Петро Григоренко з дружиною Марією. США. 1980–ті роки. (Фото з сайту human–rights.unian.net.)
Нащадок запорозьких козаків, генерал Петро Григоренко у другій половині ХХ століття продовжував традиції Січі — по суті, першої демократичної республіки. «Це була людина висхідної дороги. Вважалося, що, коли дослужишся до генерала, академіка, матимеш голос. Тоді вже пильнували свої посади, боячись їх утратити. І це рідкісний випадок, коли генерал став в обороні громадянських прав, — розповідає «УМ» колишній радянський політв’язень Євген Сверстюк. — Звичайно, генерали на той час відвоювалися і просто собі жили. А цей — завідував кафедрою військової кібернетики у Військовій академії ім. Фрунзе в Москві, стежив за подіями у країні і не закінчив своєї війни у 1945 році. Навпаки, почав цікавитися: чому найбільш озброєна армія терпіла такі катастрофічні поразки. За такий інтерес його виключили з Компартії. Потім «зцілювали» у спеціалізованій психіатричній лікарні. Але він уже мав міжнародне визнання як людина чесного масштабного мислення і великої мужності».
Після психіатричної лікарні Григоренко знову піднімається. Він очолює Українську Гельсінську спілку. Радянське керівництво планувало позбавити генерала групи впливу, виславши за кордон. Однак він стає «послом» України у світовому співтоваристві. Публіцист Сергій Грабовський відзначає, що Григоренко пройшов складний шлях від різноманітних проектів удосконалення комуністичного ладу до усвідомлення злочинності самої ідеї комунізму та його різновидів — совєтського, китайського, кубинського.
Прозріння Григоренка настало, зокрема, коли він дізнався про етнічні чистки в Криму і тодішнє становище депортованого з батьківщини народу — кримських татар. Він полюбив цей народ, як свій. «Григоренко боровся з антисемітизмом, боровся за різні народи, він розповідав про загибель мікронародів. Але це просто впадало в очі — те, що робили з кримськими татарами. Тому він став боротися за них як за найбільш упосліджених, — пояснював у коментарі радіо «Свобода» дисидент Леонід Плющ, якого свого часу також «лікували» у психіатричній в’язниці. — Але, допомагаючи татарам створити свій організований рух, він одночасно навчався у них і переносив їхні методи на загальнодемократичний рух».
Як розповів Євген Сверстюк, українські дисиденти, за змогою, передавали інформацію про те, що відбувається з кримськими татарами, про переслідування Григоренка. «Генерал заклав основу приязних взаємин із кримськими татарами, — каже Євген Сверстюк. — Він захоплювався тим, як вони любили свою батьківщину і прагли туди повернутися. Вони були дуже порізнені географічно, але поєднані ідеєю. Григоренко навчив їх домагатися своїх прав. Таким чином поставив кримськотатарський рух на правову основу».
«Петро Григоренко вплинув на світогляд багатьох діячів кримськотатарського національного руху, згодом пов’язаних із демократичним рухом загалом у СРСР, — розповідає «УМ» відомий історик, ведуча програм на кримськотатарському телеканалі ATR Гульнара Бекірова. — Це передусім Мустафа Джемілєв, Айше Сеїтмуратова, Зампіра Ґасанова. Однак сама особистість опального генерала викликала величезну повагу. Наприкінці 1960–х — у 1970–ті після його знаменитої промови на підтримку боротьби кримських татар про Григоренка дізналися всі кримські татари». Нагадаємо, що текст тієї промови у березні 1967 року кримські татари нелегально роздрукували накладом 8 тисяч примірників. Там були знакові слова: «Витривалий і працелюбний народ подолав усе і вижив на зло своїм недругам. Закон на вашому боці. Та, незважаючи на це, права ваші зневажені. Щоб покінчити із цим ненормальним становищем, вам треба твердо засвоїти — того, що належить за правом, не просять, а вимагають! Припиніть просити!»
«Кримські татари поважають і пам’ятають усіх небагатьох, хто допомагав їм у період вигнання. Петро Григоренко й у цьому почесному ряду посідає особливе місце. Найкраща ілюстрація того, чим був виступ у ті часи на підтримку кримських татар у їхній нерівній боротьбі із совєцьким режимом, — це доля Петра Григоренка. Він втратив усе, що можна було втратити: статус, свободу, здоров’я, врешті батьківщину — щоб сьогодні на батьківщині жили кримські татари».
