«Катинь» у Биківні?

03.03.2011
«Катинь» у Биківні?

У Биківнянському заповіднику вже є пам’ятний знак загиблим римо–католицького віросповідання.

Якою була б реакція вітчизняних та закордонних засобів масової інформації на повідомлення, що «поляки побудують «латинський» меморіал у Бабиному Яру»? І вона була б зрозумілою, адже Бабин Яр у Києві став символом геноциду євреїв на території України у роки ІІ Світової війни. Тому таке повідомлення було б сприйняте як політична провокація, як намагання заперечити Голокост, штучно «інтернаціоналізувавши» з цією метою місце масових захоронень євреїв Києва, знищених нацистами. При тому, що i справді у Бабиному Яру німецькі окупанти мордували громадян Радянського Союзу різних національностей, насамперед й українців.

Довгий час комуністичний режим намагався приховати сліди своїх злочинів у Биківні. «Державні комісії» переконували громадськість, що в Биківнянському лісі — «місце розправи фашистських загарбників над радянськими людьми». І лише 21 березня 1989 року чергова Державна комісія вперше офіційно підтвердила, що тут поховані жертви сталінських репресій. І лише через шість років праці патріотичної громадськості пам’ять українських мучеників була вшанована меморіальним комплексом.

Та московська Луб’янка не вгамувалася. Не зумівши перешкодити встановленню правди про Биківнянський злочин, ідеологічні нащадки катів узялися її «розмивати», «інтернаціоналізовувати». Мовляв, у Биківні поховані не тільки українці, а й люди інших національностей. Тому Биківню слід вважати не актом геноциду української нації, здійсненого російськими окупантами у ХХ столітті, а лише «проявом класової боротьби» або ж «свідченням особистої жорстокості Сталіна». Для обґрунтування цих фальшивих тез спадкоємці більшовизму активно розігрують і «польську карту»...

 

Не маю права мовчати

Як відомо, на стан сучасних польсько–російських відносин негативно впливає так звана «Катинська справа». Росія досі не визнала перед Польщею свою провину за знищення органами НКВС у 1940 році на території СРСР військовополонених поляків та арештованих цивільних польських урядовців. Більше того, намагання Президента Польщі Леха Качинського прибути в минулому році до Катині (Смоленська область Російської Федерації) на відзначення чергової річниці Катинської трагедії закінчилося таємничою авіакатастрофою та загибеллю польського глави держави і його найближчого оточення.

Водночас упродовж останніх років спостерігається намагання спецслужб Російської Федерації та проросійських сил Речі Посполитої змістити акценти Катинської справи з Росії на Україну. При цьому польська сторона не задовольняється тим, що керівництво та громадськість нашої держави щорічно вшановують жертв терору НКВС на польському воєнному кладовищі у Харкові. Натомість спостерігається нав’язлива практика: незаконно та всупереч історичним реаліям залучити українську Биківню до відомих місць масових поховань загиблих громадян Речі Посполитої.

Так, новий Президент Польщі Броніслав Коморовський, виступаючи на могилах своїх земляків у Харкові у вересні минулого року, висловився за створення четвертого (після Катині, Мєдного і Харкова) кладовища жертв Катинського злочину в Биківні під Києвом. А з наближенням Євро–2012 польська сторона посилила тиск на український уряд, вимагаючи підтримки в реалізації таких планів щодо Биківні. Маючи досвід безпосередньої участі у створенні державного заповідника «Биківнянські могили», а потім на посаді заступника Голови українського інституту національної пам’яті (розроблення Положення про заповідник та організації його дирекції), не маю права про це змовчати.

Прикриття для «чорних копачів»

За Постановою Кабінету Міністрів України № 546 від 22.05. 2001 року, територія биківнянських поховань є державним заповідником і підлягає Закону України «Про охорону культурної спадщини». Починаючи з 2001 р. мені як голові київського «Меморіалу», а згодом як працівнику Українського інституту національної пам’яті не раз доводилося боротися з тутешніми та іноземними «чорними археологами». Порушуючи українське законодавство, вони неодноразово розпочинали злочинні розкопки в заповіднику «Биківнянські могили». Ініціатором розкопок був, як не дивно, секретар Державної міжвідомчої комісії при Кабінеті Міністрів України з питань вшанування пам’яті жертв війни і політичних репресій Віталій Казакевич.

