За їхніми іменами впізнають місто

07.12.2011
За їхніми іменами впізнають місто

Костел колегіальний — найдавніший храм міста. (Фото автора.)

Тут народилися або тривалий час мешкали і працювали Лев Бачинський — віце–президент Національної Ради ЗУНР, літератори Іван Вагилевич та Антін Могильницький, етнограф–академік Володимир Гнатюк, український композитор і хоровий диригент, перший у Галичині професор музики Денис Січинський та десятки інших визначних українців. Історико–краєзнавче об’єднання «Моє місто» разом iз місцевим видавництвом  «Лілея–НВ» почало реалізовувати цікавий проект під назвою «Постаті мого міста». Видані ними листівки знайомитимуть іванофранківців та гостей з відомими особистостями, які прославили обласний центр Прикарпаття.

Серед сучасних іванофранківців — теж чимало особистостей, відомих не лише в Україні. Познайомимось із чотирма з них.

 

Найближчий до зірок

Професор Прикар­патського національного університету імені Василя Стефаника, доктор фізико–математичних наук Іван Климишин народився 17 січня 1933 року на Тернопіллі. В обласному центрі Прикарпаття мешкає майже чотири десятиліття. Серед сучасних дослідників Всесвіту він, за визнанням колег, — зірка першої наукової величини. У 60–х роках минулого століття молодий учений ввів у теорію астрофізики показник адіабати газовипромінювання, відомий у науковому світі як «коефіцієнт Климишина». Укладена ним «Історія астрономії» — одна з кращих праць цієї тематики. Він — автор найдосконалішого атласу зоряного неба та найточніших календарів.

«В Івано–Франківську, переїхавши зі Львова, я оселився в середині серпня 1974 року, — ділиться спогадами з «УМ» Іван Антонович. — Тут в Інституті нафти і газу працювала моя рідна сестра, а наш батько дуже хотів, аби ми жили неподалік одне від одного. В педінституті на той час було лише два доктори наук, тож третього Климишина взяли охоче, зважаючи на те, що до мене тоді ще й Тернопіль «сватався».

Зізнаюся щиро: найсвятіша для мене земля — батьківський хутір на межі Галичини та Волині, куди їжджу влітку докінчувати незавершені наукові праці. Там серед буяння зелені майже ніхто не відволікає від роботи. Потяг до матінки–природи, мабуть, визначив і моє улюблене місце в Івано–Франківську — це парк імені Шевченка. Завжди о 6.30, якщо не у відрядженні, обов’язково цілу годину прогулювався ранковими алеями, інколи — у гордій самоті. Особливо ностальгував за рідним містом тоді, коли перебував за кордоном. Повертався з Голландії, Швеції чи Швейцарії — і відразу в парк. Там найкраще відпочиває душа».

 

Сакральних перлин стане більше

Дехто зі знавців архітектури, аби зробити комплімент обласному центру Прикарпаття, порівнює його зі Львовом. Мовляв, ваше середмістя, хоча й мініатюрніше, проте таке ж досконале, як у галицькому П’ємонті. Порівняння приємне, та Івано–Франківськ — цілком самодостатній і навряд чи потребує чужих лаврів. А ось збережеться місто таким для майбутніх поколінь чи ні — питання не риторичне. І багато в чому відповідь на нього залежить від ментальності сучасних будівничих, котрі, формуючи нові обриси міста, можуть або додати йому архітектурної неповторності, або ж нанести непоправної шкоди.

Серед фірм, які нині владарюють на будмайданчиках Івано–Франківська, «Ярковиця» — визнаний лідер. Очолює її авторитетний керівник, врівноважений політик (представник «Нашої України» в міськраді) і небагатослівний меценат Володимир Балагура.

