«Червива душа не заспіває, якими б не були голосові зв’язки»

30.11.2011
«Червива душа не заспіває, якими б не були голосові зв’язки»

Назарій Яремчук не вирізняв людей за посадами і не любив бути у центрі уваги. (Фото з сайту fotospilka.com.)

Серце і мозок не хочуть думати і говорити про нього в минулому часі, надто в той день, коли ми мали б адресувати Назарієві найщиріші віншування. У житті був таким же, як у своїх піснях, яким його пам’ятають і люблять мільйони. Щирим і безпосереднім, відвертим і товариським, непримиренним до кривди, підступу й улесливості. Був «зіркою» першої величини, популярним і знаменитим, але ніхто й ніколи не помічав у Назарієві найменшого натяку на пиху і чванливість. Цінував друзів і колег, радів їхнім успіхам, до денця душі переймався проблемами інших, завше поспішав на допомогу, підставляв своє надійне плече.

 

Ні ноти фальшу

Уже з перших виконуваних ним пісень Назарій не зійшов — увірвався на найвищу орбіту визнання і любові: від «Червоної рути», «Водограю», «Незрівнянного світу краси» до «Зачаруй», «Стожарів», «Писанки», «Смерекової хати», «Запорозьких козаків», «Родини». Як і кожен значущий митець, він мав і, безумовно, матиме учнів і послідовників, які зростатимуть, звіряючи свій поступ із високою міркою — мистецтвом Назарія Яремчука. І в цьому також полягає його значення для національної культури.

Він не міг подумати навіть, щоб співати під фонограму. 1973 року разом зі «Смерічкою» дав у Львові 46 концертів за 23 дні, й аншлаги були такі, що мало не обвалювалися балкони концертного залу філармонії, а сцена була встелена квітами. Перед московською Олімпіадою у червні 1980–го Назарій протягом лише одного місяця дав у містах України 96 аншлагових концертів — звісно, без жодних фонограм. Хто із сучасних «зірочок» зможе сьогодні бодай наблизитися до такого рекорду?

* * *

Пригадується, як наприкінці лютого 1993 року раптово випав великий сніг, потиснули морози, які застали Назарія зі «Смерічкою» в карпатських селах Путильського і Верховинського районів. Перед одним із концертів до Назарія підійшов десятирічний хлопчик з листом від свого класу: «Слава Ісусу Христу! Вельмишановний Назарій Яремчук, дуже просимо Вас впустити нас на Ваш концерт, ми будемо сидіти тихо. До нас рідко приїжджають артисти, з нами це вперше. Ми без грошей, бо цілий тиждень живемо в пришкільному інтернаті. Дуже любимо пісню «Батько і мати» у Вашому виконанні. Будемо пам’ятати Вашу доброту». Звичайно, всіх цих дітей пропустили і посадили у першому ряду. А за лаштунками плакав Назарій, згадавши дитинство своє босоноге, Вижницьку школу–інтернат…

* * *

На одній iз гастролей у Львові він узяв з собою синів Дмитра і Назарія — тоді школяриків молодших класів. «Глянь–но, — сказав він, коли ми зустрілися в гримерці перед концертом. — Бачиш, чим займаються, чим захоплюються мої малюки?». І з якоюсь особливою гордістю і втіхою показав невелику тарілочку, в якій Дмитрик і Назарчик пророщували пшеницю. Там уже був невисокий зелений килимок юних стебелець. Потім я не раз нагадував Назарієві той епізод, а тепер ми згадуємо про нього із заслуженими артистами України Дмитром і Назарієм–молодшим Яремчуками.

