Краєзнавство як стан душі

Спочатку була книжка, яку я придбала в одному з газетних кіосків Бердянська. Навіть не книжка, а брошурка з серії «Бердянськ і бердянці». Написані просто, без зайвої красномовності статті розповіли про визначні місця та цікавих людей, котрі народилися або мешкали в цьому місті–курорті на березі Азовського моря. Так, я з великим інтересом прочитала про українського художника і етнографа Опанаса Сластьона. Відкриттям для мене стала і постать Петра Ніщинського — людини, котра ще в 1885 році, всупереч валуєвському та емському указам, переклала на українську мову гомерівську «Одіссею»... Англійський підприємець Грієвз і німець Матіас, ізраїльська поетеса Рахель і російський художник Бєлоусов — національна палітра представлених героїв строката. Навіть сім’я народного героя Італії Гарібальді, виявляється, також причетна до історії Бердянська.

Для автора серії Георгія Сукача краєзнавство — не професія, а, швидше, стан душі. За кожним написаним рядком відчувається така щира любов до рідного міста й повага до людей, які творили його історію, що мені захотілося познайомитися з Георгієм Борисовичем, подякувати за титанічну працю і розпитати: як–то воно, в наш час суцільної комерцалізації займатися абсолютно неприбутковою справою — краєзнавством?

Спочатку були листівки...

— По–справжньому я зацікавився цією темою вже після виходу на пенсію, — починає бесіду Георгій Сукач. — До того 35 років пропрацював викладачем технічних дисциплін у Бердянському машинобудівному технікумі. Тобто фахово був далеким від історії чи журналістики. Хоча на любительскому рівні історією цікавився змалку. Впродовж багатьох років збираю листівки з краєвидами Бердянська. А ще я — затятий філателіст. Любов до марок наштовхнула мене на думку випустити серію поштових конвертів, присвячених Бердянську. Домовився з дизайнером, друкарнею. Налагодив співпрацю з міською адміністрацією, і впродовж десяти років все офіційне листування в нашій мерії велося на моїх фірмових конвертах...

Поступово доповнив тематику зображень фотографіями відомих людей, пов’язаних із нашим містом. Коли починав, то міркував так: у Бердянську жив письменник Іван Єфремов, славнозвісний лейтенант Шмідт, художник Бродський, мікробіолог Хавкін, окрім них, напевно, знайдеться ще кілька видатних імен. Але коли занурився в тему, то зрозумів, що наше місто дало силу–силенну по–справжньому талановитих людей із дуже цікавими, неординарними долями. Більшість із них роз’їхалася по світах, але ж свого часу вони жили тут, ходили цими вулицями, бачили цей морський пейзаж, а ми про них навіть не знаємо. І я став краєзнавцем–аматором, певною мірою, дослідником. Про свої знахідки розповідаю спочатку на сторінках місцевих газет, а потім об’єдную їх у збірки серії «Бердянськ і бердянці». Вже вийшло чотири брошури, п’ята готується до публікації. Книги видаю за власні кошти, тираж — 300–400 екземплярів. Частину дарую бібліотекам, школам, а частину продаю. Матеріального зиску це не приносить — лише задоволення. І надію, що моя справа комусь потрібна.

— Майже в кожній iз ваших біографічних розвідок, окрім сухих фактів та цифр, є й цікавинки, за якими проглядаться особистість героя. Чиї біографії вас приголомшили своєю неординарністю?

— Про життя майже кожного героя можна знімати художні фільми, бо там є все: розвиток сюжету, шекспірівські пристрасті, яскраве історичне тло. Взяти, наприклад, математика Володимира Рвачова. Широкому загалу це ім’я майже не відоме. А це був видатний вчений, засновник окремого напрямку в математиці (так звані R–функції), член американського математичного товариства. Хоча жив і творив він не в Америці, а в нас, в Україні; в молоді роки був завкафедрою вищої математики в Бердянському педінституті... Народився Рвачов у Чигирині, колишній гетьманській столиці. Його батька, учителя історії, в 1937 році звинуватили в українському націоналізмі й засудили на 10 років — тільки за те, що водив учнів козацькими місцями. Хоча батько родом був із–під Москви й українською розмовляв з акцентом. Згодом за ґратами опинилася й матір. З іншого боку, радянська влада не завадила дітям репресованих отримати блискучу освіту. Всі п’ятеро Рвачових стали математиками, причому двоє — академіками зі світовим іменем...

Взагалі, краєзнавча робота допомогає усвідомити, що на минуле не можна дивитися з позиції «тільки біле або тільки чорне», як це, на жаль, роблять деякі політики.

«Слідство ведуть дилетанти»

— Із яких джерел берете інформацію? Аматору в цьому сенсі, мабуть, набагато складніше, ніж професійному дослідникові.