Через три місяці після того, як території Биківнянських поховань було надано статус Державного заповідника, до тодішнього голови Міжвідомчої комісії з ушанування пам’яті жертв війни і політичних репресій Володимира Гусакова надійшов лист (від 20.08.2001 р) від голови Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва Республіки Польща Анжея Пшевозніка. Автор листа, м’яко кажучи, писав неправду: начебто за постановою Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року в Биківні розстріляли групу з близько 3500 поляків. Хоча таких відомостей у згаданій постанові немає. На «підтвердження» власних перекручень документа автор пише, що: «Військова прокуратура України веде слідство, що стосується українських (!? — Авт.) слідів Катинського злочину». І знову неправда, бо на той час кримінальна справа щодо Биківні вже була закрита, а слідчий військової прокуратури Андрій Амонс, який підписав постанову про її закриття, вийшов на пенсію і став консультантом Міжвідомчої комісії. Мотив для закриття справи у постанові вказується такий: «Поховання не повністю досліджені через обмеження часу ведення слідства».

Кримінал на крові

Утім сфальшована «інформація» польської сторони чомусь так зацікавила секретаря Міжвідомчої комісії Віталія Казакевича, що він, ігноруючи українське законодавство, організовує незаконні розкопки на території заповідника. Хоча, згідно з положенням «Про Державну міжвідомчу комісію», що дає вичерпний перелік місць захоронень жертв війни і політичних репресій, на заповідні території не поширюється компетенція цієї комісії. А дозвіл та проведення будь–яких робіт на заповідній території має здійснюватись відповідно до ст. 30 Закону України «Про охорону культурної спадщини».

Улітку 2001 року Казакевич, підробивши дозвільні документи, запросив у заповідник копачів на несанкціоновані розкопки. Невдовзі на заповідному місці «з’явилися» чотири насипані символічні могили з хрестами та символікою польської держави... Київський «Меморіал» звернувся до Дніпровського районного відділу міліції та Генеральної прокуратури, і незаконні розкопки припинили, про що повідомила Генпрокуратура листом № 24–16835–62 від 14 березня 2002 року. У листі повідомлялось, що ексгумацію не проводили і території не завдали екологічної шкоди.

Після цього Віталій Казакевич звернувся до суду, скаржачись, що київський «Меморіал» образив своїми діями честь і гідність Міжвідомчої комісії. Однак позов суд відхилив, оскільки в судовому розслідуванні виявили підробку Казакевичем позовної заяви та поданих суду документів.

Пізніше, у 2005 р., діяльнiсть Міжвідомчої комісії перевіряла Рахункова палата. Було виявлено, зокрема, що на оте «дослідження» списано 154,6 тисячі гривень бюджетних коштів.

«Польське місто» Биківня...

Реалізацію Постанови № 546 про створення Державного заповідника на місці масових поховань у Биківні, прийнятої урядом Віктора Ющенка, гальмували наступні уряди — Анатолія Кінаха і Віктора Януковича, напевне, не без участі секретаря Міжвідомчої комісії Віталія Казакевича та віце–прем’єр–міністра Дмитра Табачника, який на той час очолив Міжвідомчу комісію.

17 травня 2006 року Державному історико–меморіальному заповіднику «Биківнянські могили» Указом Президента України № 400 надано статус Національного, а Постановою Кабміну № 820 від 13 червня 2007 року заповідник передано до сфери управління Українського інституту національної пам’яті.

Та в 2006–му в Биківнянському заповіднику знову починаються несанкціоновані розкопки. Земляні роботи здійснює спільне державне підприємство «Меморіали України» на замовлення держпідприємства «Центр», що є виконавчим органом Міжвідомчої комісії. Працівники Управління охорони культурної спадщини Києва, на яке Законом «Про охорону культурної спадщини» покладені функції контролю за будь–якими роботами у заповідних територіях, виїхали до Биківні і встановили, що у копачів немає дозвільних документів на земляні роботи та ексгумацію. Натомість є грубі порушення методики археологічних розкопок. Зокрема, розкопки здійснюють без відома Українського інституту національної пам’яті, у відання якого постановою уряду переданий заповідник.

