«Клясу» турки переклали як «Братан»

Порозпластався світ — вперед і вдаль,

І, не обмівши із плечей хаос,

Вплітаюся в пучок перетинань

Шляхів, дротів, сузірь і ще чогось.

Щоб зустрітися «на каві» зі знайомим письменником, наприклад, у «Купідоні», як правило, потрібен інформаційний привід. Поет і автор поки єдиного роману «Кляса» Павло Вольвач цього року дав багато приводів. Так, у стамбульському видавництві DA вийшов турецькою мовою його роман «Кляса» (по–турецьки роман називається «Канкалар», що перекладається як «Братан»), це другий після Азербайджану «експортний напрямок» «Кляси». Сам Вольвач спробував себе в ролі перекладача — дебютував із перекладами віршів білоруського поета, лідера опозиції і кандидата в президенти на минулих виборах Володимира Некляєва. А ще — впорядкував збірку спогадів про Миколу Вінграновського, видав на–гора нову книжку власних поезій «Судинна пошта». Отже, в темний зимовий четвер у «Купідоні» Вольвач п’є сік і говорить про друзів–музикантів і азарт проломити обставини, чому турки змогли стати цивілізованими, а українці, як закляті — ніяк не витворять нормальну державу, про Шевченківську премію і про те, як журналіст ТСН розпитував його на вулиці про електрообігрівачі. Прикметно, що Вольвач не пліткує про колег–письменників, хоча, за моїми спостереженнями, «літературна робота» надзвичайно сприяє чоловічому корпоративному пліткуванню: він і надалі не любить літературні тусовки і клани ні в реалі, ні в Фейсбуці.

Український літекспорт без системи і закономірності

— Павле, ти любиш подорожувати, а твоя остання подорож у Стамбул була поєднанням мандрівки і роботи — у Туреччині видали роман «Кляса». Як на мене, це найкращий формат мандрівки.

— Подорожувати люблю, але, на жаль, не виходить так, як хочеться, тому зосереджуюся здебільшого на рідній Україні. Бо й справді, мені здається, у нас найкраща країна, абсолютно не відома для мене — ще відкривать і відкривать...

Для поїздки в Туреччину був привід — там видали «Клясу». Цей переклад багатостраждальний, після того як Омер Дерменджі переклав роман, пройшов цілий рік — як завжди, проблеми з грошима. Спочатку все було чинно й благородно — Фонд Open Ukraine збирався підтримати переклад, а закінчилося пшиком, довелося шукати інші джерела, щоб заплатити за роботу перекладача. Маю принцип — не платити за такі речі своїх грошей, у мене їх і нема, і це взагалі було б якось не комільфо. Але, слава Богу, люди допомогли і переклад втілився у книжку.

Крім презентації роману, у Стамбулі відбувся «круглий стіл» щодо українсько–турецьких літературних стосунків, в якому від України взяли участь Щербак, Курков, Матіос, Винничук, Положій, Любка, Рошко, культуролог Олександер Шокало. Певно, з часів круїзу українських письменників по Чорному і Середземному морях у середині 90–х це був найбільший груповий забіг, чи заїзд, чи заплив наших літератів за кордон. Поїздку організовувала «Платформа Діалог–Євразія» — турецька державна організація на кшталт Гете–інституту в Німеччині. Вони показали, що у них щось таки вдалося з реформами, і я побачив, що турки — це німці Азії.

— Чи буде в тебе тур Туреччиною?

— Не буду надувати щоки, мовляв, як Туреччина перейнялася виходом мого роману. По–перше, це дебютний роман, тому, звичайно, я цілком свідомий, що це більш рекламна акція, і дуже непогана, якщо книжку турки видали тритисячним накладом, з тим же перекладачем і в тому ж видавництві, що й «Роксолану» Павла Загребельного... Українська література, яка просочується за кордон, — це все зусилля й індивідуальне везіння чи невезіння автора: тут немає ні системи, ні закономірності; не є визначальним чинником і якість, що мало б стояти на першому місці. Я можу назвати багато авторів і творів, які могли б щось визначати в літературі, а їх і в Україні не дуже знають. Скажімо, роман Леоніда Кононовича «Тема для медитації», про який дехто каже: «Це роман про ціле покоління». Ну і що? Ні рядка не перекладено. Або доробок Ульяненка — 15—20 романів! Це якісне письмо, але хто на те зважав? Це ринок, і тут уже — хто більше вміє торгуватися...

