У кіно Віктор Придувалов прийшов знаним кліпмейкером, що починав з відео для Юлії Лорд та «Скрябіна» «Фото/Брудна, як ангел». Усього він зафільмував понад сотню пісень, найвдалішим з останнього вважає «Холодно» для «Океану Ельзи», «Восени» для ТНМК... Прийнявши запрошення від «Студії «1+1» зрежисирувати «Весілля Барбі» й захопившись великим, аж у чотири серії, кіно, Придувалов якось обмовився, що з кліпами він зав'язав — «прийшов час іти далі».
Та вже, мабуть, кліпмейкерську натуру Придувалова ніяким великим кіно «не задушиш і не вб'єш». Мало того що у фільмі він відверто тяжіє до «кліповиробництва» — щільна подача інформації, колаж, еклектика тощо, так ще й взявся виокремлювати саундтреки з «Весілля Барбі» в автономні кліпи. Після «Спи собі сама» «Скрябіна» в ротації музичних каналів з'явилася «Вода» «Танка на Майдані Конго». Відео, «нарізане» з «Барбі», природно, дуже «придувалівське». Дебютувала «Вода» минулої неділі на М-1 й відразу увірвалася у всі можливі рейтинги та чарти. До речі, у такому «брунькуванні» є і суто практичний інтерес. Коли ще та прем'єра «Весілля Барбі» буде, то не позбавляти ж народ такої цікавої музики й оригінального відеоряду.
У цього моря такий колір, як твого будинку номер.
Я би приїхав, але мій ровер...
Ще не вигадали, не зібрали, не побудували шлях,
Цей цвях тримає дах невдах.
У цього моря такий подих,
як до очей долоні дотик,
А море темне, зовсім як твій поверх,
Але сьогодні не тоді, і зараз я не я,
Ще одна з маленьких трагедій
ще одного дня.
Приспів:
Все тече, я гадав,
Що ти лише.
Все тече згори вниз,
Все мине колись.
Сиджу на березі, живий-здоровий,
справи шито-крито,
Ніяк не здогадатись, що мого туза побито,
Що днями якось я піду горами,
Ляжу знаком оклику, слідами
напишу те ж саме.
Жив-був, був-жив, не притягався, не
служив,
Злітав одного разу, але сам
розібрав той пазл.
Розірвав малюнок, зруйнував будинок,
підняв якоря,
Ще одна з маленьких трагедій
ще одного дня.
І як у кожній казці все закінчується
добре,
Всі герої живуть до смерті,
на сніданок — хлоп'я,
На вечерю — мило, чужі трагедії —
Він, вона, вони, все просто,
як аз-букі-вєді.
А я тоді пішов від моря,
живий-здоровий, шито-крито.
Отримало давно минуле своє мито.
Не вигадавши ровера, нікому
не побудувати шлях,
Цей цвях тримає дах.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
