Артхаус бігмак

Факт, що заслуговує на особливу увагу: в український прокат одночасно вийшли три авторські фільми, якість яких не піддається сумніву. Перший — «Меланхолія» Ларса фон Трієра, що викликала неймовірний ажіотаж на останньому Каннському кінофестивалі. Другий — «Ще один рік» Майка Лі, учасник знову ж таки Каннського фестивалю тільки минулого року, який судді несправедливо оминули своєю увагою. І третій — «Ларрі Краун» Тома Хенкса. Усі три — різні, добре приготовані страви, думка про які розігріває неабиякий апетит.

Якщо вже оперувати гастрономічними дефініціями, то «Меланхолія» (Melancholia) — це холодний суп, тому подаємо його на перше. Приготований він так, щоб рецептори того, хто його вживає, включалися в процесі, а по закінченнi тілом ще пробігав холодок. В основу сюжету покладено метафоричну катастрофу — на Землю насувається планета Меланхолія, й ніхто точно не знає, чого від неї чекати. На цьому тлі в дорогому маєтку заможна родина влаштовує весілля ніжної красуні доньки Джастін (Кірстен Данст), поведінка якої видається девіантною. Натомість її сестра (Шарлот Гейнсбур) — втілення нормальності й правильності: вона цінує свого милого й багато чоловіка, піклується про сина й дивну сестру та намагається зробити так, щоб усім було добре. Але по мірі того, як до Землі наближається Меланхолія, сестри ніби міняються місцями: ненормальна стає все адекватнішою (за роль дивачки Данст отримала Каннську відзнаку), а нормальна втрачає контроль над собою. І чим ближче кінець фільму, тим більше переконуєшся, що Меланхолія — це втілення депресії всепланетарного масштабу. Фільм фон Трієра можна також сприйняти за символічне продовження «Дерева життя» Терренса Маліка, тільки в легшій формі: те ж протиставлення маленького людського грандіозному космічному, ті ж медитативні зйомки й заглиблення в себе, але ще підкріплені музикою Вагнера.

«Ще один рік» (Another Year) — набагато легша страва. Хоч її основна тема — це драма одинокої людини, але подається вона під соусом чудового британського гумору. Щаслива у шлюбі пара середніх літ має вельми оригінального друга сім’ї: самот­ню жінку бальзаківського віку на ім’я Мері, яка постійно шукає забуття у зайвому келиху вина, через що потрапляє в неприємні історії. Отак на контрасті один до одного вони крокують по всьому фільму упродовж чотирьох різних сезонів одного року, пропагуючи сімейні цінності й любов до ближнього. Крім чудової режисерської роботи, фільм збагачений грою Леслі Менвілль (Мері).

І нарешті «Ларрі Краун» (Larry Crowne) — добротний десерт, такий собі яблучний пиріг за бабусиним рецептом. Це не перша режисерська робота голлівудської знаменитості Тома Хенкса, який створив милий образ кумедного Форреста Гампа у однойменному фільмі, за що й отримав «Оскара» у далекому 1995 році. Його теперішній Ларрі Краун (грає Том Хенкс) якоюсь мірою — реінкарнація того персонажа: йому близько 50, він втрачає роботу через те, що свого часу не здобув вищої освіти, змушений звільнити будинок, взятий у кредит, йде до коледжу, де із наївністю п’ятирічної дитини піддається впливу привабливої однокурсниці й сумлінно вчить домашнє завдання. Том Хенкс вирішив вивернути близьку багатьом ситуацію фінансової стагнації й поглянути на неї позитивніше: кризу як економіки, так і віку (компанію Хенксу складає Джулія Робертс) він розглядає як пролог до змін. Але повчальна історія має деякі нерівності з точки зору художнього викладу. Те, що заявлено комедією, не завжди змушує сміятися, а дії персонажів виглядають часто слабовмотивованими, через що героїв сприймають жертвами чи то слабкого сценарію, чи не досить вдалого монтажу. Але при тому всьому «Ларрі Краун» дивним чином викликає симпатію, очевидно, завдяки шарму Джулії Робертс та того ж таки Тома Хенкса.

P. S. У Києві фільми можна переглянути, зокрема, у культурному центрі «Київ».