Відвага бути «білим круком»

22.07.2011
Відвага бути «білим круком»

Коли гурт українських науковців і громадських діячів надумав укласти й видати збірник на пошану Івана Михайловича Дзюби до його 80–рiччя, чи не найбільші суперечки точилися навколо назви майбутньої книги. Переміг запропонований професором Олею Гнатюк варіант Corvus albus. Латиною це означає — «Білий крук». У цих словах точно схоплено чи не визначальну рису Івана Михайловича: його відвагу бути інакшим. Бути по–європейському освіченим у час, коли цінувалося лишень комуністичне начотництво. Бути бездоганно порядним, коли навколо процвітають підлість і доносництво. Бути, нарешті, українцем, коли більшість навколишніх міщан переконані: українцями можуть бути тільки люди примітивні й украй недалекі...

А до всього, Іван Михайлович Дзюба завжди мав відвагу говорити. Бо завжди вірив: викладені словами й надруковані на папері думки за певних обставин можуть змінити життя не лише однієї окремої людини, а й цілої людської спільноти. Наприклад, нації, яка раптом усвідомить сама себе, вирішить бути кращою, шляхетнішою і мудрішою.

 

Початок: «русскій» з донецьких степів

Біографія Івана Михайловича Дзюби — гідна «білого крука». Вона без перебільшення унікальна, сповнена загадок і парадоксів. Народжений на Донеччині у простій родині (батько–робітник загинув у війну, мати все життя пропрацювала санітаркою в лікарні), сформований як особистість природою і людьми Оленівських Кар’єрів над Сухою Волновахою десь у степах між Сталіно й Маріуполем, він мав значно більше шансів стати, наприклад, типовим радянським ІТР–івцем (існувало колись таке поняття: «інженерно–технічний робітник»), доволі байдужим до проблем власної «закоріненості» (цей термін великої Симони Вейль сам Дзюба охоче вживає у нещодавно з’явлених спогадах, розмірковуючи над загадкою власної «українізації»). Адже, попри ще збережену природну україномовність донецької глибинки 1930–х, майбутній автор «Інтернаціоналізму чи русифікації» ще за студентських років писав у анкетах «русскій» і аж до другої половини 1950–х залишався, за власним зізнанням, зразковою «радянською людиною» (щоправда, непримиренною до очевидного фальшу численних виявів офіційного життя, зі щирою вірою в живлющу силу очищеного від усіляких «спотворень» «вічно живого учення»).

Однак саме Дзюба став одним з інтелектуальних лідерів українського «шістдесятництва» і, зазнавши політичних переслідувань, цькувань і тривалого замовчування, не вагаючись повернувся до публічної ролі в часи горбачовської перебудови, коли лишень заносилося на чергову хвилю національного відродження. При цьому він безліч разів кидався «з українським барвінком під танк російської культури» (цей вираз одного сумнівної слави харківського письменника, нині всіма забутого, Іван Михайлович теж цитує у своїх спогадах). Та ще й, здається, щоразу з болісною посмішкою інтелігентського нерозуміння дивувався: чого ж цей танк («культури» ж!) і не думає спинятися перед таким гарним і таким беззахисним барвінком...

У 1960–ті доля поклала на Івана Дзюбу тягар політичного ватажка, який за законами жанру неминуче мусив привести його до мученицької смерті у радянських таборах (як привів Василя Стуса і його побратимів). Ще й досі живі люди, до глибини душі ображені на Дзюбу: чому ж він не погодився тоді йти і вмирати? Чому обрав для себе долю Галілео Галілея, а не Джордано Бруно? Але якщо Бруно залишився в історії яскравим символом нескореного вільнодумства, то Галілей і по «зреченні» інтенсивно працював, заклавши підвалини, на яких стоїть споруда сучасної науки. Ньютон, а потім Ейнштейн могли написати свої праці, лише спираючись на ті висновки, які отримав (працюючи під невсипним наглядом інквізиції!) Галілео Галілей...

Важливо й те, що Дзюба, поставивши під сумнів «священні догми» системи, сумнівався і в непомильності власних висновків і присудів. Що вдієш — сумнів є нормальною рисою інтелігентної людини. Симптоматично, що у спогадах сам Іван Михайлович винесе надто жорстокий (напевно, що несправедливий!) присуд власним «дисидентським вибухам»: «Не проти того повставав, не до тих апелював, ненадовго вистачало, марним кінчалося...»

«Український Андре Мальро»

Ні, рішуче не можу з цим погодитися! Іван Дзюба повставав якраз «проти того», і кінчалися ці повстання зовсім не марно.

