Юрій Шевчук: Не хочу, щоб мене пришпилили, як метелика, до партійного прапора

Шевчук знову в Києві. Останній раз він співав, здається, на Майдані в 2004–му. І теж був сніг. Цього разу він ще не співав (нова концертна програма «Інакше» запланована на 22 лютого), але вже зібрав натовп — журналісти не вмістилися в маленькій залі агенції РІА «Новості», сиділи на підлозі між рядами стільців і забили тілами вихід. Шевчук говорив півтори години. Було душно, хоч на вулиці мінус 15, в операторів на лобі виблискував піт, згадувався суддя Кірєєв. Усе одно ніхто не вийшов. Було цікаво. Я дивилася йому в очі і думала, що давно вже не бачила такої вільної людини.

16 травня Шевчуку виповниться 55. Він не постарів, не стерся і не «забронзовів», тільки надбав зграйку маленьких зморщок. Йому, як завжди, є що сказати.

Нові художні задачі. Тому «Інакше»

Новий (чи доповнений новими обличчями) склад ДДТ, нове аранжування нових пісень, цілковито нова концертна форма. Словом, любителів «колишнього» Шевчука 22 лютого можуть чекати сюрпризи. «Ми об’їздили двадцять міст Росії з цим концертом. Люди за натурою — ретрогради, всі чекають «Осінь». А мені, чесно скажу, за двадцять років співати «Осінь» добряче набридло. На початках доводилося «ламати» зал. Але зрештою люди прийняли цей альбом», — зізнався Шевчук у відповідь на обережний закид, що на його батьківщині проект «Інакше» не був сприйнятий на «ура». Утім, каже рокер, «ми поважаємо людей, і коли відіграємо концерт — співаємо старі пісні».

Візуалізацією проекту, до речі, займалися молоді кияни. «Юра Костенко, Андрій Федоров, Льоша Сай, — перераховує Шевчук, — а ще 40 київських художників. Ви побачите відео­ряд арт–хаусного кіно, який не буквалізує пісні, а існує паралельно, але теж насичений смислом... Це була сувора, запекла, але дуже драйвова робота. Один мій друг дав ключі від своєї дачі, ми там закрилися на три дні — і вигадували, сперечалися, створювали. У моєму житті таке вперше!»

Відеодекорація — велетенська і дуже дорога, розповідають самі співтворці. Це 46 х12 метрів. «Висотою майже з «хрущовку», — напівжартома додає Юрій Юліанович і доводить, що такі елементи шоу необхідні, «у ХХІ столітті рок не може обмежуватися концертами в клубах та підвалах». Зрештою «модернізація» ДДТ — не данина вітрам часу, а внутрішня потреба. «Останніми роками в ДДТ відчувалося таке...гм... томління духу абощо, назрівало і всередині мене щось інше, нове. Я маю жагу вивільнитися з–під своїх творчих штампів. Багато музикантів величають свої штампи творчим стилем. А я чесно називаю це штампами... До нового альбому увійшли 16 треків, багато пісень зазнали по 6–8 «реінкарнацій» не так у словах, як у музиці. Музика нового альбому — жорстка, конфліктна, подекуди малогармонійна. Це музика для молоді».

«Форбс», який порахував його борги. Бомжі, які прочитали «Форбс»

Чому петербуржець обрав киян? Відповідь зрозуміла. «У мене були переговори в Москві, в Лос–Анжелесі з людьми, які ставили світового масштабу шоу. Усі насамперед питали про гроші. Коли чоловік відразу питає: «Скільки?», навіть не поцікавившись, про що йдеться, який смисл проекту, — мені стає нецікаво».

Технічна частина проекту «Інакше», за словами Юрія Шевчука, обійшлася йому в мільйон рублів (це приблизно 250 тис. гривень. — Ред.). «Боргів тепер дуже багато, потихеньку буду віддавати». Лише десята, а то й двадцята частина грошей, виручених за квитки, піде на зарплату, каже співак. «Ми не рекламуємо пиво, в ДДТ немає спонсора, адже кожне таке спонсор­ство означає, що ти будеш комусь із впливових чимось зобов’язаний, а це тисне на творчу свободу. Я таким не займаюся», — декларує Шевчук. На запитання журналістів, як він минулого року опинився на 45–й сходинці російського списку «Форбс» iз доходом в 1 млн. доларів, віджартовується: «То «Форбс» мої борги порахував». І всерйоз обіцяє: коли розбагатіє, купить квартиру в Києві, у старому бароковому особняку.

«Дорогою від дому до студії завжди зустрічаю бомжів. Вони зі мною вітаються: «Юро, привіт!», я — з ними. Одного разу обступили, кажуть: давай, Юро, ти ж мільйонер. Ну я налив їм, почастував. Утім я часто їх частую, — розповідає Шевчук. — Це особлива категорія людей. Втім обсяг Всесвіту в людині — грандіозний, будь то політик чи слюсар... Іноді поглянеш на бомжа чи самотню бабусю — а там очі, як у Бога. Помічали таке?»

Два кілометри до свободи

Шевчук підтвердив, що його запрошували «прімкнуть» до опозиційних партій: «Так, зверталися, намагаються пришпилити мене, як метелика, до партійного прапора. Але в мені немає такого, як би це сказати, політичного, всепоглинаючого вогню. А те, що виступаю на мітингах, — це моя громадянська позиція. Я громадянин країни, яку безмежно люблю, і висловлюю власні рефлексії щодо того, що відбувається в ній, бо наболіло. Це природна реакція художника, котрий відчуває, як задушливо скорочується простір свободи. Я не знаю, куди рухається країна, якою вона стане, просто відчуваю ці потужні внутрішні настрої, небажання людей бути ошуканими. І всередині мене теж щось нуртує, тому й з’являються пісні соціального змісту, як, наприклад, два роки тому — «За тобою прийшли». Слова її самі з мене вилізли, щось заважало, мучило, терзало. Мітинги у Москві — ознака того, що, як співав Цой, «мы ждем перемен». Росія потребує полеміки, політичних дискусій і змін, а не ситуації, як в анекдоті про наступні вибори: «Вово, а давай тепер ти зверху». Тому я виступав на Болотній площі. І разом з усіма мітингарями пройшов ті кілька кілометрів до свободи. Вам, киянам, знайомі ці відчуття: солідарність величезної маси людей, просвітлені обличчя, повсюдна ввічливість, люди знали, чому вони вийшли на площу».

От вас навіть пропонували висунути кандидатом у президенти Росії, я знайшла сайт, де зібрано вже дев’ять тисяч підписів на вашу підтримку, каже молода журналістка з дитячо–наївним натяком: чом би не спробувати? «Ну, з такою кількістю електорату я би міг стати президентом Монако чи краще — якогось села, — була відповідь. — Відгородилися б від усіх, оголосили анархію, поставили два кулемети — і жили би вільно!»

Еду я на Родину.

Пусть кричат: «Уродина!»

А она мне нравится,

Хоть и не красавица.

КОРІННЯ

Юліан Шевчук, батько співака, був українцем. Народився у 1924 р. у селі Лабунь на Хмельниччині. Разом iз батьками, яких сталінський режим вислав з України, опинився в Башкирії, в Уфі. У 1942 р. закінчив школу лейтенантів, пішов на фронт, з військами Червоної армії дійшов до Відня. Вступив у КПРС, зробив невелику держкар’єру (очолював відділ у Міністерстві торгівлі Башкирської автономії). В Уфі народився і Юрій Шевчук.

По лінії матері він татарин. Фанія Акрамівна походила з родини репресованих татарів, її дід був муллою.