Володимир Забаштанський, Євген Варда та Едуард Асадов з дружиною.
Пора відлиги 60–х усе далі відходить в історію, водночас назавжди залишається з нами. До відомих особистостей тих, хто намагався розтопити лід попередньої сталінської доби, додаються імена менш відомі широкому загалу. Одна з таких постатей — Євген Варда. Учора, в Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів, йому б мало виповнитися 70. На цій фотографії, зробленій в середині 60–х, — три поети. Один, уже знаний, герой минулої війни, незрячий російський поет — Едуард Асадов з дружиною (на фото праворуч), який саме тоді приїхав до Києва з циклом своїх нових віршів. До них у готель завітали молоді колеги, які лише розпочинали свій творчий шлях — Володимир Забаштанський і Євген Варда (на фото в центрі).
Навчаючись на філологічному факультеті Київського університету, Володимир Забаштанський відвідував літературну студію молодих поетів, яку вів великий майстер слова — Дмитро Білоус. Щопонеділка вечорами молоді люди, хто відчував у собі літературний хист, збиралися у видавництві «Молодь» (тоді розташовувалося на розі бульвару Шевченка і вулиці Пушкінської), де часом до глибокої ночі точилися літературні диспути. Там і познайомився Забаштанський з Євгеном Вардою. Знайомство дуже швидко переросло у дружбу. Євген часто супроводжував Володимира в університет, літературну студію, на різні зустрічі. Одна з таких і відбулася у столичному готелі з Едуардом Асадовим.
Сам Варда теж належав до численної когорти молодих київських поетів і водночас посідав своє особливе місце. За національністю — ассирієць, за покликанням — патріот України. Його дід, християнин, ще на початку минулого століття під час релігійних міжусобиць в Ірані дивом врятував свою сім’ю і знайшов прихисток у Києві. Батько Інвія одружився з українкою Вірою, і вже в окупованому Києві народився Євген.
Життя iз перших місяців ставило його у винятково складні умови. Спочатку, під час облави, хлопця разом iз матір’ю вивозять у табір до Німеччини, потім хочуть знищити як темношкіре циганське дитинча і лише випадково збережене свідоцтво батька–ассирійця рятує від розправи. А далі — нове лихо. Від нестерпних табірних умов у дитини виникла хвороба ока, і всі доступні методи лікування за колючим дротом виявилися марними — око довелося видалити.
Звільнення з німецького рабства теж не обійшлося без гіркого присмаку. Тим, хто повертався додому з таборів, дозволялося жити тільки в межах 100 км від столиці. Перев’язане око дитини, плач та прохання матері, що хлопчику регулярно потрібен лікар–окуліст, вплинули і на майора СМЕРШу, який урешті–решт дав дозвіл на проживання в селищі Клавдієво, де мешкав дід малого Євгена.
Тут, у Бородянському районі на Київщині, і прожив він більшість часу з 49 років, відведених йому Богом. Вірші почав писати рано, ще у початкових класах. Після восьмого класу пішов працювати, продовжив навчання у вечірній школі та почав відвідувати літературну студію. Там, у приватних розмовах між літературними диспутами, дізнався він про розстріляних та засуджених діячів української духовної культури... Дізнався і зробив для себе вибір — просто спотерігати за цими процесами було б злочином.
У ті роки це був складний та небезпечний шлях. Дехто з друзів Євгена за свої переконання опинився за ґратами. Йому, на той час студенту вечірнього відділення факультету журналістики університету, лише дивом вдалося отримати диплом. І все через те, що спецслужби не бачили причинної логіки звинуватити ассирійця в українському буржуазному націоналізмі. Хоча як попередження — кілька разів звільняли з роботи «через скорочення штатів».
Він багато пише, періодично друкується в газетах та журналах, готує вірші до своєї збірки.
Поезія — то рвійне море,
Куди рядки впадають, мов річки.
І широчинь тобі тут неозора,
І глибина, і вітру біг прудкий.
А ти не бійсь, пірнай туди сміливо
І дні, і ночі прагнучи в бої.
Коли ж знайдеш у нім свою перлину,
То приймуть люди з радістю її.
Аж тут iз видавництва повідомляють, що «через нестачу паперу» вихід книжки перенесено. В плани наступних років він так і не потрапив.
Розпочав свій доробок і як перекладача з ассирійської мови. Перша збірка «Смішні оповідки» отримала схвальні відгуки, але цей напрям діяльності не отримав подальшого розвитку. У влади увірвався терпець до непокірного ассирійця, і через влаштовану брудну провакацію довелося змінити на сім років Київ на Черкаси.
Повернувшись додому, працює в училищі з молоддю. Видає книги «Історія пам’ятників Шевченку», в співавторстві — «Вчитися любити землю», «Покликання» і не полишає поезію. У часи перебудови за його активної участі було створено раду з національних меншин Народного Руху України, національно–культурне товариство ассирійців України і Києва «Хаядта», де Варда був обраний співголовою. Він очолює ідеологічний відділ у «Просвіті», агітує як поет і громадянин на площах та у трудових колективах, розповсюджує видання нових газет, організовує мітинги підтримки та протесту і завжди сам у перших лавах бранців. Під час одного такого «найспекотнішого» заходу, коли блокували Софію Київську в день приїзду патріарха Московського, у Євгена стався обширний інфаркт. Йому радять перепочити, пройти до кінця необхідний курс лікування. Але який там перепочинок , коли на календарі 91–рік... І коли вже незалежність України була підтведжена на референдумі, Перший канал українського телебачення готував до показу останнє інтерв’ю з Президентом СРСР Михайлом Горбачовим, враховуючи політичну ситуацію, керівництво каналу вирішило, що після інтерв’ю доречним був би коментар, але не дуже радикальний. Звернулися в «Просвіту». Коментував Євген Варда. І так прокоментував, що стало зрозуміло — Україна має нового талановитого публіциста. З’явилися і перші ділові пропозиції. Та не судилося...
За два тижні, саме на Свят–вечір перед Різдвом, до нього завітали друзі, черговий раз привітали з успішним теледебютом,скуштували 12 пісних страв, завбачливо приготовлених дружиною. — А Євген, посидівши, приліг трохи перепочити. Як виявилося — назавжди. Його перший наставник, поет–фронтовик Дмитро Білоус відгукнуся на цю втрату такими рядками:
Ми тепло згадуєм студійця,
Що в Україні милій зріс.
І в щирім серці ассирійця
Красу двох мов проніс.
Ми віддавали неодмінно
Йому симпатії свої
Він, ассирієць, Україну
Любив, як рідний син її.
Олександр ЛУЦЕНКО
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