— Навіть iз боку працівників місцевих музеїв є певна ревність до нас, краєзнавців–любителів. А я в Бердянську такий не один. Ми зустрічаємося, обмінюємося ідеями, знахідками. Інформацію шукаємо в бібліотеках (не лише місцевих, а й у Запоріжжі, Києві), звертаємося до архівів, листуємося з самим героєм чи його родичами, розпитуємо свідків. Велике значення має зворотній зв’язок із читачами. Так, наприклад, після публікації матеріалу про епідеміолога Хавкіна, творця вакцин проти холери та чуми, мені зателефонували люди і сказали, що вони мешкають в будинку, котрий раніше належав родині Хавкіних. Ми підняли архівні матеріали — схоже, це дійсно так... Тобто, публікацією матеріалу дослідження теми не закінчується.

— У багатьох матеріалах ви дорікаєте місцевій владі за прорахунки в культурній політиці...

— Я не ставлю собі за мету критикувати, але є випадки, коли мовчати не можна. Візьмемо, наприклад, ситуацію з нашим художнім музеєм. Це така ж родзинка міста, як і знамениті бердянські курорти. Цікава сама історія виникнення музею. Довгий час існувала легенда, що його було створено на основі колекції Ісаака Бродського. Але це не зовсім так. Просто Бродський передав Бердянську картини, врятовані від вандалізму, влаштованого наприкінці 1920–х років товаришем Масловим — тодішнім директором музею Академії художеств у Москві. Цей «дилетант від мистецтва» списував і викидав на смітник (у буквальному значенні) картини дореволюційних художників, які, на його думку, не відповідали «духові часу». Бродський врятував частину колекції (серед «непотребу», до речі, опинилися роботи Куїнджі, Айвазовського та інших видатних майстрів) і передав рідному місту...

А тепер власне про проблему. В 2007 році керівництво музею нарешті визнало, що зібрання поменшало на двадцять картин, котрі начебто не повернулися в Бердянськ з евакуації. Проте, знаючи атмосферу сталінських років, неможливо уявити, щоб факт зникнення тоді було замовчано. Картини, швидше за все, зникли набагато пізніше, можливо, вже в роки незалежності. Слідства ж із цього приводу ніхто не проводить. Виходить, що, окрім краєзнавців–аматорів, втрата частини колекції нікого більше не турбує? Своє дослідження на цю тему я так і назвав — «Слідство ведуть дилетанти».

Також ми вже не один рік апелюємо до влади, щоб міському парку було повернуто ім’я його засновника — Петра Шмідта–батька. Зараз, як і в радянські часи, він носить ім’я сина — того самого лейтенанта Шмідта. І назву меморіального музею теж варто змінити — на музей сім’ї Шмідтів.

Узагалі постать лейтенанта Шмідта була дуже трагічною й далеко не такою, як її намалювала радянська пропаганда. А от роль батька — начальника Бердянського порту — в історії нашого міста переоцінити важко.

Край, який хочеться намалювати

— Я помітила, що в когорті відомих людей, які народилися в Бердянську, дуже багато художників. Чи є, на вашу думку, якесь пояснення цьому факту?

— Наш бердянський край дав світові й блискучих математиків, композиторів, інженерів–винахідників. Проте кількість художників дійсно вражає. Опанас Стастьон, Яків Хаст, Ісаак Бродський, Петро Бєлоусов, Олександр Івахненко, Олександр Ворона, скульптори Анатолій Харечко, Володимир Філатов... Можливо, справа в наших морських краєвидах. Але є, мабуть, і якийсь енергетичний зв’язок поколінь. Скажімо, Хаст давав уроки малювання Бєлоусову, а Бродський запросив останнього в Ленінград...

Прикро тільки, що бердянці мало знають про творчість своїх земляків. Так, Олександр Івахненко — автор чудових ілюстрацій до творів Шевченка, Міцкевича, Лесі Українки, ескізів багатьох українських марок і ювілейних монет — у 2001 році планував привезти в Бердянськ свою виставку та подарувати місту кілька картин. Але місцева влада не захотіли зайвих клопотів, і захід не відбувся. А невдовзі Олександра Андрійовича не стало.

ЖИТТЄВА ПОЗИЦІЯ

— Георгію Борисовичу, а як ваші близькі ставляться до вашої краєзнавчої діяльності? Адже ця кропітка справа забирає дуже багато часу.

— Спочатку мене не розуміли. Дружина часто дорікала — мовляв, кому треба твоя писанина, краще б ти частіше їздив на дачу. Але з часом зрозуміла, що я роблю гарну справу, і тепер підтримує мене. Так само, як і донька з онуками, яким я присвячую свої книжки.

— Дивлячись на вас, не скажеш, що вам уже 75. Напевно, цьому сприяє й ваша активна життєва позиція. Адже, за твердженням психологів, багато пенсіонерів швидко старіють не через вік, а тому що втрачають інтерес до життя...

— Напевно, психологи мають рацію. Але я дивлюся на це трохи з іншої точки зору. Бердянськ — це моя мала батьківщина. Я тут народився, виріс, працював, створив сім’ю, знайшов друзів. І мені просто хочеться якось віддячити рідному місту. Хочеться, щоб молодь знала біографії не тільки зірок Голлівуду, а й не менш славних людей, котрі жили тут, у нашому бердянському краї.