Анатолій Криволап: Актуальне мистецтво схоже на криницю, з якої вибрали воду

03.02.2012
Анатолій Криволап: Актуальне мистецтво схоже на криницю, з якої вибрали воду

(з сайту zn.ua.)

Тільки невідкладні справи й обставини, що вимагають його присутності, можуть виманити Анатолія Криволапа із Засупоївки в Київ. Пригода у вигляді поїздки в Яготинський район у люті морози у вихідний день «світила» і мені, Бог iз ними — з вихідним і морозом, якщо випадає нагода потрапити у святая святих художника — майстерню. Але «5–му каналу» вдалося умовити художника на ранковий ефір у понеділок, відтак ми домовилися поснідати з паном Анатолієм у кав’ярні навпроти Андріївської церкви. Круасан і кава — це для нього нетиповий сніданок, «зазвичай я снідаю сиром із виноградом, так звик», каже художник. Він відповідає на запитання так само вдумливо, як, мабуть, підбирає відтінки у своїх пошуках ідеального кольору для передачі певного стану. «Якщо раніше пейзаж був просто на рівні емоцій, то зараз він стає більш глибоким і складним — на рівні концепції, ідеї. І тоді від емоцій треба напевне переходити до роздумів, щоб проникнути в суть — що за цим стоїть». Його пейзажі з домінуючою фіолетовою барвою дивним чином передають українську сутність. «Я не вважаю себе представником національного мистецтва, в тому сенсі, що я не пишу картин на історичні теми. Кожний художник повинен бути самим собою, а як кому це вдається... У кого менталітет український — то він відчувається, навіть іноземці, бачачи мої роботи, вважали, що вони відображають український менталітет. Художник — це є погляд, не пов’язаний з його інтелектуальним вибором, а пов’язаний iз генетичним кодом».
Коли люди байдуже проходять повз абстрактні полотна на виставках, про себе думаючи «я теж можу так наляпати», вони не здогадуються, скільки пошуків, праці, нервів, самоспалювання стоїть за кінцевим результатом. Наприклад, Анатолій Криволап досить довгий період життя поклав на експерименти з кольором, а потім усі ці експериментальні полотна, картони знищив, у 40 років він дійшов висновку, що не знайшов себе і не відбувся як художник. І мав мужність почати новий етап. Підкоривши свою уявну вершину, він став найдорожчим художником України — його роботу «Кінь. Степ» на лондонському аукціоні купили за 124000 доларів, його висунули на Шевченківську премію, а голов­не — тепер його роботи не сплутаєш із будь–чиїми. Це історія про вірність собі.

«Раніше тему диктувала Компартія, тепер — куратори»

— Пане Анатолію, я читала ваш маніфест художника, і так виходить, що по відношенню до радянської системи мистецтва ви були авангардистом...

— Це не зовсім так, я не був ані радянським художником, ані андеґраундним. Просто в той час я вирішував власні проблеми з кольором, мені дуже важко далося це порозуміння. Я знайшов спільну мову з кольором тільки наприкінці 1980–х років.

— Я не говорю, що ви були дисидентом, але ж мистецтву радянському ви себе протиставляли?

— Так, я його не сприймав. Воно було мені чуже, і з цим пов’язані ті пошуки, які я вів лабораторно у майстерні.

— Але сьогодні зі своїм маніфестом ви виступаєте як консерватор по відношенню до актуального мистецтва.

— Актуальне мистецтво не рухається. Воно схоже на криницю, з якої вибрали воду і замість води витягують у відрах глину чи землю. Напрямок цей засновано у 1960–х роках, а зараз уже 2012–й, ще не було такого напрямку, який міг би панувати впродовж 50 років, це нонсенс. Я говорив про це. Я назвав це «пошуком нового, який зупинився». Актуальне мистецтво було актуальним свого часу і може бути актуальним сьогодні у тому випадку, якщо воно реагуватиме на життя суспільства. Якщо такої реакції немає, замість цього починається шиз–арт, шоу–арт, мистецтво стає розвагою: треба відокремити одне від іншого. Ми бачимо дитячі майданчики, які використовують для розваг, підпалені машини, нецензурні слова, і все це відносять до мистецтва. Нехай це будуть приколи, щось інше, але я не вважаю це мистецтвом. Думаю, contemporary art закінчилося.

