«Те, що нинішня влада нас не помічає, — це й на краще»

15.04.2011
«Те, що нинішня влада нас не помічає, — це й на краще»

Тамара Бойко. (Фото Юрія САПОЖНІКОВА.)

Вибрати щось «для розуму» в сучасному «зомбоящику» досить проблематично. Але можна, якщо у вашому пакеті є канал «Культура». Ні, не розрекламований російський. В ефірі вітчизняного тематичного мовника, який iз 2003 року функціонує в системі Держтелерадіо, можна побачити і почути справжні «родзинки» — постановки українських театрів, розповіді про визначні постаті української культури й архітектурні та духовні пам’ятки України, «поспілкуватися» в ефірі з Мирославом Поповичем чи Ліною Костенко. Хоча про фінансування, як у російської «Культури», тут тільки мріють. Втішаючи себе тим, що творча незалежність можлива лише завдяки дуже умовній фінансовій залежності від держави, тобто нинішніх можновладців.

Про проблеми державного каналу «Культура» в приміщенні «Укртелефільму», стіни якого давно не бачили ремонту, «УМ» розмовляла з одним із його організаторів, сценаристом, режисером і донедавна головним редактором Тамарою Бойко.

 

«700—800 гривень — хіба це зарплата? Але працюємо...»

— Пані Тамаро, не так давно ви казали, що канал має лише двi камери. Це був образний вислів?

— У нас уже чотири камери й одна машина, яка щоразу одночасно розвозить по кілька знімальних груп. Весь штат телекомпанії — трохи більше 100 осіб. А в ефірі ми — 24 години. Режисерів усього десять, їхня зарплата «брудними» — 1360 гривень. Інженери постійно міняються, бо 700—800 гривень — хіба це зарплата?! Але працюємо.

— Коли організовували канал «Культура», сподівалися на щедріше державне фінансування?

— Від початку це був авантюрний проект. Канал створювали не комітет і не держава. «Укртелефільм» залишився без коштів, і група людей розробила концепцію «Культури». Прийшли до Івана Драча на колегію Держтелерадіо, нас там підтримали. Якісь мінімальні кошти були — і ми поїхали на Львівщину знімати. За півтора місяця зробили програми, які йдуть в ефірі й нині: про львівські театри, шедеври картинної галереї, скарби музею ікон, роботи Пінзеля. Від початку ми залучали найкращих мистецтвознавців. Програми зробили, а ефірного часу — немає. Ігор Сторожук тоді очолював Національну телерадіокомпанію, де з якоїсь причини саме ліквідували обідні програми. Треба було заповнити цю двогодинну нішу — і її запропонували нам. Ми виходили в ефір, мали чудових дикторів та акторів — Льошу Богдановича, Таню Олексенко, Раїсу Недашківську. Називалися каналом «Культура», а статусу не мали ніякого, хоча користувалися підтримкою й Івана Драча, і віце–прем’єра з гуманітарних питань Миколи Жулинського. Коли їх змістили, ми залишилися ні з чим. Потім керівником Держтелерадіо призначили Івана Чижа, який нарешті й підписав у Президента Кучми наказ про створення телеканалу.

— Коли «Культуру» показували в ефірі державного Першого каналу, його могла дивитися ледве не вся Україна. Статус супутникового мовника обмежив внутрішньодержавну глядацьку аудиторію…

— Згодом з обіднього часу нас перевели у нічний ефір — з 2–ї до 4–ї. Дехто й зараз вважає, що «Культуру» показують уночі. А ми уже п’ять років, як мовимо цілодобово. На супутнику нас дивляться Канада й інші зарубіжні країни, а в Україні, на жаль, канал мало кому доступний. Я вважаю, що це ставлення нашої держави до культури в цілому. Усе лише на рівні декларацій.

Громадську раду московського каналу «Культура» очолював президент. Це говорить багато про що. Звичайно, ідеологічне наповнення російських каналів — це неприйнятно і ганебно, але нашим можновладцям треба повчитися у росіян створювати «велику державу» і виховувати у громадян патріотичні почуття на прикладах своєї, української, культури і своїх достойників. У Росії свідомо щедро фінансують культурний канал. Московський театр їде на гастролі до Парижа — і звідти транслюють постановки. Ми ж через технічні обмеження знімаємо вистави в Києві трьома окремими камерами, а потім усі «картинки» зводимо воєдино. Відряджень узагалі немає: якщо кудись виїжджаємо по Україні, то тільки за рахунок приймаючої сторони. Хоча, можливо, наші нинішні чиновники не помічають каналу «Культура», але це зараз і на краще.

«Працювати «за спасибі» можуть собі дозволити лише люди старшого покоління»

— Вітчизняна «Культура» не може похвалитися сучасними зйомками, але ви маєте ексклюзивні відеоматеріали.

— У нас є єдина зйомка художника театральної сцени Давида Боровського. Маємо відео покійних культуролога й філософа Сергія Кримського, перекладача Анатоля Перепаді. Є таке поняття в кіно — «уходящая натура». Ми намагаємося зняти її.

— В ефірі «Культури» практично немає сучасних молодих митців. Чому?

— Ми не платимо гонорари — і це багато що пояснює. Мирослав Попович майже тридцять передач зробив «за спасибі». Таке можуть собі дозволити лише люди старшого покоління: віддавати свої знання, щоб ними збагачувалися інші.

Платоспроможність каналу суттєво впливає на його наповнення. Так, ми дуже рідко купуємо фільми. З останніх — кілька робіт Бондарчука. Але не можемо показати, наприклад, «Білого птаха з чорною ознакою», «Тіні забутих предків». Є фільми Довженка, але скільки їх можна демонструвати? Мінкульт дає нам так званий «соціальний пакет», куди входить, наприклад, «Чапаєв».

— Зарубіжна практика показує, що достойного рівня культурологічний канал не можуть утримувати навіть значно потужніші економічно Франція чи Німеччина, які мають спільного мовника Arte. Теоретично, кого б ви хотіли бачити партнером створення подібного проекту?

— Я б узяла Польщу. Бо полякам не треба доводити, що вони поляки, вони це знають. А українців треба ще привчати до того, що вони українці.

  • Сашко Лірник: Казку пропускаю через себе...

    Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>

  • Розкадровані мандри

    Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>

  • Сміятися з леді-боса

    Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>

  • «За мною там Непал, Гімалаї сумують»

    Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>

  • У новинах немає змоги «погратися»

    Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>

  • Провокатори з мікрофонами

    У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>