Джон Вуд: Інвестиції в людей найкращі з усіх можливих

20.01.2012
Джон Вуд: Інвестиції в людей найкращі з усіх можливих

Ім’я Джона Вуда навряд чи щось скаже більшості українців. Хоча вже двадцять років поспіль цей американець кожні два місяці приїздить в Україну та Росію, щоб допомагати людям. Пастор, філантроп, благодійник, затятий мисливець і рибалка, колекціонер російських лакових мініатюр, один із найбільших дистриб’юторів мамонтової кості у світі — різнобічність інтересів Вуда вражає.

Багатьох вразила історія 16–річної мешканки Черкащини Ірини Шевченко, про яку писала «УМ». Після видалення в дитинстві величезної пухлини обличчя дівчини було спотворене жахливим шрамом. Щоб його позбутися, потрібна була низка дорогих пластичних операцій. Мама дівчинки звернулася до фонду «Україна 3000», й Іринці повернули надію на нормальне життя. Саме Джон Вуд, який співпрацює з фондом Катерини Ющенко, узяв на себе витрати з лікування Ірини Шевченко у США. І пообіцяв, що вона знову стане красивою.

Таких історій чимало в біографії 81–річного засновника американських благодійних організацій «Міністерство Джона Вуда» (з англійської ministry перекладається також як «пастирство») і «Міжнародний медичний освітній фонд» та українського фонду «Допомога медицині». Головним здобутком його доброчинної діяльності в Україні є програма обміну лікарів. Як бідному краще дати не рибу, а вудку, так кошти, вкладені в навчання одного хірурга, допоможуть врятувати життя не одному, а сотням пацієнтів. Починаючи з 1997 року, фонди Вуда відправили на стажування у провідні медичні заклади США близько 200 українських медиків.

«УМ» зустрілася з пастором Вудом у Києві й розпитала, що спонукало його почати благодійну діяльність саме в Україні, про оригінальні захоплення та враження від українського Різдва в Карпатах, проведеного разом із сім’єю Ющенків.

 

«Я не хочу навернути православних у баптизм, а лише хочу допомогти їм краще усвідомити
їхню власну віру»

— Пане Джоне, як сталося, що після багатьох років подорожей країнами Америки та Африки ви переорієнтувалися на Україну?

— Бачте, я працюю у трьох сферах — релігійній, гуманітарній і медичній. Коли розпався Радянський Союз, я подумав: це ж там, після стількох років войовничого атеїзму, залишилося близько 300 тисяч людей, які, можливо, ніколи у своєму житті не чули євангельської проповіді. І я поїхав сюди.

Релігійний напрям нашої діяльності — це проповіді й розмови з людьми про Бога, безкоштовне розповсюдження Біблій і Євангелій, будівництво церков. Ми робимо все, що в наших силах, щоб привести людину до ближчих стосунків із Христом. Адже історія людства дуже проста. (Вуд бере папірець і малює схему). Бог створив людину за своїм образом і подобою, для товариства з нею. Але людина повстала проти Бога, і після гріхопадіння між ними пролягло провалля — гріх. Люди прагнули повернутися до товариства з Богом, але нічого не виходило. Побачивши марність цих спроб, Бог збудував над проваллям міст, яким кожен може дістатися до Нього. Цей міст — Ісус.

Основоположна відмінність християнства від інших релігій полягає в тому, що в інших релігіях людина намагається наблизитися до Бога, і ці спроби заздалегідь приречені на поразку. У християнстві ж Господь простягнув людині руку. Я завжди наголошую: християни — католики, православні, лютерани, методисти, євангелісти — залишайтеся при своїй вірі, у своїй церкві. Але переконайтеся в тому, що ваше серце відкрите для особистого, внутрішнього зв’язку з Христом. Бо в цьому — головна суть. Я в жодному разі не хочу навернути православних або греко–католиків у баптизм, протестантство, а лише хочу допомогти їм краще усвідомити їхню власну віру.

«Стажування у США допомогло українським хірургам врятувати
тисячі життів»

— У релігійній сфері ви рятуєте душі, а в медичній, виходить, тіла.

