Микола Лисенко.
Микола Лисенко ще під час навчання в університеті одночасно з вивченням української мови захопився витворюванням мови професійного українського музичного мистецтва на народній основі. Врешті, став основоположником української класичної музики та професійної музичної освіти в Україні. Прем’єра його «Різдвяної ночі» 24 січня 1874 року ознаменувала народження української опери. Микола Лисенко чимало чого впроваджував першим в Україні. Скажімо, 1908 року очолив першу легальну українську громадсько–політичну організацію «Київський український клуб» та першу всеукраїнську організацію — «Об’єднаний комітет зі спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві». Цікаво, що за першою освітою Лисенко був біологом. Природничий факультет Київського університету він закінчив з відзнакою і захистив дисертацію про нитчасті водорості...
«Скільки б ми не говорили, не описували — все це слід побачити. Ми створені для того, щоб запросити людину до духовної атмосфери видатної постаті», — каже «УМ» завідувач Музею Миколи Лисенка пані Роксана Скорульська. Ось робочий кабінет Миколи Віталійовича. Шафа, прикрашена рушником, письмовий стіл. На стінах — ліра, торбан, цимбали й кобза із власної колекції композитора. Тут Лисенко працював над оперою «Тарас Бульба». На столі — примірник її партитури, який Лисенко показував Петрові Чайковському. Рушник, подарований на 35–рiччя творчої діяльності в 1904 році і відтворений для музею майстринями на суворому полотні за фотографіями. Однак більшість експонатів тут — справжні.
Сам будинок №95–Б по вулиці Саксаганського — автентичний. Він не був зруйнований. Будівельники лише поміняли перекриття і відновили внутрішнє планування другого поверху, бо після встановлення радянської влади тут була «вороняча слобідка», тож навіть при створенні музею у 1990 році звідси відселили 13 родин. На другому поверсі за кресленнями і фото були відновлені меморіальні кімнати, паркет, ліпнина і навіть шпалери. Син композитора, Остап Миколайович, ще до війни прийшов до людей, які тоді жили в кабінеті й вітальні, попросив розчистити пізніші шпалери і зняв шматочок тих, які знав iз дитинства. Їх видно і на фото. Після смерті композитора було зафотографовано всі стіни його кабінету. І тому була можливість усе достовірно відтворити, розповідає Роксана Скорульська.
Лисенко прожив тут свої останні 18 років. За оренду квартири платив велику, як на ті часи, суму — 25 карбованців. Після смерті батька діти не змогли її утримувати. До речі, Лисенко заробляв викладанням, а музику писав ночами. У меморіальній вітальні стоїть рояль фірми «Блютнер», куплений Лисенком у 1895 році. У тій вітальні відбувалися й зібрання членів «Старої Громади», Українського клубу й членів ЗУО — Загальноукраїнської позапартійної організації — під виглядом концертів і вистав. Так само збиралися у Косачів і в Старицьких. Недаремно вони селилися поряд. Леся Українка називала це «наші сполучені штати».
У родині Лисенко виховувався на російській і французькій мовах. А гостюючи у тітки своєї мами Марії Булюбаш, чув українську. Якось підлітком разом зі своїм троюрідним братом Михайлом Старицьким (у майбутньому видатним письменником) цілу ніч читав Шевченка. Згодом, від 1862 року, щорічно організовував концерти у пам’ять Кобзаря. І написав на його тексти понад 80 творів, деякі з них стали народними піснями.
Узагалі в творчому доробку композитора лише один твір написаний на російський текст. Незважаючи на Емський указ 1876 року, що забороняв також друк українських текстів до нот, усі його твори — українські. Поезію його улюблених Гейне чи Міцкевича Лисенко просив перекладати українською своїх друзів–літераторів.
Коли 1901 року за участь в антиурядовій демонстрації було арештовано і віддано в солдати 185 студентів Київського університету, Микола Віталійович разом з учнями своєї школи організовував концерти і зібрані кошти передавав, зокрема, для ув’язнених студентів.
Після революції 1905 року імперією прокотилася хвиля репресій. Ліквідували київське Літературно–артистичне товариство, однак натомість Лисенко зініціював і очолив Київський український клуб. Тут і концерти були, і лекції, виставки, репетиції хору, заняття дитячої та спортивної секцій, діяла бібліотека.
35–річчя творчої діяльності Миколи Лисенка відзначали у Києві, Харкові, Львові, Петербурзі, Баку, Тифлісі... Шанувальники зібрали чотири тисячі рублів, щоб композитор зміг придбати собі житло. Однак він на них відкрив у Києві музично–драматичну школу, аби виховувати акторів і музикантів для українського театру. Тому від 1904 року веде свою історію Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка–Карого. У школі було вперше відкрито й клас бандури, в якому викладав Іван Кучугура–Кучеренко. Випускниками цієї школи були уславлені згодом композитори Кирило Стеценко, Василь Верховинець, Олександр Кошиць.