«Народився і виріс я у великій релігійній сім’ї на Тернопіллі, тому передусім ціную не політику й бізнес, а духовність і тепло родинних стосунків, — переконує Володимир Омелянович . — Десь читав, що на долю людини суттєво впливає середовище її існування, передусім оселя, де вона проводить більшу частину життя. Отже, цей чинник ми враховуємо при спорудженні кожного житлового об’єкта. Стовідсотково впевнений, що після передноворічної лазні Женя Лукашин з «Іронії долі» протверезів би в Івано–Франківську вже до середини першої серії, позаяк наші будинки, на відміну від радянських панельних близнюків, — неповторні. Так, вони однаково комфортні для проживання, бо зведені за найсучаснішими технологіями, але обов’язково «прив’язані» до особливостей довкілля і мають якусь архітектурну родзинку. До речі, мрією всього мого життя є будівництво затишного і комфортабельного малоповерхового комплексу в околицях Івано–Франківська. Маю надію, що найближчим часом ці плани почнуть втілюватися в життя.

Незважаючи на несприятливу кон’юнктуру світової економіки, яка, безумовно, впливає і на уповільнення розвитку вітчизняної, Івано–Франківськ продовжує динамічно розбудовуватися. Великою мірою це відбувається за рахунок інвестицій наших земляків, котрі вимушені працювати за кордоном.

Звісно, до сучасної забудови міста треба підходити вкрай відповідально, пам’ятаючи про збереження цінної спадщини зодчих–попередників, передусім сакральної. У нас, на щастя, вціліло чимало храмів різних часів і конфесій, які багато в чому визначають особливості міста. Серед них — найдавніший Колегіальний костел Пресвятої Діви Марії, збудований на початку ХVІІІ століття за проектом і під керівництвом французьких архітекторів Корассіні та Бенуе. Добрі традиції продовжуються. За час незалежності в обласному центрі Прикарпаття зведено чимало культових споруд. Нині громада міста намагається якнайшвидше завершити добудову храму Преображення в мікрорайоні Пасічна. Сподіваюся, що ця велична споруда, більша за розмірами від Патріаршого собору УГКЦ в Києві, стане однією з духовних перлин Івано–Франківська».

 

Як Пушик «помирив» Міцкевича з Франком

У дев’яності роки минулого століття Івано–Франківськ подарував сучасній українській літературі так званий станіславський феномен, найяскравішим представником якого вважають Юрія Андруховича. Слідом за ним постмодерністський олімп почали підкорювати тутешні молодші таланти — Тарас Прохасько, Юрій Іздрик, Володимир Єшкілєв, Галина Петросаняк... Позаяк це явище новітньої літератури, на думку самих станіславських «феноменістів», ще чекає оцінок кваліфікованих дослідників, перейдемо до класиків. А тут поза конкуренцією, звісно ж, — Степан Пушик.

Перу цього знаного поета, прозаїка, фольклориста, публіциста та літературознавця, лауреата Шевченківської премії належить 19 поетичних збірок, 10 книжок прози, близько сотні Пушикових поезій стали піснями. Він — автор одного з найбільших у світі щоденників.

Кореспондент «УМ» запитав відомого письменника, чи знайшлося в його чималому творчому доробку місце для Івано–Франківська.

«Я справді дуже часто згадую його у своїх творах, і не тільки в художніх, — каже Степан Григорович. — Із відомим фотомайстром, нашим земляком Василем Пилип’юком, ми видали три розкішні фотоальбоми про Прикарпаття. Один із них — «Місто на Бистриці» — цілком присвячений обласному центру.

У романі «Галицька брама» Станіслав постає в образі нового Галича, легко впізнаний він і в романі «Страж–гора» та повісті «Перо Золотого птаха», епізодично представлений у дослідженні «Славний предок Кобзаря», в окремих новелах. Маю цілі цикли поезій про наше місто. У вірші «Нічний Івано–Франківськ» я навіть спробував «помирити» Адама Міцкевича (його бронзова фігура в плащі стоїть на постаменті у сквері біля філармонії) та Івана Франка. Свого часу стаття «Поет зради», написана Франком щодо деяких аспектів творчості великого поета Міцкевича, викликала страшне обурення тодішнього польського суспільства. Ось уривок iз мого вірша:

«Ще хтось іде великим падолистом.

