам. Треба тільки трішки відкрити своє серце для любові та милосердя...

 

Черга по щастя

Чи всиновлюють сьогодні іноземці маленьких волинян? Якщо у 2005 році вони всиновили 15 дітей, то в 2007–му — 4, у 2009–му — лише 1, а в останні роки взагалі не було жодного міжнародного всиновлення. Перелом відбувся тоді, коли держава почала працювати на створення своїх форм сімейного виховання сиріт, а люди, які зважилися звалити на себе такі обов’язки, почали відчувати й матеріальну підтримку з боку держави. Почали з’являтися дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім’ї. І державні сиротинці стали порожніти! У тому ж Луцькому будинку дитини, де колись перебувало 70 діток, сьогодні мешкає лише 17, у Ківерцях у «Сонечку» на 40 місць — лише 7 сиріт. Волинь, як і більшість областей Західної України, за кількістю сиріт не була і сьогодні не є лідером. Але черга по тата і маму, на жаль, все ще існує і тут — 569 хлопчиків і дівчаток. А список усиновителів не такий уже й великий: лише 39 сімей. Насправді за цими сухими цифрами приховані сотні трагедій і зруйнованих родин, сотні понівечених доль, у першу чергу дитячих. Адже більшість дітей — сироти при живих батьках. Щорічно на Волині внаслідок позбавлення батьківських прав сиротіють 250—260 діток.

— Одна з проблем національного всиновлення — та, що потреби всиновителів не збiгаються з реальною картиною, якщо можна так висловитися. Із 569 дітей, які чекають на тата і маму, 539 — старші 6 років. І таких не дуже хочуть усиновлювати українські родини, бояться, — розповідає начальник служби у справах дітей Волинської облдержадміністрації Алла Онищук. — Усі хочуть дитинку до трьох років, а таких у нашому реєстрі лише 9. На що сподіватися старшеньким? Дуже важко переконати всиновителів, що не варто боятися всиновлювати старших дітей, що в цьому віці є свої плюси. Тому цих діток здебільшого влаштовуємо в прийомні сім’ї чи дитбудинки сімейного типу. Коли починаєш умовляти людину — і слухати не хочуть. Доводиться інколи йти на певні хитрощі, щоб підсвідомо підвести маму чи тата до рішення, якого вони панічно бояться. Був випадок: прийшла жінка і заявила, що вони хочуть всиновити дитину, але тільки дівчинку до трьох років, бо так хоче чоловік. А дівчинки такої немає. Зате є хлопчик, але він шестирічний. Кілька сімей хотіли його всиновити, але всі чомусь потім відмовлялися. Ми вже думали: може, взагалі не подавати його на всиновлення? Я запропонувала тій жінці: «Підіть у групу й просто збоку подивіться на нього». Але не сказала, що йому шість років. Хоча не можна направляти потенційних усиновителів для знайомства з дитиною, якщо вони не підготували всіх необхідних документів і поки всі законодавчі нюанси не вирішені. І ми не практикуємо такого. А в тому випадку я пішла на це. У питаннях всиновлення часто доводиться балансувати на межі закону й серця. Якраз це був той випадок. Словом, жінка пішла в групу, звідти зателефонувала, що хоче, аби чоловік теж подивився хлопчика. Далі все було, як у кіно: чоловік зайшов у групу, коли всі дітки гралися. Хлопчик теж грався і був повернутий спиною до дорослих. І раптом він повертається, дивиться на цього чоловіка, біжить до нього через усю групу й кидається йому на шию: «Тато!». Вихователі плачуть, усиновителі плачуть, ми теж. Так замість доньки вони виховують тепер чудового хлопчика, відмінника, розумника. І він дуже схожий на тата! Цікаво: більшість усиновлених дітей справді схожі на своїх прийомних батьків. Напевне, кожна дитина чекає своїх тата і маму. І цей процес пошуку одне одного часом не піддається логіці. Спрацьовує інтуїція.

— Усе–таки наші громадяни до всиновлення підходять дещо інакше, ніж іноземці. Хочу білявеньку доню з блакитними очима трьох років... Та ще й здорову. Іноземцям же дістаються тільки хворі дітки, від яких відмовилися українські родини. І досі дехто вибирає дитину, як ляльку у крамниці?

— Люди різні. Але звинувачувати їх не можна, бо справа всиновлення дуже відповідальна й важка. Не в плані збору документів. Треба, щоб люди морально й духовно дозріли до цього. І далеко не кожному це під силу. Окремі батьки відсіюються ще на етапі навчання. Було, що навіть на останніх заняттях дві сім’ї відсіялося. Буває, що люди приходять у душевному пориві, під впливом чогось: надивилися по телевізору, прочитали, от і собі вирішили ощасливити сироту. Дехто готовий узяти відразу п’ятеро дітей, не усвідомлюючи, яка це важка ноша. Тому навчання всиновителів — це ще один шанс усе зважити.