Замість оспівувати «невмирущу красу солов’їно–калинової мови», доводити її походження від «аріїв–оріїв» і демонструвати її «культурні переваги» перед «зрослою на угро–фінських болотах московщиною», він у праці «Інтернаціоналізм чи русифікація» (легально надісланій першим владним особам УРСР!) чи не вперше створив струнку наукову позитивістську програму в її обстоюванні, застосовну саме в конкретних умовах тодішнього тоталітарного СРСР. І, послуговуючись марксистською методологією, загнав на слизьке всіх тодішніх «штатних марксистів» (нездатна заперечити його невідпорні аргументи у відкритій дискусії, Система змушена була діяти проти Дзюби суто жандармськими методами).

(Пригадую, яким відкриттям були Дзюбині побудови для мене — вперше читані вже у квітні 1988–го на лавочці в знаменитому Саксонському саду з малоформатного «діаспорного» видання на цигарковому папері, — таке просто було перевезти через кордон, — подарованого варшавськими студентами–українцями! І лише роки за два потому українську мову в УРСР стало можна легально боронити, вже не апелюючи щоразу до «норм ленінської національної політики»).

А коли перебудова стрімко розсунула межі можливого, Іван Дзюба наприкінці 1980–х не вагаючись повернувся до ролі публіциста, започаткувавши у вельми популярному тоді «Вечірньому Києві» серію розмов на теми української мови, культури й історії. Дуже важливо, що писав він м’яко й інтелігентно, адресуючи свої аргументи не так прибічникам, як тим, хто ще вагається, хто лишень починає замислюватися щодо власної «закоріненості».

Тоді ж, у 1988–му, Іван Дзюба надрукував у газеті «Культура і життя» велику програмову статтю «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?». «Національній за формою, соціалістичній за змістом» культурі було поставлено вбивчий діагноз: нецілісність і фрагментарність, зумовлені тим, що українська мова (стрижень цієї культури!) не виконує всіх належних суспільних функцій. Стаття справила враження вибуху — і врешті–решт привела через чотири роки її автора в крісло міністра культури нової незалежної держави.

Зараз прийнято говорити: з колишніх дисидентів вийшли погані урядовці. Назагал це справді так. Але Іван Дзюба був винятком з цього правила. Адже, попри окремі неминучі помилки (зокрема й у кадровій політиці — позначилося, очевидно, вроджене бажання Івана Михайловича думати про людей насамперед добре), він зумів зробити головне: почати перетворювати колишню «центральну філармонію УРСР» на інституцію з розроблення і втілення в життя культурної політики незалежної європейської держави. Вперше наголос було зроблено на захист національної культурної спадщини — і на розвиток модерних україномовних культурних індустрій. Вперше було розроблено (і затверджено, щоправда, вже після раптового і невмотивованого звільнення Івана Дзюби з посади) сучасну Концепцію державної культурної політики.

На жаль, багато з того (зокрема й концепція) не пережило відходу Івана Михайловича і його команди й повернення до звичної схеми «міністерство — центральна філармонія». За іронією долі, наступником інтелектуала Дзюби в міністерському кріслі, понад рік узагалі вакантному, став саме директор філармонії, чоловік на своєму рівні безумовно компетентний, але надто далекий від образу «українського Андре Мальро» (Дзюбу свого часу любили порівнювати з цим відомим письменником і культурологом, міністром культури голлістської Франції).

Звичайно, за природою своєю Іван Дзюба — зовсім не чиновник. Але природжена методичність і аналітичний розум ученого дозволяли йому не лише генерувати яскраві ідеї, а й не робити суттєвих «проколів» у рутинній апаратній роботі. Тому багато корисного зробив він і як керівник організованої 1989 року Республіканської асоціації україністів (тоді це стало для української гуманітаристики справжнім проривом) і пізніше, на посаді академіка–секретаря відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН (академіком його обрали наприкінці 1992–го попри відсутність формального наукового ступеня; про тему «Дзюба і наука» поговоримо трохи далі), і на посаді голови Комітету з національних премій імені Т. Г. Шевченка.

Науковий універсалізм і елегантність есею

...У спогадах, оповідаючи про знехтувану пропозицію стати наприкінці 1950–х особистим секретарем легендарного українського літературознавця Олександра Білецького (який з величезною гідністю зумів пройти крізь макабричні роки сталінщини), Іван Михайлович із видимим жалем написав: «Я був людиною вкрай легковажною, про завтрашній день не думав, а головне — не розумів, яку школу я міг би пройти в Олександра Івановича, міг би стати справжнім ученим. Але академічна наука мене не приваблювала, я рвався в бій». Відтак молодий Іван Дзюба зосередився тоді на поточній літературній критиці, і навіть підготовленої уже кандидатської так і не захистив. А після участі (разом iз Василем Стусом і В’ячеславом Чорноволом) у протестній акції в кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у вересні 1965 року можливості формальної наукової кар’єри для Дзюби надовго виявилися закриті.

