Увесь рід — під одним дахом

21.03.2012
Увесь рід — під одним дахом

Роман Фабрика: «Таким напівглечиком горяни переносили вогонь від сусідів додому».

...Сон насправді був віщий. Музей ніби «матеріалізувався» із паралельного реальності світу: з’явилися чіткі архітектурні обриси майбутньої будівлі, елементи оздоблення і навіть — півник–флюгер на верхівці даху. «Я з подивом проснувся о третій, — пригадує Роман Михайлович. — Третя ночі для мене певною мірою символічна, бо народився саме в цю пору доби і після півночі мене частенько навідують цікаві ідеї. Побачений у сні музей теж чітко зафіксувався. Дружина підтвердить, що це — не вигадка, бо тоді вранці їй відразу про все розповів. Мабуть, у «розібраному» вигляді проект уже давно існував десь у глибинах моєї свідомості, аж поки ось так несподівано дав про себе знати».

 

Сам у себе за свої

Від нічних музейних видінь до їх утілення в конкретний об’єкт, що гармонійно вписався в ошатне подвір’я ініціатора новобудови на тихій вулиці Київській, минуло не більше півроку. Такі темпи реалізації проекту, звісно, під силу лише енергійним і цілеспрямованим особистостям. Хто знає Романа Фабрику, патріарха прикарпатської журналістики, неодмінно підтвердить: він — саме з таких. Щоправда, після 70–річчя ювіляр свідомо почав потроху збавляти житейську швидкість — лікарі радили поберегти серце. Та на цей час перший невеликий корпус музею вже аж по шатроподібний дах був наповнений різноманітними, подекуди чудернацькими експонатами, більшість яких тримали в руках далекі та нині сущі представники їхнього великого роду.

Музей родинних професій греко–католицький єпископ освятив 13 вересня 2005–го. Саме цього дня Анні Андріївні, мамі Романа Михайловича, виповнилося б 100 років. Вона лише трохи не дожила до свого столітнього рубежу й урочистостей iз нагоди створеної сином унікальної збірні старожитностей. Та її портрет разом з іконою Миколи–чудотворця, покровителя ремесел, став духовним оберегом музею, а медаль та орден «Материнська слава» (в багатодітній сім’ї Фабрик народилося четверо хлопчиків і троє дівчаток) — найдорожчими експонатами.

«Усе це я зробив без жодної гривні і жодної цеглини сторонньої допомоги, — хвалиться господар. — Правда, нічого ні в кого й не просив. Девіз музею: «Від плуга — до комп’ютера». З електронікою не було проблем, а плуга довелося пошукати — купив аж на Коломийщині, в однієї овдовілої ґаздині. З мого родинного реманенту мало що зосталося — його, як і чималі статки працьовитих родичів–селян по маминій лінії (мали 26 моргів поля), зухвало відібрала радянська влада».

Послідовників — негусто

Коли Роман Михайлович, серйозно зацікавившись своїм генеалогічним древом, почав докопуватися до глибших коренів, то зробив несподіване відкриття: за двісті останніх років представники його роду освоїли понад півтори сотні професій. Серед них — хлібороби, лісоруби, ковалі, пасічники, музиканти, лікарі, кравці, вчителі, пекарі, агрономи, пожежники... Не було, жартує дослідник, хіба що вінценосних осіб та депутатів парламенту. Мабуть, через відсутність представників у цьому елітному середовищі їхнім родом не надто цікавилися літописці. Отже, тепер непросто дізнатися, звідки ж узялося таке не­звичне для Галичини прізвище «Фабрика» з наголосом на другому складі. За однією з версій, після невдалої російської кампанії наполеонівських військ на Прикарпатті оселився вояк–італієць Фабріціо, котрого по–місцевому називали Фабрикіо. З кожним новим поколінням прізвище видозмінювалося, допоки радянські паспортисти не поклали цьому край, записавши більш зрозуміле пролетарям слово «Фабрика».

