Вибухово–сексуальна «смердючка»

Найсексуальніший жіночий костюм ХХ сторіччя отримав свою назву від атолу Бікіні в Тихому океані, на якому американці за чотири дні до його першої демонстрації на людях випробували атомну бомбу. Паризький модельєр Луї Реар прагнув, щоб його дитя вже з народження здобуло вибухову славу (кутюр’є не знав, що ця назва у перекладі з мікронезійського діалекту означає «смердючка»). І справді, перший показ бікіні 5 липня 1946 року в Парижі викликав фурор. Купальник із двох частин видався публіці чимось над­звичайно непристойним. А продемонструвати нове дизайнерське творіння на людях 65 років тому не наважилася жодна з манекенниць, тому на прохання Реара це зробила танцівниця «Казино де Парі» Мішелін Бернардіні.

Саме з цієї причини слава до «непристойного» купального костюма прийшла не відразу. Знадобилося більше десяти років, щоб бікіні перестало шокувати публіку, а жінки наважилися відмовитися від закритого суцільного купальника на користь «двох смужечок тканини». Популяризації бікіні значною мірою посприяла французька кінозірка Бріджит Бардо, яка першою наважилася з’явитися в ньому на пляжі Канну під час знаменитого кінофестивалю, а також у фільмах «Дівчина в бікіні» та «І Бог створив жінку». Та справжня популярність прийшла до бікіні на початку 1960–х, після шлягера американської співачки Конні Френсіс про несміливі спроби дівчат з’явитися на пляжі у «сороміцькому» купальнику та виходу на екрани першого фільму про Джеймса Бонда «Доктор Но», в якому швейцарська акторка Урсула Андресс виходить з моря в білому купальнику. Надалі слава бікіні дедалі збільшувалася, а розміри зменшувалися. У наші часи стрінгів та топлес бікіні зразка 1946 року — вершина скромності. Але можна не сумніватися: хоч би в якому вигляді, цей купальник залишатиметься королем пляжної моди ще багато років.