ДП «Меморіали України» не має ліцензії Інституту археології на проведення таких робіт. Як вказувалось в актах, на розкопках не було експерта, тому що не поновлювали Биківнянську кримінальну справу, хоч це слід було зробити при відкритті нових поховань за нововиявленими обставинами. Причому експертизу, що відповідним актом засвідчує результати ексгумації, призначає лише слідчий.

«Київська Катинь» — до Євро–2012

У 2007–му з аналогічними порушеннями знову ведуться несанкціоновані розкопки. Акти і приписи Управління охорони культурної спадщини негайно припинити розкопки ігнорують. Копати припиняють, лише коли на місці з’являється міліція і представник Українського інституту національної пам’яті. А тим часом у польській та українській пресі подається неправдива інформація про події в Биківні. Йдеться вже про 3 500 не просто громадян Польщі, а польських офіцерів. Тоді як при самовільних розкопках у 2006 році було відкрито 13 нових поховань, Анжей Пшевознік розповідає газеті «Україна молода», що у Биківні відкрито «102 поховання польських офіцерів». Двічі у Биківнянському заповіднику влаштовують (без дозволів дирекції) ночівлю десятків байкерів із Польщі, які крім сміття, залишають у Биківні на деревах таблички з написом «Катинь–2». Зрештою польські мас–медіа не приховують, що так звані «катинські рейди» байкерів слугують не вшануванню пам’яті загиблих поляків, а «вихованню в польської молоді відчуття ностальгії» за колишніми «історичними землями» Польщі, маніфестування «польськості» цих земель. До лобіювання цих заходів польські шовіністи залучають представників польської меншини в Україні.

Врешті уряд Юлії Тимошенко передав Міжвідомчу комісію Українському інституту національної пам’яті. Згодом звільнили з посади Віталія Казакевича. Здавалось, що довкола Биківні запанує спокій і всі роботи на території заповідника ввійдуть у русло законодавства України. Але так не сталося. Новою владою ліквідований Інститут пам’яті, Биківнянський заповідник переданий Міністерству культури України, а Казакевич знову став секретарем Міжвідомчої комісії. Мабуть, тому в засобах масової інформації не забарилось повідомлення про те, що вже у 2012 році поляки побудують у Биківні «Катинський меморіал».

Ґудзики — підстава «польськості»?

Незаконні дії «чорних археологів» змушують Управління охорони культурної спадщини звернутись до адмінкомісії КМДА, яка за численні порушення закону штрафує ДП «Меморіали України» на 160 тисяч гривень. Апеляційний суд вивчив усі представлені документи, зокрема й підроблені, і залишив рішення адмінкомісії в силі. За рішенням суду, всі результати незаконних розкопок не мають ні юридичної, ні історичної ваги, бо їх виконували всупереч законодавству України. А чи взагалі існують «результати розкопок»? Адже «чорні копачі» так і не передали Управлінню охорони культурної спадщини ні щоденника розкопок, ні опису знахідок, як це вимагає закон. Викопані предмети, що, згідно із законодавством, мали б бути передані на зберігання місцевому музею, теж не відомо де.

Щоправда, у листі № 203/17–840–1149 від 24.08.2008 р. МЗС України звертається до Українського інституту національної пам’яті: «На адресу Міністерства закордонних справ України надійшло звернення керівника зовнішньополітичного відомства Республіки Польща Р.Сікорського щодо сприяння у справі повернення до Польщі речей польських військовослужбовців, віднайдених при проведенні ексгумаційних робіт на території державного заповідника «Биківнянські могили». У зв’язку із зазначеним просимо, по можливості, до 12 години 25 квітня 2008 р., орієнтувати МЗС України щодо можливості відповіді польській стороні, а також щодо визначеного порядку повернення іноземним країнам особистих речей їх громадян, знайдених у процесі ексгумаційних робіт».

