Одухотворена солома

03.06.2011
Одухотворена солома

Мирослава Бойків: «У житті постійно відчуваю підтримку вищих сил».

Наприкінці весни та влітку, коли ранок благословляється на світ, Мирослава зазвичай встає о п’ятій годині. І відразу — до своїх улюблених солом’яних образів або модерно тканих гобеленів. Треба ж встигнути за дві найдорогоцінніші в добі години зробити щось для душі. Потім автобус повезе до Коломиї. Там — офіційна робота в музеї. Від рідної Ковалівки, заснованої, за переказами, ковалем, який колись давно втік від пана аж з–під Умані в передгір’я Карпат, — півтора десятка кілометрів.

Увечері, коли повертається з міста додому, дається взнаки тягар пережитих за день клопотів і «підсідає» гострота зору, без якої не варто й братися за цю делікатну справу. «Найкраще працюється саме вдосвіта, — стверджує молода майстриня. — Тоді народжується новий день, а з ним — якесь непоясниме піднесення. Крім того, робота з соломою потребує природного освітлення. Часто зроблене «під лампочку» доводиться переробляти вранці. І дивитися на образи з соломи краще теж у світлій залі. Там вони виблискують, як золото, хоча лаком та іншими ефектними хімічними сумішами їх не покриваю, аби стебла не втрачали тепла землі».

 

Солома на рівні коштовностей

У дитинстві їй ніхто не пророкував такої несподіваної мистецької долі. Не здивувалися б батьки і друзі, якби стала агрономом, бо бабця Настя так захопила внучку городництвом, що кращого заняття в шкільному віці Мирославі Бойків й уявити було важко. Хіба що, як старша сестра Олеся, могла продовжити родинну педагогічну традицію, бо батько — вчитель історії, мама — український філолог, а дідусь Михайло був директором–засновником Ковалівської початкової школи. Та ні перше, ні друге не стало справою її життя. Потягнуло до художнього ткацтва. Опановувати всі його види почала в Косівському коледжі декоративно–ужиткового мистецтва, а завершила в Інституті мистецтв Прикарпатського національного університету. Саме в Івано–Франківську викладач Ольга Солудчак–Мельник відкрила для талановитої студентки мало поширений у мистецтві, проте надзвичайно цікавий «солом’яний» напрям. «Я тоді й не думала, що цей стиль глибоко западе мені в душу, адже в перспективі бачила себе успішним модельєром текстильного одягу, — зізнається Мирослава. — А потім солома так притягнула , що й тепер не перестаю дивуватися, чому лише поодинокі умільці беруться за цей неповторної природної краси матеріал. Колег, котрі професійно з ним працюють, я зустріла на минулорічному міжнародному фестивалі «Сніп», що проходив у Луцьку за участю представників дев’яти країн. Там майстриня з Угорщини продемонструвала надзвичайно вишукані ювелірні прикраси з соломи, які за естетичним виглядом можуть цілком конкурувати із золотими та срібними коштовностями».

Одна з перших «солом’яних» робіт, котру Мирослава насмілилася показати людям, був «Ангел–охоронець». Чому саме він? Бо, за її словами, в житті вона постійно відчуває підтримку вищих сил і в найскладніших ситуаціях звертається саме до них. Дебют виявився настільки вдалим, що після 2003–го ковалівська майстриня кожен наступний рік завершувала двома–трьома роботами з соломи та стількома ж гобеленами. Створені нею килими — теж суцільна імпровізація з поєднанням різних технік виконання і несподіваних контрастів.

Провідники волі Всевишнього

Гобелени тче й на замовлення, а роботи з соломи, які вже експонувалися на персональних виставках в Івано–Франківську, Чернівцях та Самборі, не продає. «Мені їх шкода, — зізнається, — адже мало кому відомо, скільки праці я сюди вклала. Знаєте, як вони народжуються? Інколи після відвідин вистави в театрі чи музейної експозиції від сплеску переживань у моїй підсвідомості виникає якась асоціація. Тоді беруся за олівець — й ескіз з’являється на папері ніби сам по собі. Мені в зв’язку з цим дуже подобається пояснення одного митця, котрий прирівняв творчих людей до провідників волі Всевишнього. Мовляв, що від нього надходить, те ми й реалізуємо, хоча здебільшого ціною великих особистих зусиль».