Коли молоді художники з різними здібностями — в одного до малюнка, в другого до скульптури, в третього до фантазій, в четвертого — до інсталяцій, усі кидаються в один бік, вони просто страчують свій талант, ідучи не тією дорогою. На конкурс у ПінчукАртЦентр подали більше 1000 заявок, це всі — концептуалісти, всі роблять contemporary art? То, можливо, це масовий психоз, нездорове явище. Я це вже бачив: раніше тему диктувала Комуністична партія, тепер диктують декілька кураторів, які беруть ідею у філософів і дають її як тему для художників. Художники втратили свою самостійну цінність, коли була і їхня ідея, і їхнє виконання, — це була особистість на рівні філософа або вченого. Вони стали сліпими виконавцями чиїхось ідей, це мене бентежить і насторожує, з цим був пов’язаний мій маніфест.

— Для сучасних людей багато важить успіх. Можливо, ваш приклад, коли ви не йшли в натовпі і довго не мали успіху, а тепер стали найдорожчим художником, а значить в очах багатьох — найуспішнішим, буде знаком для молодих художників.

— Я прибічник думки, що кожен художник — це обдарована природою людина, яка чого б це їй не коштувало — успіх чи неуспіх — має прислухатися до власної природи і знайти засоби передачі свого світогляду. Тоді це буде цікаво. А коли тисяча художників дивиться в одному напрямку і бачать в одній площині — це хвороба. Світ не складається з одного бачення, це спектр почуттів, ідей і сприйняття, паралельно були Пікассо, Далі, інші художники зі своїм індивідуальним баченням світу. Мені не подобається однонапрямковий рух, він і так уже тупиковий, а ця масовість робить його взагалі непорозумінням.

«Треба жити там, де засинаєш і прокидаєшся з думкою про роботу»

— Ви малюєте пейзажі. А чи є у вас автопортрети?

— Я зробив два автопортрети, іще будучи студентом, і все. Якийсь час малював портрети для тренінгу, але як жанр портрет мене ніколи не цікавив.

— Ви колись сказали, що чиста абстракція без фігуративу вас перестала влаштовувати, бо стала вихолощеною. Як зараз?

— Річ у тім, що я починав свої експерименти з кольором на пейзажі. Пейзажні етюди я малював із 15 років, бо це прекрасна школа для пошуку кольору, передачі освітлення, глибини, так віднаходив власну манеру живопису. Але потім я побачив у пейзажі дещо більше, і він поступово переплавився у нефігуратив, хоча мені і казали, що це ті самі пейзажі, але в новій якості. Коли я вибрав усі можливі варіанти — відчув, що повторююся, і те, що я робив із почуттям і вірою, починаю робити автоматично. Без енергії і сили віри, вкладеної у роботу, нефігуратив перестає бути живою пульсуючою структурою, а переходить у красиву декоративну розмальовку, формальну. А формалізм — це вже не мистецтво, це декоративність, і це дуже легко розпізнається.

Я зрозумів, що щось потрібно міняти. Мені кілька разів приходилося міняти спосіб життя, місце, бо для художника найважливіше жити там, де ти засинаєш і просинаєшся із думкою про роботу. Достатньо згадати Сезанна, який жив в Ексі поряд із горою Сент–Віктуар, Гоген поїхав на Таїті, хоча міг жити в Парижі, Ван Гог обрав Арль, а Сіслей невеличке містечко під Парижем. Тобто завжди є місце, де для художника найбільша жага до роботи. Відчуваючи якийсь глухий кут, я почав запитувати, може, в когось є будиночок чи дача, де я, дійшовши до краю в одному, міг би переосмислити, що можна робити інше. Ні в кого на той час підходящого дому не було, тому я сам купив будинок у Засупоївці під Яготином і два роки нікого туди не запрошував. Я був вражений, повернувшись знову до природи, з якої поїхав 15–рiчним у Київ навчатися. Дивлячись, як відходить ця гоголівська Україна (бо нові будинки міняють настрій самої природи), почав робити етюди. Я побачив по–новому життя природи як живого організму, який пульсує емоціями набагато яскравіше, ніж людина. Бо природа міняється від вітру, від сонця, від зміни часу дня, ці постійні зміни мене зачарували, я годинами проси­джував, спостерігаючи за небом, горизонтом, таким чином я наблизився до пейзажу, який став основною темою останні 10 років.