Хто визначав, що це за речі і що вони належали саме польським військовослужбовцям? Чимало ґудзиків з орлом і ебонітових гребінців можна відкопати в українській землі чи віднайти на стихійних ринках Польщі чи України. І користувались ними не тільки польські військовослужбовці.

Працівник польського Інституту національної пам’яті Славомір Кальбарчик пише: «По сьогоднішній день не знаємо, скільки осіб загинуло в Києві, Харкові і Херсоні. Нашій неінформованості в цій справі не змогли зарадити навіть ексгумаційні роботи, які велися в Києві та Харкові. Ексгумації в Биківні не принесли, зрештою, достовірних даних про кількість похованих там жертв з Українського Катинського списку — не дозволяє цього скупий матеріал для ідентифікації похованих тут польських громадян». Що за список? Хто його складав?

«Польські концтабори» й «українське НКВС»

На сьогодні Служба безпеки України за протоколами «двійок» та «трійок» склала список близько 15 тисяч прізвищ розстріляних у Биківні. Є в ньому кілька десятків прізвищ, схожих на польські, але там тисячі українців, росіян, євреїв, італійців... І намагання вивищити польські жертви над іншими є образою пам’яті інших жертв.

Не хочеться, щоб Биківня уподобилась справі «польських концтаборів». Коротко її можна представити так. Загальновизнаним лідером Євросоюзу є Німеччина. Однак її економічні та зовнішньополітичні успіхи затьмарює нацистське минуле. Тому в Німеччині все частіше лунають голоси про необхідність позбутися «докорів минулого», «історичного сорому» тощо. Камінь Голокосту вже видається німецьким ультра непосильною ношею, яку вони прагнуть перекласти на спину якого–небудь «цапа–відбувайла». І ним зробили Польщу. З певного часу в засобах масової інформації Європи та Америки німецькі концтабори на території Польщі, зокрема Освєнцім (Аушвіц), почали називатися «польськими нацистськими концтаборами». Перспектива перетворення польського народу (через ось такі інформаційні маніпуляції) з жертви націонал–соціалістичного режиму Німеччини в співучасника Голокосту його зовсім не втішила. Тому дипломатичні представництва Польщі по цілому світі вишукують публікації з висловами «польські концтабори» і влаштовують спростування. Однак це схоже на гасіння пожежі піпеткою: там погасив — тут зайнялося.

Не виключено, що так само буде, якщо українська сторона задовольнить незаконну вимогу поляків збудувати в Биківні, на місці вбивства представників різних національностей, окремий «Катинський» меморіал. Спочатку мас–медіа Заходу будуть писати про те, що польських офіцерів розстрілювали росіяни. Через якийсь час напишуть, що польських офіцерів розстрілювали росіяни та українці. А невдовзі залишиться «польських офіцерів розстрілювали українці», про що урочисто оповістять світ польські та російські мас–медіа. Адже в матеріалах працівників польського Інституту національної пам’яті вже зараз згадується якесь «українське НКВС». Начебто в 1939—1940 роках існувала самостійна Українська держава зі своїм Незалежним від Москви НКВС. Так на українських кістках та кістках інших народів укотре постане меморіал польсько–російської дружби.

* * *

Цього року минає 90 літ ратифікації польсько–російського Ризького договору (18 березня 1921 року), укладеного польською стороною сепаратно, всупереч узятих на себе зобов’язань перед Українською державою. Цей договір перекреслив зусилля уряду Української Народної Республіки вибороти незалежність України дипломатичним шляхом. Український народ знову був насильно розділений чужими державними кордонами, що стало на перешкоді подальшій політичній консолідації нації. Так Польща в Ризі продовжила кривдну традицію Андрусова 1667 року, коли єдине доти тіло України розділили навпіл польсько–російським ножем.

Не виключено, що нинішні брудні ігри довкола Биківні також служать «польсько–російському зближенню». Не зумівши залагодити своїх історичних суперечок, Польща і Росія вирішили перенести їх на українську територію і вирішити коштом українців.

