Карпатський Страдіварі

Дебютна долобанка

Село Снідавка, де споконвіку жили родичі пана Василя по батьковій і материній лініях, ховається серед гір і лісів на межі Косівського та Верховинського районів. Туди, петляючи між урвищами, веде єдина більш–менш придатна для їзди дорога. Словом, справжня гірська глибинка — зі світом особливих звичаїв, вірувань і знаних на всю Гуцульщину майстрів. Там їх здавна цінували, бо, маючи в руках якесь ремесло, завжди можна було розраховувати на гарантований кусень хліба. Тим паче майстрам скрипок та цимбалів. Ці музичні інструменти для гордих і сентиментальних гуцулів — як віщі голоси їхніх колишніх язичницьких богів. «У наших горах кожний файний ґазда мав у хаті скрипку, навіть якщо зовсім не вмів на ній грати, — пояснює Василь Михайлович. — Вряди–годи, передовсім на свята, він діставав із куфера (скрині. — Авт.) інструмент, запрошував додому якогось музику і замріяно слухав чарівні звуки своєї скрипки. До війни на весіллях душа гуцула розкошувала, бо все довкола грало, співало й танцювало. Після війни прийшли росіяни і показали, як веселитися по–іншому: очманіти від горілки й по можливості набити один одному пику. На жаль, цей «ритуал» зрештою переважив наші давні традиції».

Дід Микола навчив робити музичні інструменти Василевого батька — Михайла Мартищука, а коли підросли старші онуки, взявся і їх виводити в люди. Першу свою скрипку Василько змайстрував на літніх канікулах перед сьомим класом. Пас у горах корови і мав удосталь часу, аби спробувати себе в новій ролі. Бачив, як дід і батько роблять різці по дереву і невдовзі мав свої, власноруч виготовлені, інструменти. Перша скрипка видалася простенькою і за формою — так звана долобанка, — і за звучанням. Видовбав її грубенький корпус із яворового дерева, натягнув струни і добув звук — не надто витончений, але свій. Батьки теж не могли нахвалитися сусідам: «Диви, що Василько втнув, — скрипку зробив!». Відтоді, каже майстер, він завше чекає першого звуку, як дорогого гостя.

«Діамантові» руки й голова Маґура

«Нас у тата й мами було четверо синів і четверо доньок, — знову занурюється у спогади мій співрозмовник. — Весною, влітку та ранньої осені ми допомагали батькам по господарству, а взимку, коли все довкола замітали сніги, бралися за інструменти. У 1956–му тато купив фабричну скрипку. Вона коштувала дорого, як корова. Я та старший брат Микола тоді за її взірцем змайстрували свої скрипки. Микола згодом переключився винятково на цимбали (і нині вони виходять у нього делікатні, з особливою різьбою), а я ні на що інше не перекваліфіковувався. До призову в армію зробив шість скрипок».

Після служби доля звела його зі знаменитим гуцульським скрипалем Василем Грималюком, якого запрошували в Москву грати для перших осіб Країни Рад. У Карпатах його більше знали під прізвиськом Маґур, бо з дитинства жив під однойменною горою. Такі музики–самородки з’являються на світ раз у століття. «Маґур так грав на скрипці, що чи ти любиш музику, чи не любиш, а заслухаєшся, бо вона наче магнітом притягує», — ділиться спогадами пані Катерина, дружина Василя Мартищука. Вона знає, що каже, бо Маґур жив у Кривобродах у її тітки, маминої рідної сестри, тож звуки його скрипки чула більше, ніж будь–хто інший.

«У той самий час і я приїхав у Кривоброди повчитися, якщо пощастить, грі на скрипці в цього великого музиканта. У нього руки і голова були «діамантові», хоч трохи погано бачив на очі, — додає Василь Михайлович. — Там ми з Катрусею і вподобали одне одного, побралися і згодом у нас народилося дві доньки — Оля та Оксанка. З 1974 року мешкаємо в Ковалівці, неподалік Коломиї».

Василь Мартищук бере до рук свою недавно зроблену скрипку та смичок, і я відразу розумію: уроки Маґура для нього не минули намарно. Щоправда, професійним музикантом не став, бо вважає, що людина може досягнути досконалості лише в якійсь одній справі, а він ще й мусить виконувати дідусів заповіт. Хоча онук уже давно перевершив старого майстра, та скрипка, зроблена руками діда Миколи майже століття тому, для нього не тільки реліквія, а й взірець. Тому бере її до рук, як святиню.

Віщий сон як ключ до звуків

Підкоряти Білокам’яну пан Василь поїхав у 1978 році зі скрипкою з чорного дерева, художньо інкрустованою перламутром. Його запросили на конкурс, організований керівництвом Московської експериментальної фабрики смичкових інструментів, у якому зазвичай брали участь найвідоміші в Радянському Союзі майстри. І, на превеликий подив, авторитетна комісія визнала інструмент новачка із Прикарпаття найдосконалішим, оцінивши його в тисячу рублів. Більше того: якби було італійське звучання, пояснили, то його скрипка «потягнула» б на 3,5 тисячі рублів.

«Я отетерів від несподіванки: такі великі гроші за звук?— сміється майстер. — Професор Снітковський розтлумачив, що італійське звучання — це сила звуку зі сріблястими та оксамитово–шовковими нотками. А я орієнтувався на звучання скрипки Маґура та гуцульських мелодій. Відтоді почав докопуватися до секретів Антоніо Страдіварі».

І кожна його нова скрипка отримувала щось оригінальне, не схоже на своїх попередниць, а Василь Михайлович сходинка за сходинкою піднімався на вершину майстерності. У1986 році він став переможцем Всесоюзного конкурсу скрипкових майстрів імені Чайковського.

— То вам відкрився чи ні секрет великого італійця? До речі, я чув, що вас величають карпатським Страдіварі?

— Я навіть точно не знаю, хто це придумав. Так називають уже давненько. Щодо секрету, то років чотири тому мені приснився віщий сон (мабуть, нічого дивного, бо про вдосконалення скрипок думаю і вдень, і вночі). Ніби хтось підказав, що неповторність звуку скрипки багато в чому залежить від особливого способу ґрунтування та лакування її корпусу. Коли я це зробив на новій скрипці, то отримав звучання, якого не міг ніколи раніше добути. Думаю, що мені насправді відкрилися нюанси, які вирізняли роботи Антоніо Страдіварі з–поміж інших майстрів. Існує чимало дуже точних копій скрипок Страдіварі, зроблених навіть під мікроскопом, але повторити його звучання майже нікому не вдається.

— Нотну грамоту знаєте?

— Боже мій, навіщо вона мені? Я і так чую голос скрипки, і не треба ніяких партитур.

— Ви вже наблизилися до межі досконалості?

— Ні, що ви! Але в останні роки йду по новій дорозі, яка веде до максимально можливого вдосконалення звуку. Я нині вільний майстер, не обтяжений нормами виробітку. Роблю одну скрипку на рік — треба ж тримати карпатську марку. Обдумую кожну деталь десятки разів. Інколи смуток бере: кому все це залишу? Ходив у гори, запитував музикантів, може, знають якогось здібного хлопця. Ні, не зустрічали. Є, кажуть, такі, що грають, а робити інструменти чомусь нині ніхто не береться. У мене — теж чимала родина, та творців немає. В онуків лишень комп’ютери на умі. А я часто пригадую мамине здивування: «Йой, Васильку, ти таку файну скрипочку зробив! Най тобі Бог помагає». Я ще маю надію, що Бог допоможе мені й послідовника знайти, якому передам свої знання».