І все ж Дзюба став справжнім ученим. Не вузьким літературознавцем, прив’язаним до однієї певної теми, а гуманітарієм найвищого рівня — і найширшого профілю. Його енциклопедична освіченість (здобута насамперед самостійною сумлінною працею з книжками), його уміння легко й невимушено апелювати до тисяч і тисяч джерел просто вражають. («Дзюба і книжки» — то окрема тема для розмови. Про рідкісні, малоприступні нині видання з ним можна говорити годинами. А головне — читаючи, Дзюба неодмінно робить виписки, що стають «цеглинками» для його власних книжок і статей, надзвичайно переконливих не лише фактологічною базою, а й постійним перегуком чи полемікою з думками інших авторів).

Його працю «Інтернаціоналізм чи русифікація» скваліфікував як повноцінну докторську дисертацію найвищого рівня не хто інший, як пізніший помічник Володимира Щербицького Валерій Врублевський. Його стаття «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність» стала чи не першим зразком сучасної української інтердисциплінарної культурології. А монографії на шевченківську тему стали справжнім підсумком позитивістської традиції нашого шевченкознавства, що йде від Сергія Єфремова. І як жоден (нехай навіть наймодерніший за своїми методологічними настановами!) літературознавець не може обійтися без єфремовських коментарів до шевченкового листування й «Журналу», так, я переконаний, не може він сьогодні оминути й фактологічно наповнених і бездоганно логічно аргументованих побудов Івана Дзюби (особливо в таких сюжетах, як «Шевченко і слов’янофіли», чи «універсальні мотиви в Шевченковій поезії»).

Не кажу вже про численні блискучі статті, присвячені Лесі Українці, Ользі Кобилянській, Олександрові Довженку, Володимирові Свідзiнському, Олександрові Білецькому, Іванові Сенченку, Іванові Драчу, Миколі Вінграновському, Григорієві Кочуру, Миколі Лукашу, Василеві Стусу та багатьом іншим постатям української літератури — від її визнаних корифеїв до симпатичних дебютантів–«шістдесятників», які промайнули кометами на літературному обрії, але пам’ять про яких Іван Дзюба прагне зберегти. Хтось скаже: усе те не наука, а есеїстика. Рішуче заперечу: гуманітарна наука зовсім не зобов’язана бути нудною, літературознавство лишень виграє, коли вбирається в елегантну форму есею.

А ініційований академіком Дзюбою проект «Енциклопедії сучасної України» вже назавжди лишиться останньою пам’яткою великої доби доелектронних паперових енциклопедій; хочеться вірити, що, попри всі перешкоди (і дедалі більшу конкуренцію з боку україномовної «Вікіпедії», яка розвивається напрочуд динамічно), він дійде–таки до останньої літери української абетки — «Ь».

Іван Михайлович завжди вважав, що його голос має звучати ширше, аніж просто в колі академічних дослідників. Тим–то й пішов він на межі 1950–60–х не в академічне літературознавство, а у поточну літературну критику (за що й здобув першу «відзнаку» від Системи: звільнення з журналу «Вітчизна» за «ідеологічні помилки»). Тим–то й повернувся до рубрики у «Вечірньому Києві» наприкінці 1980–х, а вже на початку нового тисячоліття є сумлінним дописувачем «Дзеркала тижня» і «Дня», намагаючись пояснити всім, наскільки ж то важливі речі: мова, література, культура, історія, мораль (і водночас тверезо бачачи наші власні національні вади, що є прикрою, але неминучою «компенсаторною реакцією» на століття упослідженості)... Не цурається він і «гарячої» публіцистики, відверто називаючи некомпетентність — некомпетентністю, аморальність — аморальністю, українофобство — українофобством. (Напевно, на світі поменшало б сталіністів, якби хоч частина з них мала б відвагу прочитати розвідку Дзюби «Пастка. 30 років зі Сталіним. 50 років без Сталіна». А чого варта лишень назва найостаннішої збірки Дзюбиних статей, присвяченої феномену російського чорносотенства на українських теренах: «Нагнітання мороку». Влучніше не скажеш!).