Роман КРУЦИК,
голова київського товариства «Меморіал»

 

ДОВІДКА «УМ»

Стосовно Биківнянських поховань створювалось чотири державні комісії — 1944 р., 1971 р., 1987 р. і 1988—1989 рр. Остання Державна комісія, яку було створено 08.12.1988 року розпорядженням Ради Міністрів УРСР за № 534, після розкопок, часткової ексгумації жертв і свідчень більше двохсот очевидців встановила, що у 19–му та 20–му кварталах Дарницького лісництва біля селища Биківня поховані жертви сталінських репресій 1930–х та початку 1940–х років.

Археологія Биківнянських поховань зруйнована чотирма державними комісіями в часи СРСР та трьома незаконними розкопками — 2001, 2006 та 2007 рр. Тому українська влада і створила заповідник, силами якого мають бути досліджені Биківнянські поховання. Закон України «Про охорону культурної спадщини» забороняє будь–яке будівництво на заповідних територіях до повного їх дослідження.

 

ВАРТО ЗНАТИ

Одним із символів геноциду українців, здійсненого у ХХ столітті катами сталінського тоталітарного режиму, є Биківня під Києвом. Тут у братських могилах спочивають сотні тисяч наших земляків — невинно убієнних жертв більшовицьких окупантів. Це місце святе для кожного українця. Щороку тисячі людей вшановують тут пам’ять загиблих.

 

СВІДЧАТЬ ЕКСПЕРТИ

Судмедексперт Київського обласного бюро судово–медичної експертизи Юрій Коваленко:

«З 1971 р., я брав участь в усіх ексгумаціях тисяч жертв репресій у Биківні. З усією відповідальністю заявляю: так, там захоронені останки, принаймні кількох десятків розстріляних у 1940 році поляків».

Колишній голова Київського міськвиконкому Микола Лаврухін, член державної комісії 1988 р.:

«Якщо в Києві розстрілювали польських військовослужбовців, то мова може йти не про тисячі чи сотні, а про кілька десятків осіб... У захороненнях ми виявили і останки восьми розстріляних жінок–полячок».

Слідчий з особливо важливих справ Київської міської прокуратури Володимир Ігнатьєв:

«У 1989–му, в одній із розкритих у Биківні ям, ми виявили останки не менше 30 польських вищих чиновників... Де розстрілювали полонених — у Києві чи в Биківні, сказати складно. Вірогідно, що в Биківні. Але тримали їх, наскільки мені відомо, у Лук’янівській тюрмі разом iз дружинами. Щоправда, на різних поверхах. Хто були ці люди, встановити тоді не вдалося, а потім слідство взагалі припинили. Підніміть протоколи урядової комісії: там мають бути мої висновки. Але про 3500 польських офіцерів і мови йти не може, це неправда».

 

МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ

Із доповідної Голови Комітету держбезпеки при Раді Міністрів СРСР А. Шелєпіна до М.С. Хрущова від 03.03. 1959 р. №.Н–632–ш (зберігається у Головному Державному архіві Російської Федерації):

«У Комітеті державної безпеки при Раді Міністрів СРСР iз 1940 року зберігаються облікові справи та інші матеріали на розстріляних у тому ж році полонених та інтернованих офіцерів, жандармів, поліцейських, осадників, поміщиків і т.п. осіб колишньої буржуазної Польщі. Усього за рішенням спеціальної трійки НКВС СРСР було розстріляно 21857 осіб. Із них: у Латинському лісі (Смоленська область) 4421 осіб; у Старобільському таборі неподалік Харкова 3820 осіб; в Осташківському таборі (Калінінська область) 6311 осіб; і 7305 осіб були розстріляні в інших таборах і тюрмах Західної України і Західної Білорусі.

Уся операція з ліквідації вказаних осіб здійснювалася на основі Постанови ЦК КПРС від 5 березня 1940 р. Усі вони були засуджені до вищої міри покарання за особовими справами, що заведені на них, як на військовополонених та інтернованих в 1939 році».

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>