Справжній друг

— Я познайомився з Назарієм на початку 70–х, іще у самодіяльний вижницький період «Смерічки», — згадує співак, композитор і перекладач, художній керівник львівського театру–студії «Не журись!» Віктор Морозов, який дев’ять років пропрацював iз Назарієм Яремчуком у «Смерічці» вже у Чернівецькій філармонії. — Якось Назар, будучи на гастролях у Львові, зайшов до мене у гості. А якраз той час був для мене дуже нелегким, зокрема й у матеріальному плані. Ще й з університету відрахували... Назар помітив це, хоча вигляду не подав. Посиділи ми з ним до глибокої ночі, він пішов, а вранці я виявив у кишені свого піджака на вішаку доволі значну суму грошей. Ніхто, крім Назарія, не міг покласти їх туди! Потім, уже працюючи в «Смерічці», якось нагадав йому той випадок, а Назар лише усміхнувся та й каже: «Що ти, Вікторе, які гроші? Щось не пригадую я такого... Певно, жартуєш».

Він не любив дешевого галасу, свої власні негаразди ніколи не виносив на загал, а тримав їх усередні, в собі, переживав і переболював непомітно для стороннього ока. Втім близькі друзі й товариші відчували це і приходили на допомогу — не змовляючись. Назарій не сприймав напускного, удаваного, штучного — й у мистецтві, й у буденному житті. Не вирізняв людей за посадами і титулами, ставився до всіх з однаковою шанобою, увагою і щирістю — чи то був міністр культури, чи електрик філармонії. Не пхався в президії, не любив бути у центрі уваги, навіть у добірному товаристві найближчих друзів і однодумців — приміром, коли зустрічалися у Києві на традиційних «Пісенних вернісажах» у Палаці «Україна». Сидів скромно в куточку, не встрявав у загальну бесіду, але коли вже щось і казав, то, як мовиться, влучав у «десятку». Тим паче що володів справжнім почуттям гумору — витонченим і справді українським.

Часом доводиться читати «мемуари», в яких, на жаль, стверджують, що Назарій полюбляв заглядати в чарку. Це абсолютно не відповідає дійсності. Він і не палив, сигарету міг узяти хіба, як–то кажуть, за компанію.

«Головне — я вдома!»

— Якось Назарій був у Львові і звідти мав їхати до Києва чи то на зйомки, чи на запис, — згадує соліст Львівської філармонії народний артист України Мар’ян Шуневич. — Ми з Ігорем Білозіром вирішили провести його на поїзд. Вийшли на перон, бачимо, стоїть потяг «Львів — Чернівці». Спрацювала підсвідомість, адже Назарій — iз Чернівців. «Назарчику, ось твій поїзд!» — кажемо йому. Провідник його, звісно, впізнав і про квиток не питав. Яремчук зайшов у вагон, поїзд рушив, і тільки тоді, коли він зник за поворотом, ми з Білозіром зрозуміли, що поїхав він не у напрямку Києва, куди потрібно було нашому другові, а в протилежний бік — на Чернівці. Наступного дня з острахом телефоную Назарові додому: «Як доїхав?» — «Прекрасно!» — каже Назар. «А як же зйомки в Києві?» — «Нічого страшного, весело відказує він. — Головне — я вдома!»

* * *

Це була мужня людина. Разом зі «Смерічкою» Назарій мав концерти на афганській війні, одним iз перших приїхав у Чорнобильську зону після катастрофи на ЧАЕС. Мало хто знає, що він писав вірші, до самої смерті вів щоденник.

«Україну наповнила дешевизна, примітив у гарних обгортках, — писав Назарій незадовго до смерті, у червні 1995–го в Чернівцях. — Ми гордилися раніше, що ми найбільш читаючий народ і дуже розумний. На жаль, це не так… Навала московського примітиву на кшталт «Ласкового мая», що вкрадений від німецького «Модерн токінг», створила цілковиту пустку в душах молоді, підлітків, тінейджерів. Добивають нас у власному домі–державі ресторанні, напіввульгарні так звані шлягери із московського шоу–бізнесу. І все це споживає примітивний хохол, як вони кажуть про Україну». Хіба не актуально, не гостро лунають ці рядки, написані більш як 16 років тому?!

