Що не кажiть, а старість — не радість. Я вже сама бабуся, живу радощами онука. Але досi в моїй уяві, як живий, постає образ мого дорогого дідуся по маминій лінії, вже давно покійного Архипа Васильовича Куця з села Конели Жашківського району тодi ще Київської областi. Він був мені найцінніший друг. Досi звучать у мені його пісні, оповідки, казки. Він навчив мене читати і писати. Я закінчила в нього школу — 10 класів — і поїхала навчатися в Харківський університет. Але це було потім, згодом. А спочатку була війна, 43–й рік.

...Мені виповнилось сiм рочків і я хотіла йти до школи. Але в нашому селі тоді панували німці, вони відкрили школу для сільських дітей. Школа складалася з двох кімнат. В одній навчалися старші діти, а в другій — молодші. В кожній кімнаті висіло по одному плакату. На першому був зображений дуже товстий, iз вивернутими губами, чолов’яга, одягнений у якесь дрантя. За плечима в нього був великий мішок. Унизу був підпис: «Очі салом заростають — не людина — торбохват!» На другому плакаті був зображений цей же чоловік, але вже повішений. Внизу підпис: «Ми повісим торбохвата, як свиню, на цей гачок!» Це була німецька критика тих бідних людей із Києва, які ходили по селах і міняли всякий домашній скарб на якийсь харч. Оце і всі навчальні посібники на всю школу.

Мама повела мого старшого братика до першого класу, подивилася на цю школу, на навчальні посібники, побачила вчителя і мене в цю школу не віддала, а відвела за 25 кiлометрiв, у село Конела, до мого дорогого дідуся Архипа Васильовича. Вiн навчив мене не тільки читати і писати, а ще й співати пісень, розказав безліч бувальщин про способи виживання в країні, яка називається Україною: як урятуватися від голоду і холоду, розбою та грабежу, хвороби і смерті. Звичайно, це дуже важко, але елементарні речі потрібно знати і вміти логічно швидко мислити. Мій дідусь випробував це на собi: він вчасно зiстрибнув із воза у береговий очерет річки Тікич, утік, і його не догнали, не знищили. Не встигли...