Українська пам’ять з–за океану

У 1990 році до США з Ужгорода виїхало подружжя двох відомих журналістів і літераторів — Петро Часто та Любов Дмитришин. Батьки трьох дітей змушені були вдатися до такого неординарного кроку через важку сердечну хворобу молодшої доньки... Петро Часто згодом став редактором найстарішої української газети Америки «Свобода», видав кілька есеїстичних книжок. Любов Дмитришин очолила газету «Національна трибуна», що виходить у Нью–Йорку. Також надрукувала кілька своїх книжок — прозу, поезію, дитячі оповідання. Але найбільшого розголосу отримала її документальна повість «Українська мати», яка описувала історію їхнього виїзду в еміграцію. В Америці подружжя заснувало видавничу фундацію «Українська книжка». «Це не бізнес, а сімейне хобі», — посміхається пані Люба. — «Ми разом із чоловіком, старшою донькою Ерікою Слуцькою та зятем Степаном самі робимо все: верстку, оформлення, редагування. Друкуємо книжки переважно в Ужгороді — у видавництві «Патент», бо вважаємо, що наш основний читач в Україні. Самі розсилаємо новинки по бібліотеках».

Серед книжок, виданих останнім часом, привертає увагу великий том публіцистики Людмили Волянської та спомини Марії Кедюлич–Химинець. Обидві жінки майже невідомі українському читачеві. Людмила Волянська — знаний автор американської газети «Свобода». 630–сторінкова книжка її вибраних статей — чудовий матеріал для ознайомлення із життям української діаспори. Ще важливішими для Закарпаття є спомини уродженки Перечина Марії Кедюлич–Химинець «Відлуння буремних років». Спонукала до написання мемуарів пані Марію сама Любов Дмитришин. Вона ж і записувала розповіді нині вже 96–річної жінки на диктофон, розшифровувала і літературно опрацьовувала їх. Марія Кедюлич займала помітне місце в українському русі Закарпаття міжвоєнного часу. Вона очолювала дівоче крило «Пласту», була заступником коменданта жіночих структур «Карпатської Січі». У 1934 році одружилася з Юліаном Химинцем, молодим провідником ОУН на Закарпатті.

Після окупації Карпатської України їй вдалося з чоловіком емігрувати до Австрії, звідки після війни вони й виїхали до Америки. Там Марія Кедюлич із чоловіком стали засновниками закарпатського земляцтва «Карпатський Союз», який зробив чимало доброго для рідного краю. Подружжя виховало четверо дітей. Доля жорстоко повелася з патріотичною родиною Кедюличів. Батька Михайла, який був активним «просвітянином», угорські окупанти жорстоко мучили у концтаборі...Брата Панаса, який стояв на варті Сойму Карпатської України, 15 березня 1939 року угорці повісили. Брат Іван Кедюлич, псевдо «Чубчик», відомий командир УПА, загинув у бою з НКВС у вересні 1945 року на Тернопільщині. Брат Андрій, попри те, що був добровольцем Червоної армії і дійшов iз боями до Братислави, згодом відсидів шiсть рокiв у сталінських таборах. Брат Василь мучився у німецьких концтаборах. Словом, неймовірний матеріал для великого роману–епопеї про рядову закарпатську родину. На жаль, маємо не так багато мемуарів про події Карпатської України. Буквально можемо їх порахувати на пальцях. Тому кожне свідчення є дуже цінним. Адже дає нашому сучасникові невигадані епізоди, картини з натури, які є вкрай важливими для точнішого і повнішого уявлення про ті переломні дні в історії краю. У книжцi є багато ілюстрацiй.

Окремо хочеться сказати про благодійну діяльність Марії Кедюлич–Химинець. Побувавши в часи незалежності в рідному Перечині і побачивши, що греко–католики моляться на вулиці під дощем, вона заповзялася докласти всіх зусиль, аби в рідному місті постала церква. Завдяки її активним зусиллям в Америці зібрали 22 тисячі доларів пожертв, що в ті часи було чимало і стало вагомим внеском у будівництво храму, який нині є окрасою Перечина. У цьому райцентрі нині є вулиця братів Кедюличів, а в Мукачеві — вулиця Юліана Химинця, чоловіка пані Марії, який був в’язнем угорських та німецьких тюрем.