У березні 1911 року російський уряд не дозволив відзначати у Києві 50–ті роковини від дня смерті Тараса Шевченка. Відповідний комітет ще з 1908 року очолював Микола Лисенко, і цим дратував не тільки Трепова із Гірсом — цивільного і військово губернаторів, а й міністра внутрішніх справ імперії Столипіна. У 1910 році той повчав своїх підлеглих, що імперський уряд «з XVIII століття постійно боровся з рухом, відомим у наш час як український, що уособлює ідею відродження попередньої України й облаштування її на автономно–національних основах».
Збереглося листування Столипіна і губернаторів із приводу Лисенка. Композитора викликали «на прийом» і сказали, що керівництво підтримає відзначення, якщо воно не матиме українського національного вияву. Лисенко відповів, що за таких умов пам’ятних заходів у Києві не буде. Врешті вшанування відбулося у Великому залі Московської консерваторії.
Потім почалися гоніння. Було закрито. Український клуб, а його старшину на чолі з Лисенком прикликали «к уголовной ответственности за противуправительственную деятельность». Через чотири дні після одержання повідомлення про це Лисенко помер.
На похорон композитора прийшло понад 30 тисяч людей. Студенти, оточивши «ланцюгом» жалобну процесію, не давали поліції розігнати тих, хто прийшов провести митця в останню путь. Лисенка відспівували у Володимирському соборі. За спогадами Олександра Кошиця, хор, який ішов попереду траурної процесії, складався зi 1200 осіб. А труну до Байкового кладовища через усе місто несли на руках.
Мати композитора, Ольга, — талановита піаністка, вихованка Смольного інституту шляхетних панянок, почала навчати п’ятирічного Миколу гри на фортепіано. Цікаво, що обох дружин Лисенка звали Ольгами. Влітку 1868 року Микола Віталійович одружився зі своєю кузиною, майбутньою співачкою Ольгою О’Коннор, утім дітей подружжя не мало. У 1878 році композитор отримав посаду педагога з фортепіано в Інституті шляхетних панянок у Києві. Він став жити в громадянському шлюбі з піаністкою Ольгою Липською. Від цього шлюбу мав п’ятеро дітей. А водночас із першою дружиною не був розлучений: обоє викладали, і коли б хтось узяв на себе провину за розірвання шлюбу, то позбавився б права на педагогічну працю.
Усі дочки та сини композитора — Катерина, Мар’яна, Галина, Остап і Тарас — навчалися музики. Найбільш обдарованим вважали Тараса, він грав майже на всіх музичних інструментах. Помер від сухот 22–річним. Остап став музикознавцем, викладав у Київській консерваторії.
Микола Лисенко народився 1842 року у селі Гриньки Глобинського району на Полтавщині. Походив iз козацько–старшинського роду.
Одержав освіту в харківській 2–й гімназії. Навчався у Харківському, згодом у Київському університеті на природничому факультеті, який закінчив з відзнакою. Згодом — у Лейпцігській консерваторії. У 1874—76 роках навчався у Петербурзькій консерваторії. Брав участь у підготовці «Словника української мови», у роботі Південно–Західного відділення Російського географічного товариства, записував фольклор. Помер 6 листопада 1912 року в Києві.
Цього року подвійний ювілей Миколи Лисенка. Окрім березневого 170–рiччя, 6 листопада — 100 років iз дня його смерті.
Сьогодні у Будинку–музеї Миколи Лисенка (вул. Саксаганського, 95) відбудеться вручення Премії ім. М. В. Лисенка, концерт і презентація календаря–буклета. В Національному музеї Тараса Шевченка сьогодні ж можна буде почути виступи студентів Київського інституту музики ім. Р. Глієра — твори Лисенка до «Кобзаря» Тараса Шевченка. У Колонному залі ім. М. Лисенка Національної філармонії і в Національній музичній академії цього дня також відбудуться концерти.
23 березня у Будинку–музеї Лисенка відбудеться концерт учнів Київської середньої спеціальної музичної школи ім. М. В. Лисенка.
Концерти відбудуться також у Львові, Харкові, Полтаві.
До нашого часу дійшли шість релігійних творів Лисенка, серед них — духовний гімн «Боже, Великий, Єдиний, нам Україну храни» на вірші Олександра Кониського, відомий як «Молитва за Україну». Автор 10 опер, зокрема «Різдвяна ніч», «Наталка Полтавка», «Енеїда», «Тарас Бульба». Над «Тарасом Бульбою» працював разом із Михайлом Старицьким із 1880 по 1890 роки. Утім на сцені твір був поставлений лише в 1924 році в Харкові, а в Києві — у 1937–му. На вимогу радянської цензури лібрето переробили.
Досі співають народні пісні в обробці Миколи Лисенка (а таких у доробку композитора є понад 600).
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
