«Кайф не лише в тому, щоб вцілити»

04.04.2012
«Кайф не лише в тому, щоб вцілити»

Людмила Кундюк у Карпатах.

Особисто я ніколи не розуміла мисливців і їхнього бажання позбавити життя нещасну загнану тварину. Та що візьмеш із них, чоловіків, у яких інстинкт мисливця зберігся в генах ще від первісних часів, коли вони полювали на мамонтів, щоб прогодувати своє сімейство. Але щоб жінка взяла до рук рушницю — це щось аномальне. Коли знайомі розповіли мені про одну з таких представниць прекрасної половини, відразу подумала: напевне, тато «підсадив» доньку на таке незвичне для жінки хобі. І тато як мінімум був міліціонером. Та знайомство з Людмилою Кундюк повністю розвіяло всі мої припущення.

 

«Полювання — це цілий ритуал»

Мене зустріла молода красива жінка з розкішним волоссям і в сукні з романтичними мотивами. Навіть з бурхливою фантазією уявити її з рушницею за плечима, в гумових чоботях і плямистому мисливському костюмі не могла. Поки не побачила на світлинах. І до міліції, як виявилося, вона ніякого відношення не має. Людмила — зайнята ділова жінка, бо очолює на Волині представництво Львівського заводу будматеріалів «Ферозит». П’ять років тому, залишившись без роботи, взялася за цю нову справу й організувала роботу представництва з нуля. А до того довелося працювати й простою робітницею на конвеєрі «Торчинпродукту», і майстром зміни, щоб прогодувати сім’ю.

У якийсь момент вона відчула, що треба щось змінювати у своєму житті. І поїхала шукати роботу до Луцька. Тепер щодня доїжджає на роботу із селища Торчин, що за тридцять кілометрів від обласного центру. Я була шокована, коли дізналася, що у неї двоє дорослих дітей–студентів.

— А я рано заміж вийшла. У вісімнадцять років, — побачивши мою розгубленість, пояснила Люда. — Син ішов у перший клас, а я — на перший курс технічного університету. Та нічого. Діти мої вже виросли, й зогледітися не встигла. Донька навчається в Одеській юридичній академії, син — теж студент, але не захотів їхати далеко від дому, вчиться у Луцьку. Так сталося, що дітей виховувала я сама змалечку. Не склалося життя з чоловіком. Моя опора й надія — це моя бабуся Галина Петрівна. Вона мене виростила, і діток мені допомогла на ноги поставити.

— При такому ритмі життя й зайнятості невже не хочеться у вихідні вранці поніжитися в постелі? А ви встаєте ні світ ні зоря, берете рушницю і їдете на полювання...

— Щоб це зрозуміти — треба самому хоч раз у житті це спробувати. Мені доля подарувала зустріч із людьми, закоханими у мисливство. Ми давно спілкувалися, мені було комфортно й цікаво в їхньому товаристві. Одного разу вони запропонували поїхати з ними на полювання. Поїхала з цікавості. З того часу, а це вже десять років, кращого відпочинку й не уявляю. Звичайно, не можу дозволити собі кожні вихідні, коли відкривається сезон полювання, їхати на лови, як роблять це чоловіки. Але стараюся. Полювання стало незамінним відпочинком для душі, в першу чергу. Це колись люди мусили полювати, щоб прогодуватися. Тепер м’яса можна купити на базарі, в магазині, то не проблема. Відтак справжні мисливці їдуть до лісу не для того, щоб м’яса добути. Полювання — це цілий ритуал. Це можливість зустрітися з хорошими людьми. То цілий букет байок, мисливських історій. Хоча жінка у мисливському колективі — все одно, що на кораблі, сприймається як нехороша прикмета. Проте я, перебуваючи у чоловічій компанії, дуже комфортно почуваюся. І ставляться до мене дуже серйозно, за що їм дуже вдячна.

