ЕКСПЕРТНА ДУМКА

Ростислав СЕМКІВ,
літературознавець, доцент кафедри філології Києво–Могилянської академії:

— Радий, що до Короткого списку потрапили книжки і Юрія Андруховича, і Тараса Прохаська, і Ліни Костенко, й Іздрика, оскільки так чи інакше це були справді найбільш знакові видання нинішнього сезону — найбільш помітні або вигадливі, як в Іздрика. Закономірно також, що книжка Юрія Щербака потрапила до Короткого списку. Власне, це видання, за які голосував і я. У жанровій літературі мене завжди дивує засилля Володимира Єшкілєва... Але добре, що в цій рубриці експерти помітили «Ефіопську Січ» Василя Кожелянка. Безперечно, варта бути тут книжка «Літературна збірна України. Письменники про футбол». Коли щось рекомендувати якнайширшій авдиторії — то саме це видання. «Щоденник моєї секретарки» — цілком у популярному стилі братів Капранових.

Юрій ВОЛОДАРСЬКИЙ,
книжковий оглядач журналу «ШО»:

— У цьому списку практично все суттєве, що вийшло в Україні цього року. Що маємо, те маємо. Не погоджуватися з цим безглуздо. Щодо прогнозів, то значну роль відіграє репутація письменника. Наприклад, Андрухович є Андрухович. Припус­тимо, він уже шість років не видає нічого принципово нового й важливого, та все одно його ім’я — це магія. І коли в нього виходить чергова книжка, особливо такого великого обсягу, то на неї неминуче звертають увагу. Точно така сама історія з Ліною Костенко. Новизни у збірці «Річка Геракліта» мало. Велика книжка шанованого автора, яка зробила собі ім’я п’ятдесят років тому. Цього року, порівняно з попереднім, — ніяких відвертостей, ніяких потрясінь. Може, це навіть краще. Бо коли важливою подією в соціумі стають книжки «Чорний Ворон» Василя Шкляра чи «Записки самашедшого» Ліни Костенко, нічого доброго про нашу словесність це не говорить. Ситуація доволі сумна, але попри те процес розвитку триває.

Людмила ТАРАН,
письменниця, науковий працівник Українського центру культурних досліджень:

— Найбільші враження — від поетичних новинок. Це і продовження серії «Зона Овідія», яку започаткував Тарас Федюк. І нові поетичні проекти таких поважних видавництв, як «Ярославів Вал» і «Темпора». Оскільки поетичні книжки вважають непродажними й обтяжливими для видавця, для мене це дуже радісний симптом: поезія лишається візиткою сучасної літератури. У сьогорічній прозі радує активність «брендових» авторів: ідеться і про Юрія Андруховича, і про таку вистояну українську класику, як твори Романа Іваничука.

Станіслав БОНДАРЕНКО,
письменник, журналіст, заступник головного редактора газети «Літературна Україна»:

— У «Крас­ному письмен­стві» нових сер­йозних імен — не густо. Назву хіба Олександра Клименка з романом «Коростишів­ський Платонов» чи трохи старшого й більш відомого Мирослава Дочинця, який після роману «Лис у винограднику» відзначився кількома пристойними книгами. Серед явних лідерів для мене — роман «Час смертохристів» маститого й інтелігентного Юрія Щербака: хоча б тому, що це перший наш роман–застереження. Поезія залишається беззмінним лідером в українській літературі, хоча читачів у неї небагато, а гонорарів — ще менше. Безумовний лідер сезону — «Річка Геракліта» Ліни Костенко.

Тарас АНТИПОВИЧ,
прозаїк, книжковий оглядач:

— Якщо минулого року, оцінюючи досягнення нашої прози, хотілося говорити лише про «Музей...» Оксани Забужко та «Воро­шилов­град» Сергія Жа­дана, то цьогоріч у прозовій царині відбулося помітне зростання асортименту, що мене дуже тішить. Причому, тут важливі не так нові імена, як «старі» — ті, що дають гарантовану і впізнавану якість. Це, звісно, Юрій Андрухович із «Лексиконом інтимних міст», Володимир Єшкілєв із романом «Побачити Алькор», Наталка Сняданко з «Гербарієм коханців». Василь Махно вистрелив одночасно з поетичного і прозового «стволів», тож мою домашню поличку прикрашають і збірка «Зимові листи», і есе книжки «Котилася торба». Також цього року наш найкреативніший письменник Юрій Іздрик видав свій літературний альбом UNDERWORD — гримучий колаж прози, поезії, візії — всього того, чим багатий його постмодерний дух. Як експерт рейтингу одну з перших позицій я віддав «Господнім комарикам» Віталія Жежери. Жежера недооцінений як літератор. Нехай формально його колонки належать до газетних жанрів, але насправді це абсолютно самобутня проза, яку треба видавати книжками. А головною несподіванкою для мене став роман Юрія Щербака «Час смертохристів: Міражі 2077 року». Автор 1934 року народження має дуже сучасну фантазію, хвацько будує сюжет і конвертує свій багаторічний досвід дипломата у фантастичний шпигунський екшн.

Розпитувала Алла МИКОЛАЄНКО