— У тебе не було спокуси щось підправити для турецького видання?

— Ні, нічого не правив. Там є одне «проблемне» місце: коли головний герой лежить у шпиталі і читає книжку вірменського класика, його хвалять солдати–вірмени, а йому «хотілося іти й забирати в османів Карс і Арарат». Зрозуміло, що турки від цього не будуть у захваті, тема геноциду вірмен для них дуже хвороблива, навіть на Орхана Памука у суд подають. Я чесно заздалегідь попередив про цей момент перекладача, він із розумінням поставився, мовляв, «нічого такого», а вже як переклав — не знаю.

Єлєна Марінічева, яка переклала дуже багато українських творів російською, пропонувала перекласти «Клясу», але, знову ж, немає коштів, і я подумав: може, самому спробувати? Сів, і тут на мене накотило — і тут би змінив, і отут, тож взявся переписувати цілі розділи, але затія закінчилася нічим. Я зрозумів, що не треба чіпати текст, усе залишив у первісному вигляді. Хоч переклад таки зробив.

«У перекладацтві є свої містичні ніші»

— У 2011 році у тебе збіглося в часі кілька книжок — переклад «Кляси», переклади в двох виданнях віршів Володимира Некляєва, ти був упорядником книжки про Миколу Вінграновського, вийшла твоя нова збірка віршів «Судинна пошта». Ти перейшов повністю на літературну роботу?

— Ні, просто збіг. Хоча цей рік — певно, найпродуктивніший у житті. З Некляєвим було так. На електронну пошту надiйшов від нього лист, а там 10 моїх віршів білоруською мовою, я був дуже здивований. А потім Валодзя прислав білоруський літературний журнал «Полимя», де ці 10 віршів уже надруковані. Ясно, що я йому запропонував якесь алаверди, тим більше, побачив, що білоруське звучання мені близьке.

— Це твої перші переклади?

— Перші. І переклади колег, зокрема поеми «Індія», і мої Некляєв оцінив дуже високо. А, найголовніше, написав так: «Мої вірші в українському перекладі звучать дуже по–білоруськи». Минулого року він приїздив у Київ, уклав угоду зі «Смолоскипом», потім вліз у політику, балотувався на пост президента Білорусі, був детективний калейдоскоп iз побиттям, викраденням iз лікарні, тюрма... У «Смолоскипі» проект завис. І тут Михайло Слабошпицький запропонував видати книжку в «Ярославовім валу». Я переклав ще 30 віршів — і ми видали книжку «Вічний вітер». Згодом у «Смолоскипі» таки вийшов і «Кін». Але Некляєв не приїжджав ні на презентацію під час ярмарку в «Українському домі», ні на Форум видавців у Львів. Йому дали 2,5 року умовно, а перед тим був домашній арешт, удома жили два спецслужбісти, йому не дозволяли підходити не те, що до телефона чи комп’ютера, навіть до вікна..

— Перекладацький хліб для поета — зовсім природна річ, таким чином заробляли собі на хліб поети в радянські часи. Після того як ти спробував себе у перекладах Некляєва, захотілося ще щось перекладати?

— Захотілося. Читаючи останню збірку Івана Андрусяка, натрапив на його переклад вірша Пастернака «Зимняя ночь», стукнуло в голову спробувати перекласти самому. Переклав, потім порівняв з Івановим, послав « русскоязичному чєловєку» Зараховичу, класному київському поету, і він сказав: мені ближче твій, у Івана дуже тонко, але це якийсь львівський Пастернак. Я тоді переклав іще кілька віршів Пастернака, розправив крильця і взявся за Мандельштама — крутив і так, і сяк, але нічого не втнув. Тоді зайшов з іншого боку — мені віддавна подобався вірш Бродського «На смерть Жукова», він такий, монументальний, аж страшнувато підступатися. Але диво–дивне — не те щоби легко, але якось творчо все пішло, я зрозумів, що у перекладацтві теж є своя містика. Забігаючи наперед, скажу: зараз пишу нову поетичну збірку, яка складатиметься з двох частин: власні вірші й переклади авторів, які мені цікаві — Бродський, Рубцов, Губанов, Лимонов.