— Так, ми привозимо медичне обладнання та прилади, допомагаємо людям з особливими медичними потребами. Але основна частина нашої роботи — підвищення кваліфікації українських лікарів, які проходять практику у Сполучених Штатах, працюючи з найкращими американськими фахівцями відповідного профілю. Вони мають змогу ознайомитися з найбільш передовими лікувальними та реабілітаційними технологіями й методиками і, повернувшись додому, використати ці знання, щоб допомогти українським хворим.

Наведу приклад: коли у 1999 році ми лише почали запроваджувати технологію аорто–коронарного шунтування на серці, що б’ється (тобто хірургу не доводиться його зупиняти), летальність при цих операціях становила 11,1%. А тепер цей показник дорівнює 0,5%. Це тисячі врятованих життів!

Також ми активно впрова­джуємо лапароскопічні технології, які допомагають уникнути тривалого реабілітаційного періоду, не кажучи вже про шрами та інші негативні наслідки традиційного хірургічного втручання.

— Чому ви обрали для своєї діяльності саме Україну?

— Я починав свою пасторську та меценатську діяльність на цих теренах одразу в трьох країнах — Румунії, Росії та Україні. Але саме українські люди виявилися найбільш гостинними, чуйними і сприйнятливими. З кожним приїздом сюди мені вдавалося зробити все більше, і зрештою так склалося, що переважна частина моєї праці тепер відбувається в Україні.

«Різдво з Ющенками було, мабуть, найкращим у моєму житті»

Окрім того, тут я зустрів чудових однодумців. Віктор і Катерина Ющенки — одні з найкращих людей, з якими мене зводила доля. Щойно ми провели разом чотири надзвичайні дні, відзначаючи Різдво в Карпатах. Ви знаєте, що Віктор будує чотири церкви? Раніше я ніколи не чув, щоб колишній глава держави десь збудував храм. Я ніколи не зустрічав більш віруючих людей, ніж Віктор і Катерина. А це, повірте, великий комплімент. Вони приймали мене, як короля. Показали нам із Патрисією (дружиною) українські традиції святкування Різдва, ми разом співали колядки. Це було, мабуть, найкраще Різдво в нашому житті!

— І як вам наші традиції?

— О, це щось надзвичайне! Нам розповіли, що в кожному карпатському селі є свої різдвяні звичаї, але у Ворохті, де ми були, вони найбільш унікальні і збереглися найкраще. Ми були в захваті!

«Полювання — це не вбивство, а благородна справа»

— У Карпатах ви бували й раніше, навіть описали у своїй книжці, як уполювали там ведмедя. Судячи з фото вашого будинку, де ціла кімната забита опудалами тварин, ви справді затятий мисливець. Невже вам не шкода їх — теж творіння Господні — вбивати?

— Скажіть чесно, ви любите смажену курочку?

— Я не вегетаріанка, але власними руками курку нізащо б не зарізала.

— Ви чули про Деніеля Буна — знаменитого першопоселенця й народного героя штату Кентуккі? Один із найвідоміших фактів його біографії — полювання на оленів. (Щоб прогодувати родину, Бун по кілька місяців полював на оленів, а по поверненні збував їхні шкури торговцям. Англійською мовою «оленячі шкури» — buck skins, скорочено bucks — за однією з версій, саме звідси пішла сленгова назва долара. — Авт.). Так от, сьогодні, через майже двісті років по смерті Буна, оленів у штаті Кентуккі значно більше, ніж було за його життя. Тому що ми, мисливці, дбаємо про них — розводимо, годуємо, оберігаємо природні умови їх існування.

Або інший приклад. Коли Кенія була під протекторатом британців, вони вели ретельний підрахунок кількості диких тварин на території країни. Мисливець міг отримати дозвіл на полювання на левів тільки в тому районі, де їх було більше, ніж потрібно, що допомагало регулювати популяцію. Тому теза «мисливство — це зло» докорінно хибна. Після того як у Кенії нібито для збереження поголів’я тварин заборонили полювання, замість мисливців з’явилися браконьєри. Їм байдуже до кількості тварин, вони вбивають заради наживи. У багатьох випадках це загрожує повним знищенням певних видів.