З останнім ударом його серця зупинився і годинник — о 10.10

Він спочатку здогадувався, а потім уже знав про свою хворобу — страшну, невиліковну, зарадити якій не змогли і заокенські лікарі: п’ятигодинну операцію в Канаді зробили запізно. Але — жив, співав, мріяв. Готував відзначення 30–річчя «Смерічки» (на той час уже був її художнім керівником і очолював мистецький центр «Смерічка»), запланував на 23 і 24 вересня... Ті концерти таки відбулися — вже як концерти його пам’яті...

Він помер у лікарні в Чернівцях 30 червня 1995 року на руках родини і найближчих друзів — Павла Дворського і Володимира Прокопика, з якими багато років працював разом у «Смерічці». З останнім ударом його великого і щирого серця зупинився і годинник на Назарієвій руці, яка була такою дружньою для багатьох, — о 10 годині 10 хвилин. Просто містика якась...

* * *

Останні виступи Назарія — 24 і 25 травня 1995 року у Києві на ювілейних концертах Юрія Рибчинського в Палаці «Україна». Тоді ми й бачилися з ним востаннє. Він був уже смертельно хворий, ішов на сцену, долаючи пекельний біль (я бачив на столику в його номері цілу купу різних пігулок, у тім числі — сильні знеболювальні). Першу з пісень — «Реквієм» пам’яті Володимира Івасюка — зміг виконати тільки сидячи. Потім усе ж підвівся, ступив на авансцену, і переповнений чотиритисячний зал співав «Ти, земле моя».

До сліз зворушив тоді такий, здавалося б, незначущий епізод. У нас була традиція: з кожних закордонних гастролей «смерічанці» привозили мені в подарунок фірмові запальнички з тієї країни, де побували. Приміром, маю такий сувенір із зображенням кенгуру, подарований Павлом Дворським після його гастролей у Австралії. На початку 1995 року Назарій був на лікуванні в Канаді. Здавалося б, яка там традиція із запальничками! Але Назарій не забув про неї і тоді, під час нашої останньої зустрічі, вручив мені «вогнедобувач», як він висловився, куплений ним спеціально у Торонто... Ця запальничка і сьогодні в мене як дорога реліквія, а всередині — його вогонь.

Тоді, у травні 1995–го, я взяв у Назарія інтерв’ю для львівської обласної молодіжної газети «Молода Галичина», воно виявилося, на жаль, узагалі останнім інтерв’ю в його житті. Ми планували його в номер на 1 липня, газета була вже зверстана, коли до мене в редакцію подзвонив Павло Дворський і розпачливо мовив: «Усе. Нема...» Ми нічого не стали змінювати в тексті, тільки змінили врізку, де повідомили про сумну новину...

— У суспільстві катастрофічно губиться моральність, втрачається святе, — казав тоді в інтерв’ю Назарій. — Люди стають зажерливішими, навколо стільки кривди. А черства і червива душа не заспіває, якими б не були голосові зв’язки. Слід розуміти просту річ: на камінні нічого не виросте, крім каміння... Кожен з нас повинен постійно бути у польоті — крізь долю, над суєтою, у вільному леті вільною людиною. І при цьому, однак, не відриватися від землі. Пам’ятати святі речі: хто тебе породив, навіщо живеш, звідки ти, чого прагнеш, що скажеш людям, з якої криниці п’єш живу воду. Ось так летіти і неодмінно сягнути мети.

Максим МІЩЕНКО,
викладач факультету журналістики Львівського Національного університету імені Івана Франка

  • Феномен Вольвачівни

    Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>

  • Хата-мрія Тараса

    Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>

  • Рідна мова визволить: Євген Чикаленко 5 років добивався дозволу царської цензури на видання українських книжок

    Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>

  • Голуба кров

    Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>

  • Реставратор нації

    Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>

  • Мить Слави

    Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>