Бувають і несподівані повороти. Люди через свої канали в пологових будинках дізнаються про дитину, якась сердешна санітарка пропускає їх подивитися. І вони приходять до мене вже щасливі, готові всиновлювати малятко. А у дитинки раптом знаходиться біологічна мама, яка хоче його забрати. І вже трагедія. Було в нас таке, що породілля у стані післяпологової депресії просто пішла з лікарні, залишивши новонаро­дженого. Тата в місті теж не було. Якось про це дiзналася одна з потенційних усиновлювачок і стала приходити до дитинки, почала збирати документи. Аж раптом прийшла мама маляти з довідкою, що була хвора й не усвідомлювала своїх дій. Тато приїхав і сказав, що дитину вони забирають. Та жінка стояла переді мною на колінах, плакала, звинувачувала, просила, щоб ми щось зробили. А що зробиш, коли в дитини є біологічна мама? Тому не варто якимись обхідними шляхами шукати дітей і знайомитися з ними до прийняття остаточного рішення.

Спробуйте полюбити чужу дитину за дві тисячі гривень

— Останнім часом багато дітей влаштовано в прийомні сім’ї та будинки сімейного типу. На Волині спостерігається тенденція, що дуже часто беруть дітей на виховання люди, яких їхнє віросповідання зобов’язує до цього. Точаться чутки, що віруючі беруть сиріт у свої сім’ї заради грошей, роблячи на цьому своєрідний бізнес. Адже держава платить немалі суми на кожну дитину...

— Тим, хто це каже, треба самим спробувати полюбити чужу дитину за дві тисячі гривень на місяць. Якби на цьому можна було заробити, то в нашій бідній області мала б бути велика черга за дітьми, але список всиновителів і бажаючих опікуватися сиротами набагато менший, ніж хотілося б. За будь–які гроші не змусиш людину полюбити не свою дитину, не примусиш пригорнути її, вкласти спати, вчити з нею уроки, не спати ночами, коли хворіє. Батьківство, як і опіка, — важкий хліб і велика відповідальність. Як на мене, це під силу лише людям із великим серцем. У нас дуже багато вихователів і прийомних батьків уже будують будинки для своїх вихованців. Щоб дитина, пішовши у доросле життя, мала якісь перспективи, якусь опору. Якщо раніше всиновлювали дітей лише родини, в яких не було своїх діток, то тепер є сім’ї, які виростили своїх дітей і, вже не дуже молодими, беруть на виховання сиріт. Невже ними рухають лише гроші?

— Серед них є родини з достатком, яких не цікавить матеріальна складова?

— Звичайно. Наприклад, родина бізнесменів узяла на виховання дитину. Вони виростили трьох своїх доньок, влаштували їх у житті, купили кожній по квартирі й побудували будинок. А тоді прийшли до нас: «Ми зважили й зрозуміли, що маємо можливість дати перспективу ще одній дитині. Своїх народжувати вже пізно, тому хочемо всиновити. Взяли дев’ятирічного хлопчика. Дитина зараз займається з репетиторами, гарно танцює, добре навчається в школі. Є випадки, коли фінансово забезпечені люди взагалі відмовляються від дитячих грошей, бо вони їм не потрібні, відкривають рахунки на дітей, щоб капала якась копійка. Таких, звичайно, не так багато, але є. Хоча нашим олігархам простіше відвезти у сиротинець новий комп’ютер чи пральну машину або придбати одяг чи іграшки, ніж ощасливити бодай одну дитину своїми теплом і любов’ю.

 

БУВ ОДИН ВИПАДОК...

— Якось на прийом приїхав тато, не дуже молодий, навіть у віці, — згадує Алла Онищук. — Зазвичай чоловіки сидять у коридорах або на вулиці топчуться, поки дружина розмовляє з нашими працівниками. А це приїхав сам чоловік і сказав, що вони з дружиною хочуть усиновити дитину, бо шансів народити своїх немає. Вони випробували все, що можна. Ми дали йому список документів, які треба зібрати. І все. Тим часом на всиновлення потрапили три братики, й ми хотіли цій родині їх запропонувати. Раптом захочуть узяти всіх трьох? Але мені так і не вдалося додзвонитися до них. Згодом вже й забули про цю сім’ю. А не так давно той чоловік знову прийшов. Виявляється, дружина його за цей час завагітніла й народила близнят, тому про всиновлення більше не думали. Але одного разу дружині наснився сон: вона побачила дівчинку років дванадцяти, яка стоїть осторонь і дивиться, як граються близнята. І голос невідомо звідки каже: «Ти обіцяла її вдочерити? І де ж ти тепер?» Дружина довго ходила під впливом цього сну, й вони таки вирішили, що мусять всиновити дівчинку такого віку. Зараз збирають документи знову. Приємно відзначити ще одну нову тенденцію: люди перестали соромитися того, що всиновлюють дитину. Перестали боятися розголосу цього факту. Бо як можна в селі, наприклад, приховати, що ти взяв із сиротинця дитину? Відбувся злам у свідомості людей. А це великий крок уперед.