Це хто іде так пізно під дощем?

Франко й Міцкевич обзирають місто —

Два з двох епох, та під одним плащем.

Небачено–негадано зустрілись!

Сам час для них цю зустріч приберіг.

Ці два орли давно порозумілись,

Лиш горобці не розуміють їх».

На щастя, стосунки між українським та польським народами в новітній історії стали настільки дружніми, що цвірінькання окремих осіб, у головах яких укорінилися войовничі стереотипи, вже майже не чути. Цей вірш я неодноразово читав у Польщі, і його там теж добре сприймають.

У мене є текст пісні про Івано–Франківськ, проте він ще не покладений на музику. Вистоюється, чекаючи свого часу».

 

Креатив із території Мельпомени

В Івано–Франківську — особливий театр. Він завжди натхненно тягнув творчу лямку, навіть тоді, коли перебивався з хліба на воду. У середині дев’яностих дехто з провідних акторів приторговував на місцевому речовому ринку — треба ж було якось виживати. Хоча кількома роками раніше прикарпатських акторів поштиво запрошували на сцену МХАТу. З 2008–го, коли талановитий актор та режисер Ростислав Держипільський очолив Івано–Франківський муздрамтеатр, він став академічним і знову вийшов на пік форми. Вісімнадцять прем’єр за цей час, серед яких культові «Солодка Даруся» та «Нація», — на таке не спромоглася жодна театральна трупа в Україні. Визнання поєдналося з цікавими гастролями: від Києва — до Північної Америки.

— Ти міг розминутися з Івано–Франківськом, чи Мельпомена цілеспрямовано готувала тебе для служіння саме в цьому місті? — запитую 36–річного Ростислава Держипільського.

— Працювати в Івано–Франківський облмуздрамтеатр — ближче до дому (сам я родом із Косова) — приїхав у 1988–му після навчання в консерваторії. Хоча Івано–Франківськ і театр у моїй свідомості були поєднані ще зі шкільних років. Деякий час сім’я проживала у Чернівцях, і саме тоді на Буковині гастролювали прикарпатці з виставою–легендою «Роксолана».

У 2001–му, коли наш театр переживав скрутні часи, я прийняв запрошення режисера Дмитра Богомазова попрацювати в Києві в театрі «Вільна сцена». Та Івано–Франківськ не відпускав. Через три роки яскравого творчого життя в столиці повернувся на територію, яка була і залишається до сьогодні моєю. У кожної людини є таке місце на землі. Для мене воно саме тут.

— Чого неординарного варто ще чекати від режисера Держипільського?

— Розумію, що коли стоїш на місці, то насправді втрачаєш, отже, зупинятися не збираюся. Маю бажання ще попрацювати із творами Марії Матіос, бо вони самі просяться на сцену, зачіпають за живе, будять режисерську фантазію. Дуже люблю Чехова — мушу поставити його п’єси на нашій сцені. Щодо найближчих планів, то хочу реалізувати проект із надзвичайно важливою, як на мене, темою заробітчанства українських жінок. Тема важка, бо, залишаючи тут свої сім’ї, дітей, багато з них втрачають, ну якщо не все, то щось дуже важливе — зв’язок, який не втримати ні телефонними дзвінками, ні заробленими та переказаними грошима.

Узагалі вважаю, що режисер у своїй творчості має робити по можливості тільки те, що справді гріє, болить, що не дає спати, про що не можеш не говорити. Тільки тоді народжується мистецький твір, вартий уваги.

 

ЦИФРИ І ФАКТИ

У семи івано–франківських вищих навчальних закладах навчається понад 40 тисяч студентів. Серед найпрестижніших вишів — три національні університети: Прикарпатський імені Василя Стефаника, медичний та єдиний в Україні технічний університет нафти і газу. Крім українських громадян, професії медиків та нафтовиків тут здобувають студенти з двох десятків країн Європи, Азії та Африки.

В Івано–Франківську мешкає 1558 фахівців вищої кваліфікації, зокрема 202 доктори наук та 1356 кандидатів наук.