Спочатку я приїжджав на півдня, потім на день, на тиждень–два, а тепер я приїжджаю раз на місяць у Київ — на один день, і то під тиском обставин.

«Я спалив багато робіт. Є ще частина, які я знищу»

— Ви згадали про Гоголя. Ця історія зі спаленням ваших робіт наводить на думку про паралелі з Гоголем, який теж спалив свою працю — другий том «Мертвих душ». Жодної іншої такої історії з художниками я не пам’ятаю.

— Я б хотів уточнити деякі деталі. Гоголь спалив, можливо, плід свого найкращого часу, а я спалив ті пошуки, які вів, щоб отримати результат, що мене влаштовує. Я думаю, у художника повинні залишатись твори, за які він може відповідати, а пошуки — то лабораторні роботи. Для мене вони були дуже важливими під час становлення, руху до якоїсь мети, але вони ще не мали тієї впізнаваності, яка з’явилася пізніше. Тому я вважаю, що це непотрібна інформація. По–перше, ці експериментальні роботи в якийсь час стали для мене обтяжливими, і по–друге, ними почали цікавитися колекціонери. Це мене насторожило, тому я їх знищив. Я завжди вважав, що шлях нікого не цікавить, цікавлять тільки досягнення.

— А вам самому цікаві ескізи, підмальовки великих майстрів?

— Мені це цікаво у когось, але зовсiм не цікаво у себе.

— Багато ви спалили робіт?

— Багато. Онук пачками вивозив до мене у берег, і вони там горіли. Писали, що вони горіли цілу ніч, насправді вони димілися дві доби, бо там був товстий шар фарби. І є частина робіт, які я теж знищу.

— І ви можете так легко по­прощатися з якимись речами, які вас тягнуть у минуле? На людей це теж поширюється?

— Так, із самої юності. Коли були однодумці — це дуже важливо, бо пришвидшує рух, але коли рух зупиняється або відтягує тебе назад — безумовно, якісь люди відпадали. Це не носило гострого характеру, і я вважаю такий процес закономірним. Усе, що може сприяти руху вперед, — при моїй фанатичній натурі — буде прийматися, а те, що тягтиме назад, я не бачу сенсу штучно утримувати. Це важко для побутового життя, можливо, й для тих друзів, які були вірними і хорошими в той час, і я відчуваю несправедливість власної позиції, але так є.

«Тільки в одного колекціонера є роботи всіх моїх творчих періодів»

— То ви самодостатній, і все черпаєте, заглиблюючись у себе?

— Так, напевне, усамітненість або обмеженість контакту закладені в моїй природі, такий стан стимулює до роздумів, до творчості. У Києві я зрозумів, що є або богемне життя, або робота. Я навіть із товаришами не ходив на етюди, сам писав iз натури на схилах Дніпра. Це не була усамітненість, як зараз, то була самотність, причому гостра, бо після сім’ї, де є троє дітей, днями просиджувати одному було дуже важко, але це відкривало нові можливості для роботи і гостроти сприйняття, концентрації на головному. Коли я вже визначився зі своїми поглядами на живопис, на мистецтво, ми дуже близько зійшлися і подружилися з Тиберієм Сильваші, Олександром Животковим — художниками «Мальовничого заповідника», і наша близькість поглядів на мистецтво зумовила на багато років дружні стосунки. Але мистецтво ми все–таки бачили по–різному.

— Тобто є якийсь період у вашій творчості, з якого нічого не залишилось — ви все знищили?

— Практично після закінчення інституту і до 1989 року я зробив кілька виставок, потім працював лабораторно і ті роботи знищив. Їх немає.

— А в когось у колекціях вціліли?

— Один колекціонер — поляк Ришард Врублевський — купував мої картини з 1977 року, тільки в нього є роботи, за якими можна прослідкувати весь творчий шлях. Не знаю, на жаль чи на щастя, Ришард видав каталог навіть із моїми нотатками — він втиху витягував у мене щоденникові записи, де я писав, як працювати з кольором, і там видно, які завдання я ставив перед собою у якому році. Коли клієнти бачать каталог із тими роботами, то видно школу — я вчився у Віктора Пузирькова, видно перехід від академізму до того стилю, в якому я працюю зараз. Тепер український колекціонер Василь Симочко, який має більше 60 моїх робіт, також видав каталог зі своєї колекції.