Я вполював у своєму житті безліч звірів і виловив чимало риби, й жодного грама м’яса не було змарновано. Коли його було забагато для нас, ми віддавали м’ясо в сиротинці. Повірте, я люблю тварин значно більше, ніж багато хто з їх «захисників», які таврують мисливців ганьбою. Бо я проводжу з ними багато часу, я вивчаю їх та їхні звички, знаю їхні потреби.

— Патрисіє, ви з цим згодні? — звертаюся до дружини пана Джона, яка сидить поруч.

— Звичайно! Я полюю з чоловіком і теж маю мисливську ліцензію.

Джон, із гордістю дивлячись на дружину:

— А як інакше, адже моя дружина — мій партнер в усьому, що я роблю.

Найбільша армія у світі — це армія американських мисливців: шість мільйонів озброєних людей, які мають ліцензію на полювання. Коли японці розбомбили Перл Харбор, шоковане американське керівництво було переконане, що вони вторгнуться у США. Проте цього не сталося. Через багато років американці запитали у японських генералів, які брали участь у тій операції: чому ви не пішли далі? І почули у відповідь: бо знали, що в кожного американського чоловіка вдома є рушниця, з якою він уміє поводитися. Тому це вторгнення однаково завершилося б поразкою.

— Вільний продаж зброї ви теж схвалюєте?

— У жодному разі! Я категорично проти. Мисливець із рушницею — це відповідальна людина, інакше б йому не дали ліцензію. А коли кожен охочий може прийти до крамниці й придбати пістолет, автомат чи іншу машину для вбивства — це в прямому сенсі страшна дурниця.

«Ми з партнером — найбільші дистриб’ютори мамонтової кості у світі»

— Окрім упольованих трофеїв, у вас удома чимало й «викопних». Звідки виникло захоплення мамонтами?

— Власне, випадково. Я захоплювався російськими лаковими мініатюрами, ми з Пат не раз відвідували центри їх виробництва — Палех, Федоскіно тощо. Під час одного з таких візитів я познайомився з художником, який не малював, а вирізьблював мініатюри з мамонтової кістки. І був вражений. Мені захотілося зустрітися з людиною, яка цю кістку добуває. Тепер ми з моїм партнером Федором Шидловським є найбільшими дистриб’юторами бивнів мамонта у світі — 85% виробів із мамонтової кістки зроблено із сировини нашого постачання.

— А як ви її знаходите? Скільки тих мамонтів у межах досяжності...

— Одного з них виявили просто під вулицею в місті Вейко, штат Техас, на якій ми жили, адже під час Льодовикового періоду мамонти мігрували з Європи й Росії до Америки.

Але, звичайно, найбільше бивнів ми знаходимо в Північно–Західному Сибіру. Виявити викопного мамонта можна лише завдяки ерозії породи, в якій він лежить. Усі в тих краях уже знають, що коли внаслідок дії дощів чи інших стихійних явищ з–під землі з’являється щось схоже на мамонта, треба одразу повідомляти нам — у Федора в Сибіру постійно працює команда. Навіть діти займаються пошуками мамонтів, адже ми за такі знахідки непогано платимо (сміється). Право вивезти знайдені рештки купуємо у місцевих органів влади. Це великі гроші, але ви навіть не уявляєте, як багато «слонової» кістки ми отримуємо з кожного мамонта.

Зрозуміло, що нас цікавлять не тільки бивні — кожну кісточку скелета ретельно вивчають, описують і передають до нашого музею в Москві. Там назбиралася вже ціла колекція відтворених мамонтів.

 

ДЖОН ВУД ПРО...

Інвестиції в людей

— Двадцять років тому, коли я почав приїздити в Україну, одна вчителька англійської мови попросила мене прийти до неї в клас і поспілкуватися з учнями. Їм було цікаво слухати носія мови, і мене запрошували знову й знову. Потім виявилося, що більшість із цих школярів були дітьми чиновників, керівників. Вони зізналися, що мріють побачити Америку. І ми їм допомогли здійснити цю мрію. Упродовж місяця тридцять учнів коштом нашого фонду жили у США й навчалися; їм розповідали про американське законодавство, демократію, систему освіти, фінансів, економіку тощо. А повернувшись додому, вони самі розповідали своїм батькам–міністрам, як ті чи інші питання державного управління вирішують у країні з усталеною демократією.