Колишній радянський політв’язень, а нині голова Меджлісу кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв переконаний, що завдяки Петрові Григоренку в середовищі кримськотатарського народу не було настроїв антиукраїнських чи загалом спрямованих проти інших народів. Відомо, що, коли генерала позбавили батьківщини, не дозволивши повернутися зі США, перший час помешкання для нього винаймали кримськотатарські емігранти. Коли він відійшов в інший світ, кримські татари допомогли організувати похорони. І встановили йому в Америці пам’ятник.
У 1999 році Меджліс разом iз Народним рухом поставили пам’ятник Петрові Григоренку і в Сімферополі. «Кримські татари ще й захистили цей пам’ятник, — нагадує Євген Сверстюк. — Коли його хотіли знести, громада заявила, що у відповідь позносить усі пам’ятники Леніну в Криму. І вони могли це зробити». На честь правозахисника у двох десятках кримськотатарських селищ названо вулиці.
Натомість Верховна Рада у 2008–му не затвердила відзначення 100–річчя генерала на державному рівні — забракло депутатських голосів. Досі не вийшов друком збірник спогадів про Петра Григоренка, який упорядкували історик Гульнара Бекірова з його сином Андрієм. Пані Гульнара, яка впродовж багатьох років вивчає постать правозахисника, має задум познайомити читачів ще й з масивом раніше не опублікованих документів про Петра Григоренка.
Здається, що ця унікальна постать і справа її життя досі маловідомi серед українського загалу. Григоренкові ідеї не мають відповідного продовження. Хто виступає зараз, як він, на захист прав кримських татар, їхньої мови, культурної спадщини, шкільництва? Сьогодні більшість народу вже повернулася на батьківщину, але не у свої домівки... Досі в жодному університеті України (окрім одного в Криму) не вивчається і науково не досліджується кримськотатарська — мова одного з чотирьох корінних народів нашої держави. А скільки економічних, земельних труднощів... У столичних музеях не представлено його історію й культуру. Можна почути: «Крим далеко, а в Києві стільки проблем...». Але ж Григоренко скористався для захисту народу тим, що був у тодішній столиці країни — Москві. Саме там були посольства і осередки закордонних ЗМІ та інформаційних агентств, аби координовано інформувати всіх людей доброї волі й не почуватися відмежованими й самотніми у великому світі.
Петро Григоренко
Народився у с. Борисівка на Запоріжжі. Навчався у Харківському технологічному інституті, Академії Генерального штабу. Воював у Червоній армії у 1939—1945 рр. З 1945 викладач Військової академії імені Фрунзе (Москва). У 1961 виступив iз критикою сталінізму та політики М. Хрущова. У 1964 р. був позбавлений звання, нагород та пенсії. У 1964—1965 і 1969—1971 роках перебував на примусовому психіатричному лікуванні, його неодноразово заарештовували, не мав роботи. У 1976 р. став членом–засновником Московської Гельсінської групи. Посприяв утворенню в 1976 р. у Києві Української Гельсінської групи, до якої вступив і сам. Стає епіцентром дисидентства Радянського Союзу. У 1977 р. йому дозволити виїхати за кордон на операцію, а потім позбавили громадянства і заборонили повертатися у СРСР. Помер 21 лютого 1987 р., похований на українському цвинтарі в Баунд–Бруку неподалік Нью–Йорка.
«Закон на вашому боці. Та, незважаючи на це, права ваші зневажені. Щоб покінчити із цим ненормальним становищем, вам треба твердо засвоїти — того, що належить за правом, не просять, а вимагають!»
21 лютого, у 25–ті роковини відходу Петра Григоренка, у Києві, Львові й Криму вшанували пам’ять відомого правозахисника. У Сімферопольському кафедральному соборі святих рівноапостольних князів Володимира та Ольги УПЦ Київського патріархату традиційно відбулась панахида. Потім на площі Радянській (що неофіційно тепер зветься ім. Григоренка), перед пам’ятником правозахиснику, відбувся мітинг.
У Києві, у патріаршому Володимирському соборі УПЦ КП панахида за Григоренком відбулася вперше. Як зазначає Євген Сверстюк, таке поминання у християнському соборі організували мусульмани — кримські татари. Поминальні заходи підтримав БО «Фонд розвитку Криму». На панахиду, яку відслужив архієпископ Сімферопольський і Кримський Климент у співслужінні єпископа Вишгородського Агапіта прийшли голова Меджлісу з делегацією кримських татар і українські дисиденти. Опісля в музеї–архіві видавництва «Смолоскип» відбулася меморіальна зустріч»–вшанування пам’ятi правозахисника.
Того ж дня поминальну літургію за генералом Петром Григоренком відслужили в Українському католицькому університеті у Львові.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
