Щоб сказати своє «фе» підготовленому депутаткою–«регіоналкою» Оленою Бондаренко і вже схваленому парламентом у першому читанні законопроекту, який скасовує 50–відсоткову квоту на трансляцію в телерадіоефірі вітчизняної музичної продукції, представники чотирьох полтавських гуртів — «Трансформера», «ДельТори», «Рекости» і «Сінгуматора» — днями влаштували прес–конференцію в обласному центрі. Попри те що згадані команди грають різну музику й не кожна з них дотримується 100–відсоткової україномовності у власній творчості, одностайним виявилося їхнє категоричне несприйняття пропонованих сумнівних новацій.

У свої 24 роки Назар Пилатюк полонив грою слухачів не тільки в Україні, а й у Швеції, Фінляндії, Норвегії, Німеччині, Польщі, Чехії та інших країнах. Разом із Володимиром Винницьким і Наталією Хомою скрипаль–віртуоз об’їздив мало не всю Америку, де теж заслужив прихильність багатьох шанувальників музики. Нещодавно його змогли послухати й кияни: в Колонному залі імені М. В. Лисенка Національної філармонії України Назар виконував iз Національним академічним симфонічним оркестром України під орудою Володимира Сіренка Концерт для скрипки з оркестром британського композитора Б. Бріттена. Пилатюк затримався на день у столиці, щоб звідси летіти до Парижа, де його чекали наступні виступи. Ця затримка й дала можливість поспілкуватися зі скрипалем.

Усе ж деякі стереотипи мають право на існування. Скажімо, яке найромантичніше місто на землі? Париж! Який поцілунок найпопулярніший? Французький! Де любов найрозкутіша і водночас цнотлива? І знову — Франція! Тому якщо нам уже судилося глобалізуватися й відзначати «Свято всіх закоханих», то робити це варто по–французьки.

Розкривши свіжу збір­ку «Василь Симоненко. Вибрані твори», я пробіглася очима по змісту і зупинилася на назві «Цар Плаксій і Лоскотон». Згадалося, як ще зовсім малою з мамою на вокзалі чекали на потяг. Аби не сумувати, мама купила мені кольорову яскраву дитячу книжечку «Цар Плаксій і Лоскотон», яку я потім знала ледь не напам’ять. Тоді для малої дитини не мало значення, хто написав цю казку, це був ще той вік, коли не задумуєшся, що «ти — людина». Тепер, згадавши цей момент, я розумію, що Василь Симоненко був зі мною значно раніше, ніж я про нього дізналася.