Хтось вкладає інвестиції в нерухомість, хтось — у землю чи промисловість. Я інвестую в людей. І це, повірте, найкраща з можливих інвестицій.

 

Сенс фінішу життя

Мені подобається популярний в Америці віршований вислів: «The New Year lies before us / Like a spotless track of snow. / Be careful for your tread / For every mark will show — Новий рік лежить перед нами, / Як неторканий сніговий шлях. / Ступай по ньому обережно, / Бо кожен слід буде помітним». Я намагаюся жити так, щоб кожен «слід» був особливим. Мені 81 рік, і я розумію, що перебуваю на фінішній прямій. Хтозна, скільки ще разів я зможу приїздити в Україну зі своєю місією. Але я знаю, що робитиму свою справу доти, доки стане сил. Адже коли бігун бачить перед собою фініш, він не сповільнює біг, а навпаки, робить останній, вирішальний ривок.

 

Знайомство з Катериною Ющенко

— Завдяки програмі навчання українських лікарів у США Національному інституту серцево–судинної хірургії ім. Амосова вдалося досягти найкращих у світі (!) результатів щодо зниження смертності при кардіологічних операціях. У Штатах, скажімо, цей показник дорівнює 2,2%. А в інституті Амосова — 0,5%.

Коли про це дізналася дружина Президента Катерина Ющенко, яка переймається медичними проблемами, вона була вражена. І кинулася розпитувати завідувача відділенням хірургічного лікування ішемічної хвороби серця цього інституту, чудового кардіохірурга Анатолія Руденка, як йому це вдалося. Він розповів, що «Міністерство Джона Вуда» організовує для українських медиків тренінги й ознайомлення з найновішими методиками в Америці.

На прохання пані Катерини генконсул США в Україні під час мого наступного візиту нас познайомив. Скажу вам чесно: я знаю, що таке зайняті державні діячі. Мій зять упродовж двадцяти років був конгресменом. Ми часто зустрічалися з президентами — обома Бушами, Біллом Клінтоном, знаю, що зайняті діячі дають на розмову не більше 15 хвилин. А під час нашої першої зустрічі з Катериною в її офісі ми проговорили дві з половиною години. Я розповідав, а вона все розпитувала й розпитувала. Бо ми з нею робимо одну справу. З того дня ми стали не лише однодумцями, а й партнерами, а «Міністерство Джона Вуда» тісно співпрацює з фондом «Україна 3000».

Зараз, коли пані Катерина вже не є першою леді, змін у нашій роботі не відбулося. Її серце залишилося тим самим, не залежно від посади.

Тепер у нас є ще одна велика спільна мета — будівництво дитячої лікарні в Києві. Так, я знаю, що навколо цього будівництва виникло чимало проблем, навіть розгорівся скандал... Навколо великої справи завжди багато проблем. Але ми з Катериною разом докладаємо всіх можливих зусиль, щоб подолати ці проблеми.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Джон Вуд

Народився 30 грудня 1930 р. у Форт Ворті, Техас.

Освіта: Університет Бейлор у м. Вейко, Техас (бакалавр мистецтв), Південна семінарія в Луїсвіллі, Кентуккі (магістр богослов’я і теології; доктор богослов’я).

Упродовж 40 років служив пастором баптистської церкви, об’їздив із місіями багато країн Африки та Південної Америки, проповідував у Японії, Новій Зеландії, Румунії, Росії та Україні.

З 1992 р. активно займається доброчинною діяльністю в Україні та Росії. Президент благодійних організацій «Міністерство Джона Вуда» та «Міжнародний медичний освітній фонд».

Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня за вагомий внесок у розвиток українсько–американської співпраці в медичній галузі, сприяння в підвищенні міжнародного іміджу України та широку благодійницьку діяльність.

Захоплюється мисливством, риболовлею, таксидермією та колекціонуванням творів мистецтва.

Автор біографічної книги «Козачок Божий» (God’s Errand Boy). Також видав три книги з російського традиційного мистецтва та різьби по мамонтовій кості в Північній Росії.

Із дружиною Патрисією виховали дочку та сина.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>