Ядучий дим Дубровиці

12.07.2011
Ядучий дим Дубровиці

Якби не ядучий дим від обшитих пластиком стін, урятувати, можливо, вдалося б більше людей. (Фото Рейтер.)

Дубровицький районний територіальний центр соціального обслуговування населення в селі Біле мав добру репутацію. Незважаючи на те, що на Поліссі, м’яко кажучи, не схвалюють тих людей, які віддають батьків чи родичів у такі заклади, сюди завжди була черга. І не дивно: і харчування непогане, і медичний догляд, і поговорити є з ким. Дехто підопічним центру навіть заздрив.

Ніч на 10 липня все перевернула з ніг на голову. Пожежа за лічені хвилини охопила ще довоєнну, переважно дерев’яну, будівлю і забрала життя шістнадцяти людей. Ще одинадцятеро, серед яких завідувачка центру Тетяна Жарчинська та чергова медсестра Людмила Василевська, потрапили до лікарні з опіками та отруєнням продуктами горіння. Пожежа в селі Біле стала найбільшою за кількістю жертв у новітній історії України.

 

«Я що, дурний — у вогонь лізти?»

«У мене собака, пекінес, він навіть на людей не гавкає. А тієї ночі йому наче щось сталося — цілу ніч вив. Ото десь години з другої не міг заспокоїтися. Ми цілу ніч не спали, а на ранок я дізналася про пожежу», — розповідає жителька Дубровиці Інна Ютовець.

Не спати тієї ночі випало багатьом. Коли медсестра Людмила Василевська побачила дим, кинулася кликати на допомогу завідувачку центром, яка жила неподалік. «Я вночі чергувала одна, що я там могла зробити? А воно ж як сірник — в одну мить», — розповідає жінка.

Тетяна Жарчинська з чоловіком одразу побігли на місце події. Разом вони почали вибивати вікна, намагаючись витягти людей. Чотирнадцять із двадцяти п’яти підопічних центру були так званими «лежачими» — після інсульту, прикуті до ліжка іншими хворобами або мали проблеми з пересуванням. Двом найстаршим із них було по 86 років. Практично всі ці люди стали жертвами трагедії. Євген Жарчинський іще встиг винести 83–річну Надію Романушко; дехто з «ходячих» врятувався через вибиті вікна. Ситуацію ускладнила велика задимленість. До того ж вибиті вікна створили протяг, від якого вогонь миттєво охопив усе приміщення.

«Ми робили все, що могли, — каже Тетяна Жарчинська, — але в тій ситуації діялося, як у тумані. Може, можна було ще врятувати Віру Макаревич, але я в гарячці не те вікно вибила. А потім мене вже просто відкинули від вікна, бо почала задихатися. Я все просила чоловіка знайти Людку. Він усю палату обдивився, але її не було».

Людмила Бовгиря — інвалід з дитинства (ДЦП). Коли почалася пожежа, вона кинулася в сестринську, кликати на допомогу. Але не вистачило повітря. Там її і знайшли після пожежі.

60–річного Андрія Лавора вивели з полум’я ще живого, але врятувати його не вдалося — забагато надихався чаду.

Можливо, жертв могло бути менше, якби не елементарна людська розгубленість і байдужість. Розбуджені вогнем і метушнею селяни збіглися до місця пригоди, проте не всі кинулися на допомогу. «Мені розповiдали, що один iз тих, хто стояв і дивився, коли йому крикнули, аби допоміг, сказав: «Я що, дурний, щоб у вогонь лізти!» — каже Людмила Василевська.

А чи була цигарка?

Офіційною версією трагедії називають «людський фактор». Конкретніше — необережне поводження з цигаркою в лiжку. Мовляв, люди напередодні отримали пенсію, відсвяткували, а пізніше заснули, не загасивши вогник.