«Ми полюємо не заради м’яса»

Друзі Людмили Анатоліївни по рушниці розповідали, що такого відповідального мисливця, як вона, треба ще пошукати. Вона ніколи не вистрілить у звірину з вишки, бо вважає це елементарним убивством, а не полюванням. Бо на полюванні має бути елемент змагальності, в цьо­му вся суть цього заняття. Тобто у людини є шанс добути звірину, а у звіра є шанс порятуватися. Під прицілом із вишки звір такого шансу не має. Вона ніколи не стрельне, аби стрельнути, якщо качка летить не над водою, а над очеретами. Потім не можна її дістати й підранок залишиться у траві, пропаде. Дисципліна — це те, без чого мисливця не буває. Самодіяльність на полюванні інколи обходиться дуже дорого. Дисципліні в Люди можуть повчитися навіть чоловіки. А ще вона прекрасно водить машину, смачно готує і вміє бути своїм хлопцем у дошку.

— Вам доводилося стріляти в косулю чи ще якусь тварину, коли вона дивиться тобі в очі? Кажуть, не всі витримують цей погляд...

— Ні. Я полюю в основному на пернатих. На хутрового звіра майже не ходжу. На парнокопитних — дороге задоволення, та й не по мені. Я б точно не вистрелила в косулю. Часом іду з рушницею і чую вслід нехороші репліки: мовляв, убивця йде. А коли вдома люди ростять кабанчиків, називають їх ласкавими іменами, а потім колють — це не вбивство? Чи курку рубають. І все заради м’яса. Ми ж полюємо не заради цього. Можна було б уполювати качку й на ставках у Торчині чи в Чарукові. Та ми їдемо на лісові озера, щоб насолодитися краєвидами, відпочити, посидіти ввечері біля вогнища, зварити гарну юшку. Уявіть: ранок на озері, вода парує, туман — як молоко. Хіба може зрозуміти той, хто не пробував, що це таке — простояти вечірню чи вранішню зорю. Стоїш по пояс у воді чи на місточку, чекаючи того довгожданого моменту, коли почуєш знайомий звук — як у повітря піднімається селезень чи качка. Стріляєш, а вже через кілька хвилин собака приносить цю качку тобі в руки. Таке ж задоволення отримую ще в горах. Наша фірма має традицію: у ніч на Івана Купала ми робимо сходження на Говерлу. Перед цим сплавляємося по Дністру. Організатором і натхненником такого відпочинку є наш директор Володимир Домащук. Це людина, яка закохана в природу, він не лінується тягнути iз собою в гори навіть штатив фотоапарата, щоб зробити гарні знімки. У ніч на Купала ночуємо в спальниках біля підніжжя Говерли, а під ранок піднімаємося на вершину, щоб зустріти схід сонця. Видовище неймовірно красиве: білі пухнасті хмари, що лежать на вершинах, і сонце, яке встає з–за гір.

— Ви просто романтик. У мисливців завжди є безліч бувальщин і цікавих історій. З вами траплялося щось подібне?

— Чогось аж такого не пригадую. Пригадую, що одного разу єгер відмовився мене брати з собою в човен, бо він не сприймає серйозно жінки на полюванні. Всі мої колеги обурилися, і брат єгеря зголосився зі мною пливти. Так ми з ним ще й браконьєрів застукали. Було, що мій перший собака Грей підняв зайця, крутиться на місці, заєць десь тут, але його немає! Дивимося, а стара сосна розчахнулася навпіл, і бідний зайчик причаївся у тому розломі. Я в нього не змогла вистрілити. Кайф не лише в тому, щоб вцілити, а в тому, що на полюванні по–новому бачиш світ довкола себе. Ти йдеш лісом, вслухаєшся в його мову, помічаєш і бачиш те, чого не бачив раніше: як листочок на вітрі тріпоче, як брунька набухає, як вітер шелестить кроною. Відчуваєш себе єдиним цілим із лісом, небом, полем...

— До речі, як ваші домашні ставляться до такого незвичного хобі?

— Нормально. Син кілька разів був зі мною на серйозному полюванні, йому сподобалося.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>