— Як сталося, що Ришард Врублевський почав купувати ваші картини?

— Він купував роботи інших художників, нас випадково познайомили, і потім він чомусь зосередився на мені. Його цікавило те, що я робив, і напевне, він пройнявся моїм фанатизмом у цих постійних пошуках. Він відбирав ті роботи, які показували, як я мінявся протягом 15 років. Таким чином він має близько 92 моїх робіт.

— І зараз купує?

— Так, трохи поповнює колекцію.

«Художник — це особистість, яка живе власними ідеями, власними почуттями і власною мораллю»

— Ви малювали жанрові картини?

— Це був диплом і ще дві роботи на замовлення Художнього фонду, щось пов’язане з революційними подіями. Збереглися ескізи цих робіт та ескіз диплома — якраз у колекції Ришарда Врублевського. У Худфонді працювати не зміг, бо там потрібно було робити деталі, а мене вони не цікавили, і я зрозумів: або я буду заробляти гроші і не буду художником, або залишу це і буду працювати над проблемами, які мені цікаві. І залишив фонд. Так само після інституту я виставив кілька картин, вступив до Спілки художників, і потім не виставлявся майже 15 років.

— Для когось ви робили замовлення — будинків культури, санаторіїв, готелів, ресторанів?

— Ніколи. Тільки ті для Худфонду, про які я говорив. Замовлення — це ти повинен поступатися власними ідеями, власним баченням на догоду комусь. Ти переходиш у стан дизайнера або художника театру, який повинен робити декорації під ідею режисера, тоді ти вже не художник — просто ремісник.

Я думаю, що має бути навпаки — художник робить так, як вважає за потрібне, а той, кому подобається, може це придбати. В усіх смаки і рівень пізнання мистецтва різні, зробивши одному, іншому, третьому щось під нього, а де ти сам будеш потім, куди ти прийдеш? Художник — це особистість, яка живе власними ідеями, власними почуттями і власною мораллю.

«Приватні музеї повинні підтримувати художників, а не оббирати їх»

— Як ви почали співпрацювати з арт–дилером Ігорем Абрамовичем?

— Це сталося після першого аукціону, на який я потрапив через агента Phillips de Pury, тоді я дізнався, що Ігор займається цією справою, він працював з Олегом Тістолом. На мою думку, художник повинен робити своє діло, а дилер, агент, галерея — своє, бо в протилежному випадку відбувається розпорошення зосередженості митця. Не думаю, що це корисно для творчості, принаймні для мене особисто.

— Ігор Абрамович — ваш ексклюзивний дилер?

— Таким чином питання не ставилося, і взагалі не виникало розмов на тему ексклюзивності.

— Ви казали, що для художника важливий уважний, розумний глядач. Вам із ними щастило?

— Я казав про підготовленого глядача. Є збирачі картин, які замовляють експертам, і ті закуповують роботи, а колекціонери — це люди, які спілкуються з художником, вони знають усе про нього, про його картини, вони живуть цим і віддають своєму хобі більшу частину життя, ніж роботі. Мені з такими колекціонерами поталанило. Є Юрій Небесник iз Ужгорода, який має колосальний досвід, думаю, він один із найдосвідченіших колекціонерів, бо 20 років день у день спілкувався з Коцкою, який був прекрасним художником, той давав йому інформацію, ділився враженнями, таким чином набувався досвід. За кордоном — інша справа, у 1992 році в мене були дуже вдалі продажі в Німеччині за цінами, фантастичними для України на той час. В Україні 15 років у мене не було клієнтів, тільки іноземці. Рокiв 6—7 тому мої роботи почали купувати українці. Нові колекціонери — це люди іншої формації та інших поглядів на мистецтво, вони поїздили по світу, по музеях, вони набралися мистецького досвіду.

— Чи подорожчали ваші картини після аукціону?