Статті Дзюби помічають — і друзі, і вороги. Не випадково він став лютим ворогом одного відомого всім сьогоднішнього політичного діяча й міністра, який любить навперемінки приміряти тогу інтелектуала й мундир булгаковського офіцера. Слід віддати діячеві належне — його тільки тішать наскоки напівписьменних українських «патріотів» iз кола наших ультрарадикалів. Вони для нього — лише спосіб ще раз продемонструвати нікчемність усієї тієї «хохлофренії». А ось на коректні аргументи Івана Дзюби (підкріплені десятками цитат iз писань самого діяча) відповісти виявилося нічого. Тому й вдався діяч до звичайної брутальної лайки на адресу шанованого академіка — що для всіх скільки–небудь неупереджених стало ознакою незміренної інтелектуальної й моральної переваги академіка над діячем...

Нам пощастило бути з ним

Окрема тема — робота Івана Михайловича на посаді головного редактора перенесеної в Україну «Сучасності», яка під його рукою була упродовж 1990–х — початку 2000–х незаперечно найкращим і найавторитетнішим літературним журналом, який відкривав нові імена і явища і де надрукуватися вважали за честь. На жаль, після приходу до керма молодших журнал помер тихою смертю, не доживши до свого півстолітнього ювілею.

Вісімдесят років життя Івана Дзюби були сповнені драматичних моментів: напівголодне, по суті, дитинство, війна, загибель батька на фронті, важкі повоєнні роки, важке «вростання» в київське життя (два роки без прописки, коли лякав кожен нічних стук у двері гуртожитку), набутий ще у студентські роки туберкульоз, арешти друзів у 1960–х, коли було брутально обірвано сподівання, виплекані «відлигою», робота над «Інтернаціоналізмом чи русифікацією», ще чорніша хвиля арештів 1972–го, півтора року в тюрмі КДБ (пригадую один–єдиний випадок, коли в міністерські часи під час візиту до Данії Іван Михайлович взявся оповідати про моторошну абсолютну ізоляцію й про те, що старий досвід «перестукування» тут був непридатний: камеру від камери відокремлювала метрова стіна, такий самий простінок і ще одна стіна), вирок, вимушене зречення, інтелектуальне скніння в заводській багатотиражці, повернення до наукового і громадського життя наприкінці 1980–х, посада міністра, мантія академіка...

...Іванові Дзюбі страшенно пощастило. Міг загинути в дитинстві (від випадкової бомби, від осколку під час підривних робіт на сусідньому кар’єрі, переходячи розбурхану від дощів степову річку — про все це є згадки в тих–таки «Спогадах»). Міг молодим померти від туберкульозу (про власне злочинно–недбале ставлення до здоров’я в ті роки Дзюба теж чесно пише). Міг не вийти живим iз тюрми КДБ, продовживши довгий мартиролог загиблих українських інтелігентів... Міг загинути — але вижив, щоб зробити все, що було йому призначено.

А водночас пощастило і всім нам. Адже в кожній спільноті мусять бути постаті, безумовно варті довіри. В Україні з цим, на жаль, не склалося. З медіа до нас промовляють брехливі, продажні й некомпетентні політики, фанатичні московські панотці з найсучаснішими дорогими годинниками (і зі свідомістю середньовічних фанатиків), примітивні у своїх украй обмежених духовних запитах (є прекрасні винятки, але говорю про загал) «зірки» шоу–бізнесу й спорту... Між тим голос українських інтелектуалів залишається тихим, майже нечутним (обмеженим шпальтами тих кількох газет, які ще надають шпальти для «серйозних» розмов).

Але він, цей голос, звучить — і ми можемо почути його. Якщо, звісно, захочемо. Але це вже залежатиме від нас. Зокрема й від того, наскільки ми використаємо сповна свій шанс бути сучасниками великого Івана Дзюби. Людини, яка в наш час дивовижно поєднала в собі риси енциклопедиста й просвітника — у тому високому значенні, яке надавало цим словам XVIII століття, прагнучи порвати з давніми мороком, забобонами й сваволею. Людини, яка завжди мала відвагу бути «білим круком» у добу, в якій домінували зовсім інші кольори.

Максим СТРІХА
фізик і письменник,
радник міністра Івана Дзюби в 1993—1994 рр.

  • Феномен Вольвачівни

    Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>

  • Хата-мрія Тараса

    Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>

  • Рідна мова визволить: Євген Чикаленко 5 років добивався дозволу царської цензури на видання українських книжок

    Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>

  • Голуба кров

    Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>

  • Реставратор нації

    Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>

  • Мить Слави

    Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>