Качанівське «люблю»

Качанівка, на відміну від «Софіївки» чи «Олександрії», не така популярна серед туристів. Тому тут не затоптані паркові стежки, не забруднені тихі водойми, а в повітрі чути лише або спів птахів, або шурхіт листя. За це я і люблю Качанівку. Здається, це чудове місце для урочистих родинних святкувань (зважаючи на красу садиби та фамільну історію її власників Тарновських). Проте директор Національного заповідника Володимир Буренко суворо стереже незайманість Качанівки: «Ніяких корпоративів ми тут не проводимо. Пусти кого — що тоді від інтер’єрів палацу залишиться? Але якщо хочете у парку погуляти, то будь ласка: просто так або на дні народженні чи пам’ятний ювілей відсвяткувати, чи гарні фотосесії на весіллі зробити». Щодо весіль, то Качанівка — ідеальне романтичне місце. Певно, що немає такої людини в Україні, яка не чула найбільш тиражовану оповідку про цю садибу: на початку ХХ ст., у день вінчання своєї доньки Олени із князем Урусовим «солодкий король Російської імперії» Павло Харитоненко наказав засипати центральну алею Качанівки — від Георгіївської церкви й до палацу (а це півкілометра) — цукром, щоб життя молодят було солодким. Але це лише одна історія з цілої скрині любовних оповідок, пов’язаних із Качанівкою. Якщо зважати, що гостями садиби були відомі особистості — Тарас Шевченко, Михайло Глінка, Семен Гулак–Артемовський, Ілля Рєпін, то матеріалу тут набереться на цілий роман чи кінематографічну лав сторі.

Музи Шевченка, Глінки, Федотова Кажуть, що саме в Качанівці, зворушений красою природи, Тарас Шевченко вигукнув: «Як умру, то поховайте тут!». Проте не лише місцева флора вразила серце поета, він був закоханий у Надію Василівну Тарновську, яку називав любовно «кумася». Наскільки ця жінка зачепила душевні струни Шевченка, можна відчути з тональності рядків, написаних ним за рік до смерті:

А ти, кумасю, спала, спала,

Пишалася та дівувала,

Та ждала, ждала жениха,

Та ціломудріє хранила,

Та страх боялася гріха

Прелюбодійного. А сила

Сатурнова іде та йде,

І гріх той праведний плете,

У сиві коси заплітає.

А ти ніби не добачаєш:

Дівуєш, молишся та спиш,

Та Матер Божію гнівиш

Своїм смиренієм лукавим.

Прокинься, кумо, пробудись

Та кругом себе подивись!

Начхай на ту дівочу славу

Та щирим серцем, не лукаво,

Хоть раз, сердего, соблуди!

Ще одна представниця роду Тарновських стала музою для Михайла Глінки, який у Качанівці писав оперу «Руслан і Людмила». Свою роль тут зіграв його величність випадок. Якось проїжджаючи по цій місцевості в пошуках голосистих українських хлопчиків для імператорської капели у Петербурзі, Глінка заїхав відпочити у Качанівку. «Коли Михайло Іванович приїхав до Качанівки — йому тоді було близько 40 років — його сімейне життя якраз дало тріщину, — розповідає Інна Шевченко, вчений секретар заповідника. — І тут він кожного дня бачиться з молодою вродливою дівчиною — 15–річною Марією Задорожною. (Це була племінниця Ганни Дмитрівни, дружини Григорія Степановича Тарновського, першого власника Качанівки з родини Тарновських, який, власне, започатковує тут меценатську діяльність). Але дівча навіть не помічало уваги дорослого чоловіка». Пам’ять про композитора та його музу тепер береже альтанка Глінки.

Образ іншої Тарновської — Юлії, племінниці Григорія Степановича, — до нас доніс художник Павло Федотов. Саме її він малював, коли працював над картиною «Сватання майора», передчуваючи, що його низький на той час соціальний статус стане на заваді одруженню із дворянкою.

Секрети Василя Тарновського

Усі ці романтичні стосунки великих і талановитих із представницями дворянської родини перевершує любовна лінія найвідомішого представника династії — Василя Васильовича Тарновського–молодшого. Василь Тарновський був диваком, як на той час: ходив у вишиванці, шароварах і кобеняку, скуповував раритети української культури й історії (шаблю Богдана Хмельницького, бандуру Остапа Вересая, особисті речі Івана Мазепи, кошового Івана Сірка та Павла Полуботка, власне, його збірка стала основою для колекцій двох сучасних музеїв — Історичного музею ім. Василя Тарновського в Чернігові й Національного музею Тараса Шевченка в Києві), захоплювався козацькою добою (зібрані ним речі допомогли Рєпіну відтворити козаччину в знаменитій картині «Запорожці пишуть листа турецькому султану», до слова, на полотні є й сам Василь Тарновський і навіть його кучер).