— Може, під впливом перекладів почалися нові вірші?

— А вони не припиняються останніх років 3. Збірка «Судинна пошта» — це 75 абсолютно нових віршів. Крім загальників на кшталт «підключився до потоку енергії» — хоча є й таке, без цього не пишеться — це ще пов’язано і з роботою, тобто її відсутністю. Колись я працював на Радіо «Свобода», впевненіше почувався матеріально, але ритм життя був якийсь миготливий, рваний. Зараз — навпаки. У мене складаються дивні стосунки з роботами, як у персонажів Грабала: завжди працював у дивних місцях, не прагнучи й не досягаючи якогось росту «по службі», от і тепер майже у вільному плаванні. В плані житейському хорошого в цьому мало, але, повторюю, може, через те й пишеться. Завжди треба чимось поступатися.

«Міф Південного Сходу створений, треба йти далі»

— Павле, тебе всі питають про Лимонова, запитаю і я. У Франції вийшла біографія Лимонова і отримала другу після Гонкурівської літературну премію — премію Ренодо. Ти не читав цю книжку?

— Я читав про цю книжку — Лимонов згадував у своєму ЖЖ. Мені здається це логічним, він жив там 15 років, був громадянином Франції. Чи багато письменників наважаться відмовитися від французького громадянства і взяти російське? Хоча досi Едічка ностальгує і каже, що «лучший город в мире — это Париж». Він міг би сидіти на тлі каміна, «умнічать», а поліз на якісь мерзлі околиці. Але у Франції його знають, він тоді відмежувався від емігрантського гетто, хотів бути суто окремішнім або навіть французьким письменником, вивчив мову, тусувався з французами, дописував у журнал L’IdiotInternational. І коли помер перший секретар ЦК КПФ Жорж Марше, то саме Лимонов писав офіційний некролог в «Юманіте».

— Ще одне загальне місце, про яке завжди говорять iз тобою, — географія. У тебе немає страху залишитися назавжди співцем Південного Сходу, як деякі актори залишаються виконавцями однієї ролі?

— Такого страху немає — тож і пишу, а оскільки в мене цей процес відбувається якраз від зіткнення iз життям, нічого дивного, що деякі слаборозвинені критики не розуміють, що це не намагання «відмовитися від степу» чи «забути батьківщину». Міф Південного Сходу створений, і нікуди він не дінеться від мене. Я змінююся, змінюються довколишній антураж, життя, час, внутрішні відчуття, мені цікаво навіть формально змінюватися. Як говорив Валерій Ілля, химерний поет «київської школи», немає сенсу писати, якщо не зростаєш хоча б на мачину. Недавно читав, як оцінювали Вінграновського, котрий після деяких громохких патетичних ноток, що траплялися напочатку, «стишив голос». Після цієї зміни критики писали: Вінграновський зійшов до цвіркунових нот, до мілкотем’я... І саме ці вірші зараз вважаються шедеврами...

«Хтось посилає нових людей — цікавих і світлих»

— Коло людей, з якими хочеться поговорити «за жизнь і за літературу», розширюється чи звужується з часом?

— Дивно, але принаймні не вужчає. Тобто цікавих, порядних, нормальних людей дуже мало, і вони відходять... Але є дивовижна закономірність, що хтось посилає нових — цікавих і світлих, і ними треба дорожить. Це різні люди. Якісь маргінали, хтось із музичного світу, наприклад, Сашко Положинський, Літтл — музичний продюсер гурту «Вій». Дедалі частіше згадую Васю Гонтарського, лідера гурту «Вася–Клаб», і розумію, яка це для мене не тільки людська втрата, а й професійна. Закрилася брама на тому шляху, яким навряд чи ще коли піду і який для мене був цікавим. Вася мені дуже подобався як музикант за енергетикою, і я, ще вперше слухаючи його пісні, думав: от би було цікаво щось разом зробити. Дійшло до того, що, сидячи десь у сквері, Вася мені сам запропонував: чувак, а не зробити б нам щось удвох? Мене тоді тіпнуло... Спробувати щось штибу української вуличної пісні — ні, не той «шансон», що верещить у «маршрутках», — але виходячи з дворової міської культури, української, якої зараз практично нема. А Вася якраз це розумів, відчував — він із Воскресенки, з окраїнного району великого міста, двічі сидів...