— Аукціон був знаком для колекціонерів. Ціну на художника всередині країни формують галереї, він сам, колекціонери, але найбільш об’єктивний показник — це міжнародні аукціони. Я не стараюсь особливо підвищувати ціни, звичайно, вони зростають, але я розумію економічну ситуацію в Україні. Напевне, кожному художнику приємно, щоб його роботи були у вітчизняних колекціях, це показав досвід Глущенка, Ерделі, ціни на яких в Україні сягали до 100 000 доларів, вони ніколи стільки не коштували на світових аукціонах, але в Україні — так. Бо для кожного художника його країна — найкраще місце розташування його картин.

— Ваші роботи є в Національному художньому музеї?

— Є. Перша моя робота була закуплена НХМУ ще в тисяча дев’ятсот дев’яносто якомусь році через Мінкульт. Я вважаю подарунки музею художником дещо нездоровим явищем, бо кожний художник хоче, щоб його роботи були в музеї. Тому в мене була принципова позиція, щоб першу роботу купили, а далі я подарував кілька картин, розуміючи, що це найголовніший музей і найголовніше місце для мистецтва в Україні і що фінансування Національного художнього музею не дозволяє йому робити закупки. З приватними музеями стосунки складні. Свого часу ми створювали музей сучасного мистецтва СовіАрт, зробили благородний жест — подарували роботи, але з того нічого не вийшло. Хоча міг би бути дуже цікавий музей абстракції. Тому коли колекціонери говорять про приватний музей сучасного мистецтва, вони не повинні видурювати роботи в художників, а мають платити за них. Вони повинні підтримувати художників, а не оббирати їх.

— Зараз у вас починається історія успіху. Неуспіх ви пережили, як тепер переживаєте успіх?

— Дуже важко. Бо я звик за ці 50 років до усамітнення і тихого життя, цей рік — постійна метушня, це не моя стихія. Випробування не з легких. Але я пішов на це тільки тому, що хочу, щоб була альтернатива contemporary art . Тому я терплю, зціпивши зуби. Я відпрацюю і потім зникну знову, нехай працюють роботи. Роботи мають говорити, а не художник.

— Ви не збираєтеся видавати книжку на основі своїх записів ?

— Ні, не збираюся. Я вів щоденник, коли експериментував, а тепер нічого не пишу. Тобто пишу картини, і то є моя основна книжка. Я мав ідею видати нотатки, щоб художники не проходили той важкий, складний шлях, який я пройшов. Але коли в мене з’явилося кілька послідовників, учнів, зрозумів, що вони йдуть по моєму шляху, а він може завести їх убік від свого власного. Потім подивився по художниках, які відбулися, і в кожного з них був свій, інакший шлях. Тому становлення художника і його шлях — це тільки особиста дорога, а базу для професії дає художній інститут.

ДОСЬЄ «УМ»

Анатолій Криволап

Народився 1946 році в м. Яготин, закінчив художнє училище та Київський художній інститут. Член Спілки художників України. Улюблений жанр — пейзаж; часто його роботи балансують на межі абстракції і фігуративу; все життя шукав «примирення» з кольором; зараз його стиль впізнаваний, кольори — «фірмові», криволапівські, а спеціалісти відзначають українські мотиви в пейзажах Анатолія Криволапа. За «українські мотиви» його й номінували цього року на Шевченківську премію. Його роботи є в багатьох музеях світу, в тому числі й НХМУ, приватних колекціях. На сьогодні Анатолій Криволап є найдорожчим сучасним українським художником — у жовтні 2011 року на торгах сучасного мистецтва дому Phillips de Pury & Co в Лондоні його роботу «Кінь. Ніч.» було продано за 124 400 доларів. На початку 2000–х переїхав у село Засупоївка під Яготином, де багато працює і «переховується» від арт–тусовки.

У сорок життя тільки починається...

— Ви писали, що до 40 років нічого не досягли. Як це страшно визнавати. Це вже серйозний вік, можна було зламатися.

— Звичайно, можна було, і я був на межі того. Дехто спивався, дехто закінчував самогубством, я пережив це. Незважаючи на те, що успіху не те що не було, я його й на горизонті не бачив, але кожен прожитий день був цікавий, і я прийшов до висновку, що мистецтво — це вже подарунок від природи, а успіх або неуспіх... Я робив усе можливе, ну, не склалося успішно — значить, така доля, з цим треба змиритися.