Правда й кривда

20.01.2011
Правда й кривда

Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.

Нещодавно Верховна Рада ухвалила два важливі закони — про доступ до публічної інформації та про захист персональних даних. І хоча, на перший погляд, стосуються ці документи обмеженого кола осіб, насправді «інформаційні» закони зачіпають інтереси кожного українця. Закон «Про захист персональних даних» щонайменше змінив зовнішній вигляд наших квитанцій за «комуналку» — тепер у них прізвище та ім’я більше не пишуть — як не як, «персональні дані». Цей же закон, попереджають правники, може стати на перепоні журналістським розслідуванням, адже віднині персональні дані є інформацією з обмеженим доступом, і їх можна буде поширювати лише з дозволу особи.

Інший Закон «Про доступ до публічної інформації» взагалі обіцяє нам мало не рай на землі: віднині чиновники зобов’язані надавати інформацію про витрати бюджетних коштів, свої статки не тільки за журналістським «велінням», а й за інформаційним запитом від будь–якої баби Мані. Ось тільки чи навчаться наші чиновники звітувати перед суспільством і чи не використають свої «благородні» закони проти громади, — питання відкрите.

 

«Убити можна й кухонним ножем»

Чимало правознавців оцінюють новий Закон «Про захист персональних даних» скептично: надто неоднозначно він написаний. Так, відповідно до букви закону, персональними даними є будь–які дані про особу, що дозволяють її ідентифікувати: прізвище, ім’я, по батькові та навіть номер мобільного телефону чи відомості про освіту. Відповідно, збір, обробка чи поширення цих даних можливi лише зі згоди особи або в особливих випадках.

Новий закон уже розкритикувала Українська Гельсінська спілка з прав людини: там кажуть, що нововведення «офіційно скасує свободу слова і свободу доступу до інформації», а сам закон уже охрестили «вагомим кроком для побудови тоталітаризму» в Україні. У свою чергу, розробники документа стверджують, що він дозволить Україні співпрацювати з Європейським Союзом на новому рівні.

«Схематично закон можна викласти так. Його дія не поширюється на створення баз персональних даних: фізичними особами — для своїх потреб (записна книжка вже є такою базою), журналістами і творчими працівниками — для потреб їхньої діяльності. Йдеться передусім про автоматизовані інформаційні бази даних та картотеки, — каже юрист Тетяна Шмарьова. — Власниками цих баз можуть виступати органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства і фізичні особи–підприємці, які здійснюють обробку персональних даних».

Одначе правники не виключають, що новий закон таки може вплинути на діяльність журналістів. Принаймні судових позовів може побільшати. «Цей закон не мав би стосуватися журналістів, — каже юрист Інституту масової інформації Роман Головенко. — Але ж і кухонним ножем можна вбити — при бажанні закон можна трактувати по–різному. З одного боку, персональні дані можуть бути поширені без згоди особи, «якщо ця інформація є суспільно значимою, і право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на захист». Але наявність переважаючого суспільного інтересу — це поняття оцінне. Саме тому журналістам треба бути готовим захищати свою позицію в суді».

«Загалом враження від закону не найкращі. І зі збором інформації можуть виникнути непереборні складнощі, — каже Тетяна Шмарьова. — За законом, доступ до персональних даних не надається, якщо особа відмовляється взяти на себе зобов’язання щодо виконання вимог цього закону або неспроможна їх забезпечити. Як доводити, що ти здатний забезпечити виконання вимог (і яких вимог?) закону: показати паспорт? Довідку з місця роботи або банку про особистий рахунок? Хто і як відповідає за «злив» персональних даних — інформації з обмеженим доступом? Якою є відповідальність власника або розпорядника бази за ненадання суб’єкту персональних даних відповіді на його звернення? І як бути з персональними даними померлих осіб? На них поширюється визначений законом правовий режим? Іще один «перл» закону, на який не можу не звернути увагу. У статті 10 закону йдеться: «Відомості про особисте життя фізичної особи не можуть використовуватися як чинник, що підтверджує чи спростовує її ділові якості». Не може використовуватись де? У суді? Це вже щось новеньке: виходить, закон містить вказівку суду, які докази не є належними. Словом, запитань особисто у мене є набагато більше, ніж відповідей».

«Ми міняємо філософію чиновника»

Інший закон — «Про доступ до інформації», який Верховна Рада ухвалила не без бою, — попри благородні наміри теж викликає чимало сумнівів. Чи буде він діяти в нашій державі, де традиційно закони існують лише на папері? Голова парламентського Комітету з питань свободи слова Андрій Шевченко запевняє: Закон «Про доступ до інформації» — великий крок до демократії: «Цей закон не тільки для журналістів. Він надає право, яке гарантоване будь–якому громадянину, — право знати те, що знає чиновник. Запроваджується дуже простий принцип: якщо вас щось цікавить у роботі органу влади, у чиновника є інформація, яка вам потрібна, ви звертаєтеся з інформаційним запитом, і закон гарантує, що ви цю інформацію отримаєте. Що зміниться на практиці? Це означає, що, по–перше, ми зможемо набагато ширше дізнаватися про важливі для нас рішення влади. Наприклад, міськвиконком вирішив закрити логопедичні групи в дитячих садочках, або прийнято рішення про створення нової автотранспортної розв’язки. Зараз люди про такі рішення дізнаються дуже часто в «свинячий голос», коли мало що можна змінити. Тепер буде нова схема: люди будуть дізнаватися тоді, коли про це знає чиновник.

Друге — це великі переваги для бізнесу. Уявіть, у міста є генеральний план розвитку. Зараз ця інформація доступна лише меру і тому, хто знає доріжку в кабінет до мера. Але для будь–кого в місті важливо знати, що будуватиметься в тому чи іншому районі через 10—20 років».

На практиці реалізація закону виглядатиме так, переконує пан Андрій: через три місяці, коли закон набуде чинності, у кожному органі влади з’явиться чиновник, який персонально звітуватиме за відповідь на інформаційні запити. «Запроваджується порядок, коли відповідь повинна бути надана за п’ять робочих днів, — каже Андрій Шевченко. — І передбачено, що може зробити громадянин, якщо інформацію йому не надають. Це суд або оскарження у безпосереднього начальника. І тепер чиновник, який безвідповідально поставиться до інформаційного запиту, буде оштрафований на 425—850 гривень. Але найголовніше: ми міняємо філософію чиновника, хоч і не маємо ілюзій щодо того, що в нас завтра все поміняється. У нас зараз у країні 55 відсотків усіх запитів залишаються без відповідей. Але ж iз чогось потрібно починати. Тепер для журналіста, громадського активіста з’являється дуже сильний інструмент».

Самі ж журналісти, які добре знають, як охоче і «розлого» відповідають прес–служби на інформаційні запити, поки що сприймають змальований «рай» обережно — невідомо, чи він «запрацює». «Журналісти однаково використовуватимуть, як і раніше, неформальні джерела інформації, особисті канали, — каже Роман Головенко. — І не думаю, що ситуація кардинально зміниться — на низовому рівні чиновники не будуть готові «віддавати» інформацію. Особливо що стосується майна, земельних питань. Суспільству доведеться привчати чиновників до більшої відкритості — це дуже тривалий процес».

Окрім того, цей закон не стосується скарг та звернень (більшість громадян iз такими і звертається), а лише випадків із «інформаційними запитами». І як трактуватимуть чиновники одержані «листи щастя» — покаже час.