— А співпраця з іншими музикантами?

— На рівні кволих мрій. От слухаю «Кому вниз» і знаю, що Андрій Середа має симпатію до моїх віршів, але для рок–гурту, очевидно, треба писати щось інше, спеціальне.

— Ти сам колись грав на гітарі?

— Намагався тренькати, але зрозумів... Я трішки вмію малювати, і колись, знову ж, якщо все нормально складеться, — зробив би серію портретів сучасників — письменників, акторів, музикантів. Не думаю, що це були б суто реалістичні речі — може, якийсь фольклорний сюрреалізм. Проте це все в перспективі, бо малювання як хобі — досить дорога річ.

— А ти не хотів оформити свою книжку, створити графічні ілюстрації?

— Ні, графіка — не моє, я люблю колір. Тим більше власну книжку хочеш бачити як сюрприз — це інше...

ПАМ’ЯТІ КЛАСИКА

Книжку про Вінграновського я мав зробити

Ще на початку цього року Олександра Іванівна Білинкевич–Вінграновська дала папку з матеріалами і сказала: «Павле, оце, коли Микола помер, люди слали спогади, якісь розповіді. Може, десь використаєте». Вона й сама написала блискучі спогади, які ми надрукували в «Сучасності». І знов тут паличка–виручалочка — «Ярославів Вал». Оголосили, що готується таке видання, люди слали нові спогади, і вийшла книжка, яка складається з есеїв про Вінграновського, рецензій на його твори, дещиці листів, інтерв’ю. І що найцінніше — вона рясно ілюстрована фотографіями, які я брав із родинного альбому ще в Олександри Іванівни. Думав, потім розпитаю, хто, який рік, а Олександра Іванівна у березні померла, царство їй небесне, шкода, що книжку не потримала у руках. Але ми присвятили книжку її пам’яті, це її ідея.

З РОДИННИХ АРХІВІВ

Я перетнув кордон України зі сходу

Усі українські письменники намагаються просочитися за кордон через Захід, у мене вийшло через Схід. 80–мільйонна Туреччина нітрохи не гірша від 5–мільйонної Словаччини тільки через те, що Словаччина з цього боку України, а Туреччина — через море. У цьому є ще один символ: на початку XVIII століття мої предки Вольвачi, за родинною легендою, втікали від пана в степи, десь на Запоріжжі це діялося. Втікали так зашифровано, що навіть залишили у маєтку дитину, вирішивши, що потім заберуть. Панські «омонiвці» вже майже наздогнали їх, але вони вихопилися на міст через річку Конка (Кінська, як тоді називали), і за ними далі не погналися. Чому? Бо за Конкою проходив кордон з Османською імперією, тож вони перескочили в Туреччину. Так що я можу цілком у стилі Остапа Бендера казать: «Мой папа был турецкий подданный» — і вбачати певний символ, що найперше мене переклали саме в Туреччині. А дитину, до речі, панські стражі вернулися й зарубали.

ДОСЬЄ «УМ»

Павло Вольвач. Поет, письменник

Народився 9 жовтня 1963 року в Запоріжжі. Закінчив журналістське відділення філологічного факультету Запорізького університету.

Автор поетичних збірок «Марґінес» (Запоріжжя, 1996), «Кров зухвала» (Київ: Український письменник, 1998), «Південний Схід» (2000; «Кальварія», 2002), «Бруки і стерні» (Київ: Дніпро, 2000), «Тривання подорожі» (Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2007), роману «Кляса»... Учасник антології «Позадесятники» і «Позадесятники–2» (Львів: Прес–інформ, 2000).

За збірку «Південний Схід» номінувався на Шевченківську премію. Лауреат премії імені Володимира Сосюри.