Симфонія для Лятошинського

Днями у київській квартирі–музеї знаменитого українського симфоніста знову було людяно: щорічно в цю пору там вручають премію імені Бориса Лятошинського, згідно зі статутом «за видатні досягнення в галузі професійної композиторської творчості». «Точніше сказати, це конкурс симфонічної музики, тому ми подавали саме такі роботи», — каже одна з трьох лауреатів Юлія Гомельська. Ця тендітна одеситка — призер багатьох міжнародних конкурсів, певний час навчалася у Великій Британії, де поставила дитячий балет «Джейн Ейр».

Ще двоє лауреатів премії Лятошинського — народний артист України Володимир Губа та заслужений діяч мистецтв України Володимир Птушкін. Для піаніста й професора Харківського університету мистецтв Володимира Птушкіна ця нагорода стала символічною: «Колись давно мене провели в клас Лятошинського, тоді я й гадки не мав, що стану композитором, думав, буду просто піаністом». Тепер, за визначенням своїх колег, він пише розкішні сюїти, яскраві оркестрові п’єси й чудові ліричні монологи. Журі ж премії серед іншого оцінило його твір, який свого часу виконували у Ватикані під час меси. Представляти Володимира Губу, може, для деяких наших читачів здасться зайвим, але все ж нагадаємо: цей композитор створив музику до багатьох українських художніх, документальних і мультиплікаційних фільмів, серед них — «Захар Беркут», «Олеся», «Гетьманські клейноди», серія мультиків про козаків. На жаль, зараз кінематографічна діяльність Губи не така плідна: «До роботи в кіно запрошують, але значно менше — відомо ж, у якому стані наш кінематограф».

Незважаючи на деякий песимізм (грошова винагорода премій становить по одній тисячі гривень кожному лауреатові, а іменні медалі, призначені для переможців конкурсу, цього року вручили востаннє), урочистий вечір закінчився традиційною грою переможців на роялі Лятошинського у його робочому кабінеті. «Тут усе залишилося так, як було за часів Бориса Миколайо­вича, — спробував відтворити давню атмосферу онук композитора Дмитро Гомон. — Адже церемонія нагородження відбувається у нас із 1996 року, тому ми вирішили нічого не міняти, хоча насправді квартира давно потребує ремонту».

Анастасія БЕЗПАЛЬЧА