«Він був поціновувачем трьох речей: жіноцтва, парку й колекціонування. Так історик української козаччини Дмитро Яворницький згадував Василя Тарновського», — розповідає нам науковець із символічним для цього місця ім’ям — Тарас Шевченко, заступник генерального директора з наукової роботи. Перша пристрасть дворянина посприяла появі нового топоніма на карті Чернігівщини — це село Власівка. «Одна з версій походження назви села, що розкинулося з іншого боку Майорського ставу, така: кожну з жінок, яка мала з ним зв’язок, а тим паче дитину, він відселяв у власне село, що було обгороджене широким ровом, і матеріально утримував це поселення. Але коли якась жіночка була помічена у зв’язку з іншим чоловіком — Тарновський відселяв її й позбавляв фінансової підтримки», — ділиться переказами Інна Шевченко.

Природне питання: як же до цього ставилася дружина?! «Вона була дуже розумною жінкою, — пояснює екскурсовод. — І завдяки поміркованому ставленню до слабкостей чоловіка була єдиною, хто мав на нього вплив. На жаль, Софія рано померла — у 43—45 років, мала рак молочної залози, й Василь Васильович важко переніс цю втрату». Як антагонізм до штибу життя качанівського пана — історія його молодшого сина Петра, який повісився у 18 років через те, що батько не дозволив йому одружитися із покоївкою Оксаною.

Гості й друзі Качанівки

Качанівка дотепер зберегла неповторний дух гостинності — тут і зараз комфортно можна відпочити. Просто на подвір’ї палацу розташовані дві будівлі, що були колись службовими, — тепер тут готелі, де можна зняти кімнату від 60 до 500 грн. (номер люкс на чотирьох осіб). Тут також можна порибалити: за 20 грн. на день піймати карася, білого амура чи щуку й приготувати на місцевій кухні. Заповідник намагається заробляти самотужки. «Минулого року ми заробили 450 тисяч грн. — це квитки, парковка, готелі, екскурсії, риболовлю, сувеніри, література. До речі, наступного року запланували видати буклети англійською та японською», — розповідає Володимир Буренко. Ці гроші господарники витрачають на дрібний, проте необхідний ремонт й обслуговування: купили пилораму, заплатили за газ, обладнали вбиральню.

За останні кілька років Качанівка якісно змінилася: підлатали екстер’єр, наповнили інтер’єр. Щоправда, останні три роки дер­жава коштів на реставрацію не виділяє. «Криза. Я ще сподіваюся, що буде корегування бюджету», — каже Буренко. Зараз Качанівці намагаються прищепити популярний на Заході концепт друзів–меценатів. Нащадки Тарновських дісталися аж берегів Туманного Альбіону, але зв’язку із родинним гніздом не втратили — часто навідуються до садиби. «У родини збереглися мемуари, документи — цікаві й потрібні нам для наукової роботи. Крім того, вони відкрили у Шотландії рахунок для збору коштів на реставрацію іконостасу садибної церкви. Також нас часто відвідує Ірина Михайлівна Тарновська з Києва», — розповідає Тарас Шевченко.

Садиба й парк Качанівки наповнені незліченною кількістю історичних оповідок та житейських історій. Тому, як–то кажуть, краще раз на власні очі побачити, ніж від когось почути.

КІНОНАТУРА

Минулого року Качанівку відвідала бельгійська співачка Лара Фабіан для зйомок однієї з серій музичного фільму «Мадемуазель Живаго»: влітку знімали зиму. Сама Фабіан жила відлюдькувато у спеціальному трейлері, а за неї час від часу відпрацьовували дублери.

Свого часу тут працювали актори Кость Степанков, Богдан Ступка, режисер Олег Фіалко. Тут знімають програми «У пошуках істини», «Міняю жінку». Часто участь й зйомках беруть співробітники музею: наприклад, у фільмі «Дев’ять життів Нестора Махна» у ролі ад’ютанта отамана Григор’єва знімався Тарас Шевченко.

ДОРОГА

Дістатися до заповідника можна кількома шляхами. Перший — автомобільний: сумською трасою, у районі Прилук — де є вказівник на заповідник — треба звернути на Ічню, з Ічні — на Качанівку. Другий — автобусний: iз Києва (Дарницький автовокзал) є маршрут до Парафіївки, звідти попутним транспортом до заповідника треба подолати ще 5 км. Можна дістатися до Ніжина, звідки просто до воріт Качанівського заповідника мандрівника доставить автобус Ніжин—Іванівці.