Із–поміж розмаїття ремесел, якими вправно володіли попередники, найпочеснішим у їхній родині був фах залізничника, започаткований дідом Нестором, котрий iще за цісаря прокладав колію від Станіслава до Чернівців. Батько власника музею, Михайло, перебував на колійовій, як кажуть галичани, службі чотири десятиліття. А загальний залізничний стаж Фабрик уже перевищує 250 років. Тому в експозиції представлено чи не найбільше речей, пов’язаних саме з роботою залізниць, зокрема й давні ліхтарі та семафор кінця ХІХ — початку ХХ століть. Зате журналістів й архітекторів у роду — лише по одному. Та обоє — вельми шановані в суспільстві люди: Роман Михайлович — заслужений журналіст України, його молодший рідний брат Юрій — лауреат Державної премії України в галузі архітектури.

У музеї зосереджено сотні інструментів, пристроїв, механізмів, апаратів, предметів побуту, різноманітне домашнє начиння, посуд, одяг. Серед унікальних експонатів — родинний, виготовлений 200 років тому австрійськими майстрами світильник і такого ж віку ваги, що збереглися в родині дружини Оксани (вона за фахом — учителька англійської мови). Не один рік ентузіаст усе це збирав, реставрував, лагодив, щоб не тільки зберегти безцінні реліквії для прийдешніх поколінь своєї родини, а й показати всім бажаючим. «Звісно, не кожен може дозволити собі музей на власному обійсті, проте шанувати свій родовід, вивчати досвід попередників — це надзвичайно цікаве і дуже корисне заняття, — переконує пан Роман. — Я знаю вже кількох іванофранківців, котрі після оглядин моїх експозицій і в себе почали облаштовувати невеликі родинні куточки. Один знайомий, приміром, для цього пристосував балкон, відома в місті пані — підвальне приміщення. Радий, що з’явилися послідовники, хоча їх iще негусто».

Із кожним наступним після відкриття музею роком експонатів стає все більше й більше. «Торік я вирішив побудувати другий корпус, — ділиться планами Роман Михайлович. — Виготовив проект, закупив цеглу, але син із моєю дружиною запротестували: «Досить нам тих музеїв». Довелося обмежитися літнім павільйоном, де зберігатимуться металеві верстати та інші речі, які мало піддаються впливу погоди. Цьогоріч маю його довершити».

Не музеєм єдиним

«Знали б ви, як важко все це йому дається, — приєднується до розмови дружина Оксана, почувши репліку чоловіка про свою протидію музейній розбудові. — Роман — людина надзвичайно пунктуальна й ретельна, а майстри нині самі знаєте які. Він дуже переживає, коли вони роблять щось не так, як він задумав. А йому ж треба берегти серце й уникати стресів. У нашому будинку є ще свій сімейний музей, не призначений для відвідувачів. Це — наш особливий світ і куточок найтепліших спогадів. Разом ми — 46 років. За цей час Роман багато чим захоплювався. Ми вже його просили трохи вгамуватися. А він — хоч що хоч: не переїдав, каже, горілки не пив, на пляжах догори черева не лежав, то можу дозволити собі витратити якусь копійчину на те, чого моя душа хоче».

Коло вподобань пана Романа справді настільки обширне, що важко збагнути, як він усьо­му цьому давав раду, адже до 65 років був офіційним представником Укрінформу на Прикарпатті і, шастаючи по області в пошуках новин, дуже часто випереджав значно молодших репортерів. Та зумів ще й зібрати добротні колекції мініатюрних книг, значків (має срібну медаль із виставки), пам’ятних медалей, поштових марок, монет, дзвіночків, екслібрисів й антикварних тарелей.

Крім того, займається садівництвом, городництвом, ландшафтним дизайном, завдяки чому сім соток його обійстя, розташованого неподалік центральної частини Івано–Франківська, перетворилися на мікрооазу. Після її відвідин й авторові цих рядків нарешті відкрився секрет приготування Романом Фабрикою фірмових вуджених ковбас та шинки, якими він донедавна пригощав колег на Великдень. Кажуть, що в редакції після цього ще тиждень витав такий аромат, що ніяка творча думка тамтешнім працівникам до голови не лізла. «Це ще один плюс на користь дбайливого ставлення до надбань наших попередників, — усміхається Роман Михайлович і бере з музейної полиці раритет у чорній палітурці. — Ось наша родинна книга кулінарних рецептів від 1891 року. Вона й допомагає мені готувати делікатеси. Просто, доступно та дуже смачно. Перевірено століттям».

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>