«Як можна таке казати, — обурюється Людмила Василевська. — Так, о дев’ятій годині я побачила, що в палаті курять, зробила зауваження. При мені цигарку загасили і пообіцяли, що більше не будуть. Об одинадцятій я робила обхід — усі спали, запаху диму не було чути ніде. А коли побачила через годину дим — він ішов не з палати, а десь згори, з боку фізкабінету чи ізолятора».

Не підтримує цієї версії і Тетяна Жарчинська. «У нас у різні роки були різні люди. Але я завжди намагалася тримати порядок і дисципліну. Курили в нас усі в одному місці, не в палаті. Та й, якби загорілося ліжко, воно довго тліло б, доки справа дійшла до вогню. Що там насправді сталося, знає лише Бог, і той, хто це зробив», — каже завідувачка.

Своїх підопічних Тетяна Василівна справді знає не лише за прізвищем. «Людка Бовгиря все називала мене «хорошуха», коли я їхала кудись, просила привезти помаду чи дезодорант. Надія Пилипчук мала дочку на Львівщині, останню копієчку, яка була, — все туди пересилала», — згадує про кожного завідувач центру. Переймається тим, що не встигла повідомити всім родичам про трагедію — у Віри Макаревич дочка у Приморському краї, збиралася, коли мама одужає, забрати її до себе.

Родичі, з різних каналів дізнавшись про трагедію, і самі дають про себе знати. Із шістнадцяти загиблих лише двоє виявилися самотніми — їх поховають на кладовищі в Білому. Решту — в їхніх рідних селах. На Рівненщині оголошено жалобу.

Фатальний ремонт?

Центр соціального обслуговування населення в селі Біле урочисто відкрився у 1998 році в приміщенні колишньої дільничної лікарні. «Коли нам передали це приміщення, там нічого не було, самі голі стіни. Тож створювали ми центр «народною толокою»: меблева фабрика допомогла меблями, Дубровицький та Висоцький держлісгоспи — матеріалами, одні підприємства — ремонтом, інші — коштами», — розповідає Віктор Позняк, який тоді очолював відділ соціального забезпечення населення. З того часу підприємства й місцеві бізнесмени постійно допомагали ЦСОНу, хто чим може. А два роки тому тут зробили сучасний ремонт.

Власне, він і став ще однією з причин катастрофічних наслідків пожежі. За сучасною модою стіни коридору обшили пластиком, а стелю обклеїли касетонами. Коли ж почалася пожежа, пластик зайнявся, виділяючи надзвичайно ядучий дим. За деякими припущеннями, саме він і став причиною смерті більшості загиблих. Хоча остаточні висновки має зробити слідство. А Дубровицький центр — далеко не єдине приміщення, де зроблено такий «пластиковий» ремонт. У бюджетних установ і ремонти зазвичай такі самі, «бюджетні».

Нині питання про відновлення роботи центру лишається відкритим. Поки що під нього виділять другий поверх Висоцької дільничної лікарні; ще десять ліжок облаштують у Милячі — на це віце–прем’єр–міністр — міністр соціальної політики Сергій Тігіпко, який очолив урядову комісію з розслідування трагедії, пообіцяв виділити з резервного фонду держбюджету сім мільйонів гривень. Туди переведуть тих, хто вижив після трагедії. На місці ж колишнього центру після відбудови планують у майбутньому відкрити лікарню.

Залишається і багато інших питань, що чекають відповіді. Адже трагедія в Дубровицькому районі — це не просто фатальний збіг обставин. Це — діагноз і нашій бюджетній сфері з хронічним недофінансуванням і нестачею кадрів, і нашому суспільству, яке починає звикати до трагедій. А висновки напрошуються самі.

  • Загинув за Батьківщину? Доведи

    60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>

  • На чужині — не ті люди...

    Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>

  • «Русскій мір» у нашій церкві служити не буде»

    Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>

  • Батько солдата

    Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>

  • «Нашим хлопцямна війні Бог дає інші очі»

    Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>

  • Зона як заповідник

    Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>