Бранці каламутної води

Українські моряки 50–річний Юрій Датченко та 61–річний Володимир Устименко чотири роки пробули під арештом у Венесуелі. Так сталося, що чоловіки мимоволі виявилися замішаними в транспортування наркотиків. Українцям навіть «пощастило» відбувати термін ув’язнення у знаменитій на весь світ в’язниці Сабанета. Повернувшись на Батьківщину, моряки знову постали перед судом і нарешті почули довгоочікуване: «Не винні!». Отримавши виправдальний вирок, чоловіки насамперед відвідали лікарню, адже пережиті страждання серйозно позначилися на здоров’ї. А потім — сіли писати мемуари про свої пригоди. За словами старпома Юрія Датченка, вражень вистачить на товсту книгу та сценарій для захоплюючого бойовика.

Таємниці венесуельських озер

Ця історія почалася влітку 2007 року, коли українські моряки, нічого не підозрюючи, підписали контракт і взялися до роботи на судні «Бі Атлантік», яке ходить під прапором Кайманових островів.

«Спочатку «Бі Атлантік» ходив із Італії по вугілля в Миколаїв і порт Південний, — розповідає дружина Юрія Датченка Галина. — Я навіть кілька разів приїжджала разом iз десятирічною донькою в гості до чоловіка на судно, коли вони стояли в порту Миколаєва. В останній рейс «Бі Атлантік» пішов до Венесуели, щоб завантажитися вугіллям для італійської фірми. Я тоді ще здивувалася: чи не простіше, як і раніше, возити вугілля з України — адже це набагато ближче й дешевше? Але мені пояснили, що венесуельське вугілля є якоюсь цінною хімічною сировиною...»

Завантажуватися наші моряки мали в порту Маракайбо, розташованому на однойменному озері. Маракайбо, за морськими поняттями, — зона підвищеного ризику: вода там каламутна й непередбачувана, а окрім того, місцеві наркокартелі можуть запросто використати судно для того, щоб нелегально переправити наркотики. Усе дуже просто: під час завантаження спеціальна команда місцевих бандитів непомітно чіпляє до днища судна поліетиленові мішки з «наркотою» і навігаційну систему з датчиками. І все — тепер, навіть не виходячи зі свого будинку, злочинці можуть стежити за пересуванням кримінального товару. Саме тому, з міркувань безпеки, «Бі Атлантік» у порт не заходив, а вантажився на рейді. Потім місцева поліція з собаками двічі перевірила всі приміщення на судні, але ніяких порушень не виявила. Проте власник судна — швейцарець Стефані Магнеллі — про всяк випадок попросив провести ще й огляд підводної частини судна. Там теж було чисто. 13 серпня 2007 судно стало на ближньому рейді, щоб дочекатися лоцмана, який виведе його з озера у відкрите море. Але раптом зовсім несподівано від венесуельської влади по радіо надійшла команда капітана: якорі не підіймати, двигуни не запускати. Прибули поліцейські. Вони знову оглянули підводну частину судна «Бі Атлантік» і виявили кілька мішків, у яких знаходилося 127 кілограмів кокаїну. Мішки були прив’язані мотузками в районі гребних ґвинтів.

«У каламутній воді будь–який аквалангіст міг абсолютно непомітно пробратися до судна. При цьому на самому кораблі не було жодного акваланга, та й мотузок таких теж, — згадує свої пригоди Юрій Датченко. — Але балкер разом з усіма 23 членами екіпажу затримали. І моряки, і компанія–оператор були абсолютно впевнені в тому, що ситуація з’ясується, а «Бі Атлантік» найближчим часом зможе вийти в море. Та сподівання виявилися марними. Лише 26 вересня 2007 суд дозволив екіпажу покинути судно...»

На борту корабля під арештом залишилися тільки двоє людей: 60–річний капітан корабля Володимир Устименко та 46–річний старпом Юрій Датченко, який, до всього, ще й відповідав за безпеку судна. Чоловіків звинуватили у спробі контрабанди наркотиків і зв’язках із наркомафією. Власник судна Стефані Магнеллі не полишав надії, що звинувачення таки знімуть, адже очевидно, що моряків просто використали. Аби закрити справу, найняли одного з найвідоміших венесуельських адвокатів — Ауреліо Фернандеса. А судновласник продовжував виплачувати морякам зар­плату в повному обсязі. Час ішов, а представники венесуельської влади не хотіли відпускати своїх «полонених». Через рік чоловіків перевели під домашній арешт в одну з орендованих квартир Венесуели, де українців тримали ще два роки.

«В’язниця Сабанета — місце не для слабкодухих»

«На кожному допиті на нас iз Юрієм Датченком тиснули, натякаючи, що справа йтиме швидше, якщо ми визнаємо свою провину. Ми ж наполягали на своєму: ніяких наркотиків в очі не бачили! — розповідає одесит Володимир Устименко. — У той час у нас була можливість виходу в інтернет, і ми активно обговорювали події, що відбувалися з нами, на інтернет–форумах. Українські та російські моряки, які дізналися про нашу історію, навіть висловлювати думку, що наркотики нам підкинули навмисне, щоб заволодіти кораблем: адже судно, причетне до контрабанди, підлягає конфіскації. Усе може бути...»

