Олесь Силин.
Український народ живе на своїй землі здавна, і життя це сповнене творчості. Свідчення цього — сотні тисяч пам'яток історії та культури, що збереглися на наших теренах. А скільки їх не збереглося? Про них також цікаво знати. І книга Олеся Силина «Народ мій є! Народ мій завжди буде!» (К., 2003) про все це розповідає. Тут під однією обкладинкою зібрані статті, нариси, виступи по радіо, навіть доповідні записки, які проливають світло на історію пам'яткоохоронної справи. «І за ними — ореол імені людини, що, проживши нелегке життя, змістом якого було обстоювання духовних і мистецьких багатств нашої землі, робить це ціною неймовірних зусиль, долаючи стан інваліда ІІ Світової війни, у свої 90 років», — пише у передмові до книги академік Іван Дзюба.
Книга «розгорнулася» на понад 450 сторінок. Олесь Силин, за фахом архітектор, більшість досліджень присвятив архітектурній спадщині українців, видатним нашим зодчим, ансамблям старовинних українських міст. У розділах «Стародавня Україна-Русь», «Фортеці Києва VI — XIX століть», «Славетні сини та дочки України і світу», «Дещо з моєї Шевченкіани», «Історичні та архітектурні дива України та зарубіжжя» і багатьох інших — десятки нарисів про видатних діячів, пам'ятки культури, про охорону і відновлення перлин української спадщини. Деякі з нарисів були вже опубліковані в газетах і збірниках. Автор писав і впорядковував їх упродовж півстоліття. «Низка його статей розкриває політичний підтекст тих чи інших діянь різних чужих влад на нашій землі, спрямоване на «архітектурне» або «пам'яткобудівне» утвердження свого панування», — зазначає Іван Дзюба. Цьому присвячені розвідки пана Силина про фортечне будівництво у Києві в царські часи, про засилля «високохудожніх» монументів радянських «вождів» різних рангів. «Свідома людина прагне знати якнайглибше свій родовід. Отак і кожен цивілізований народ зобов'язаний осмислено знати історію своєї нації», — переконаний Олесь Силин. Розуміння того, що духовну і матеріальну спадщину народу слід зберігати як частину вселюдської, призвело до того, що понад 60 років зі своїх 90 дослідник присвятив збиранню різнопланової інформації про українську спадщину та врятуванню від знищення або ж згубної деформації численних пам'яток та їх ансамблів по Україні. Бо, як каже автор, природним покликанням людей є творчість, а святим обов'язком — оберігати створене нашими легендарними пращурами.
Книгу видано за сприяння Міжнародного фонду «Україна 3000» (Фонд Віктора Ющенка). Автор вдячний тим, хто допомагав йому у виданні, передусім академікам Івану Дзюбі та Петрові Троньку, Григорію Тарану. Наклад книги — всього 700 примірників. А хотілося б, щоб вона була у кожній бібліотеці, кожному вузі України.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