Нині в її приватній колекції — близько десятка образів. Окрім «Ангела–охоронця», як дорогий скарб, зберігає «Богородицю», «Святу родину», «Миколу–Чудотворця», «Спаса», «Покрову». Остання робота — «Українська Мадонна» в гуцульській перемітці, тобто в етнічному головному уборі горянки. Звісно, канонічність таких робіт (особливо зважаючи на взірці, затверджені Сьомим Вселенським собором понад 1200 років тому) викликає заперечення іконознавців–традиціоналістів та служителів культу східної християнської обрядовості. Власне, й сама авторка не наполягає на цьому, хоча в західноєвропейському мистецтві високо цінуються різноманітні ікони так званої родинної літургії. «Я з цікавістю дізналася, що наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть і в нас на Гуцульщині та Покутті були поширені зов­сім неканонічні образи, мальовані на шкірі, — розповідає Мирослава. — Сьогодні вони вважаються унікальною спадщиною світової культури. На них — шалений попит, позаяк через недовговічність матеріалу їх збереглося зовсім мало. А століття тому мої не обізнані з канонами земляки як уявляли святих, так і зображали — у стилі народного примітивізму».

У сусідок забракло слів від подиву

Щодо техніки виконання солом’яних образів, то тут перед Мирославою Бойків і маститі дослідники народної творчості можуть зняти капелюхи, й поважні священнослужителі — митри. Як зауважила Ольга Солудчак–Мельник, роботи її учениці випромінюють надзвичайну енергетику. Відчувають ці благодатні імпульси й люди, необтяжені саном чи вченим ступенем. Майстриня вже чула чимало доброзичливих відгуків про свої твори, та, мабуть, найвищу похвалу отримала від двох сусідок, котрі зайшли до її родинної оселі в Ковалівці. «Обидві жінки вдома печуть дуже смачний хліб, тобто ми працюємо з одними й тими ж злаками, щоправда, вони — із зерном, а я — зі стеблами, — пояснює Мирослава. — Побачивши мої образи, сусідки певний час їх уважно розглядали, аж поки одна не мовила: «В мене немає слів для цього дива». Проста оцінка прозвучала так щиро, від душі, що в неї повірилося відразу, бо можна багато та мудро говорити й нічого не сказати. Таке теж трапляється».

Матеріал для своїх робіт Мирослава заготовляє під час жнив. Ще з весни примічає, хто і що в селі посіяв із зернових культур, тож заздалегідь замовляє частину соломи для творчості. Виявляється, стебла злакових, вирощені в різних регіонах України, мають свої особливості. «На фестивалі в Луцьку я переконалася, що волинська солома — дуже гарна, тому напакувала нею валізу замість сувенірів, які гості зазвичай везуть із фестивалів. Це було так кумедно, проте повернулася додому зі справді золотою на колір і дуже теплою на дотик соломою», — усміхається співрозмовниця.

Аби стебла стали придатними для роботи, їх чистять, відварюють, прасують, а вже потім із них творять образи за заздалегідь зробленими ескізами. Кожну соломинку треба обережно вирізати ножиком і припасувати одну до одної. Це справді надто тривалий і трудомісткий процес. Хто не пробував, навряд чи зможе його уявити.

Використовуються стебла жита, пшениці, ячменю, проса, зважаючи на особливості кольору та міцності кожного злаку. Добре, що Мирославині батьки залюбки взяли на себе роль технічних помічників, вивільняючи доньці більше часу для творчих експериментів. До речі, її тато в молодості зі шпону виклав гарні портрети Лесі Українки, Тараса Шевченка та Івана Франка, принаймні гості безпомилково вгадували в них обриси наших славних літераторів.

Солому молода майстриня, якій трішечки за тридцять, поки що використовує тільки для духовних сюжетів, бо «так чомусь хочеться, до цього тягне». Хоча у перспективі має намір спробувати й іншу тематику. «У мене, — каже, — виникло стільки задумів, що вже тепер боюся, чи стане життя, аби все це реалізувати. А треба встигнути».

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>