У квітні 2010 року Володимира і Юрія відвезли на судове засідання, там їм дали підписати якісь документи, написані незнайомою іспанською мовою. Після цього у квартиру вони вже не повернулися — їх заарештували й відвезли у федеральну в’язницю Сабанета. Місце, кажуть моряки, не для слабкодухих. Недарма Сабанета входить у десятку най­страшніших тюрем світу. Перші дні вони ночували просто неба на якихось підстилках. А потім українців перевели в приміщення.

«Це нагадувало мені шкільний спортзал, а в ньому 80 ув’язнених, в основному за наркотики та вбивства, — розповідає Юрій Датченко. — По цій величезній камері бігали миші та щури. Комарів там — аж кишіло, а температура не опускалася нижче плюс 40 градусів. Спати нам доводиться на голому бетоні. Цілодобово в камері стояв крик: ув’язнені з’ясовували стосунки між собою, охоронцям до цього ж не було ніякого діла. Давати воду і їжу часто забували. Туалет можна відвідати тільки раз–два на добу. Місцеві поліцейські заходять у камеру тільки раз на день, щоб перерахувати ув’язнених і прибрати трупи. Функції охоронців виконують кримінальники, озброєні карабінами й автоматами. Одного разу просто в мене на очах ці «охоронці» застрелили людину, яка не змогла заплатити за «безпеку» щомісячну данину в 3 тисячі доларів. Цей чоловік мав вийти на свободу через тиждень... Якби за нас iз Володимиром такий «податок» не заплатив наш роботодавець, то, найімовірніше, нас убили б через кілька днів після ув’язнення в Сабанеті. Коли ми пробули там місяць, у камері стався бунт, під час придушення якого охоронці застрелили 11 людей. Це було дуже страшно!».

Під час тих заворушень наших моряків вирішили перевести в іншу в’язницю (задля їхньої ж безпеки). Однак, на подив роботодавця, його підопічні... попросилися назад! З’ясувалося, що в Сабанеті моряки вже стали «своїми» й навіть завоювали авторитет. А в новій в’язниці довелося б заново шукати контакт iз в’язнями. І моряків повернули назад!

13 серпня 2010 року одесит Володимир Устименко й херсонець Юрій Датченко були засуджені венесуельським судом до дев’яти років позбавлення волі. Відбувати покарання їм належало у в’язниці на острові Маргарита, розташованому в Карибському морі, за 60 кілометрів від материка.

Дорога додому

Тим часом рідні й близькі наших моряків оббивали пороги «високих» кабінетів. Дружини Володимира та Юрія поставили перед собою мету: довести, що їхні чоловіки ні в чому не винні, і повернути їх додому. З’ясувалося, що Україна з Венесуелою не мають дипломатичних відносин. Тому Міністерство закордонних справ вело переговори через Білорусь.

«Лукашенко навіть листа президенту Венесуели Уго Чавесу написав. І ви знаєте, це спрацювало: справа зі звільнення наших чоловіків зрушила з мертвої точки, — розповідає «УМ» Галина Датченко. — Зверталися ми й до двох президентів України — Ющенка та Януковича, і до омбудсмана Ніни Карпачової, і з плакатами на вулиці стояли, і підписи моряків на захист наших чоловіків збирали...»

Напередодні нового року українське МЗС домоглося екстрадиції наших в’язнів, і Володимир та Юрій прилетіли в Україну, де ще два з половиною місяці чекали на рішення українського суду в медчастині Лук’янівського СІЗО. Нарешті 16 березня український суд звільнив моряків з–під варти через відсутність складу злочину. Капітан судна Володимир Устименко та помічник Юрій Датченко нині вже вдома.

«Яке це було довгоочікуване щастя! — ледь стримує сльози на очах дочка капітана Устименка Наталія. — Найперше, що зробив наш тато, — пішов у душ і нормально помився. А мама в цей час готувала святкову вечерю». Більше за всіх Володимиру радів шестирічний онук Кирило — востаннє малюк бачив дідуся ще дворічним, але неодноразово спілкувався з ним по скайпу, коли Устименко перебував у Венесуелі під домашнім арештом. Правда, радість повернення на Батьківщину затьмарили серйозні проблеми зі здоров’ям, які почалися ще в ув’язненні...

Думати про море зараз Володимир Устименко та Юрій Датченко не хочуть. Занадто багато душевних та фізичних страждань випало на їхню долю, тому зараз просто хочеться радіти життю і спілкуватися з рідними людьми. А ще — написати спогади. «Коли ми були в Сабанеті, я вів щоден­ники, які згоріли під час одного з кривавих бунтів, — розповідає Юрій Датченко, — зараз дуже хочу відновити свої записи. Хто знає, можливо, в майбутньому вони ляжуть в основу фільму про наші пригоди у Венесуелі. Це буде справжня, невигадана історія, де буде все: і погоні, і наркотики, і криваві розбірки, і, звичайно ж, всеперемагаюче шалене кохання!».