Кров і безсилля на Жовтневій площі

Вечір 19 грудня у Мінську став кривавим. Режим Олександра Лукашенка, який останнім часом старанно демонстрував Європі свою «демократичність», прагнучи вислужитися й знайти підтримку в протистоянні з Москвою, таки не стримався й продемонстрував усьому світові свою істинну сутність. Опозиціонерів, які вийшли на головну площу столиці Білорусі, щоб відстояти свій вибір, жорстоко били, розганяли й затримували міліція та КДБ. А Центрвиборчком тим часом проголошував переможні результати: згідно з попередніми підрахунками, «бацька» всієї Білорусі здобув майже 80 відсотків голосів виборців. І вже вчетверте посів пост президента.

Вибиті зуби, поламані ребра й кандидати в реанімації

Численні порушення, про які криком кричали допущені на виборчі дільниці, попри всі перешкоди, незалежні спостерігачі, ЦВК не зворушили. Тому ввечері на Жовтневу площу Мінська, підтримавши заклик опозиційних кандидатів у президенти, прийшло близько 30 тисяч людей. За свідченнями очевидців, усі поводилися дуже мирно й інтелігентно, але без провокацій не обійшлося. Група молодиків пішла на штурм Будинку уряду. У відповідь правоохоронці взялися «до роботи». Били всіх, не надто переймаючись тим, журналіст це, звичайний громадянин чи кандидат у президенти. Для одного з незалежних конкурентів Олександра Лукашенка, Володимира Некляєва, день виборів завершився реанімацією. Що не завадило КДБ забрати і його (просто з лікарні), й іще шістьох опозиційних кандидатів «у кутузку».

У багатьох учасників мирної демонстрації вибиті зуби, поламані ребра, численні травми. Під ранок спецслужбісти з КДБ увірвалися в офіс незалежної організації «Хартія’97» і заарештували всіх присутніх там журналістів. Аналогічної атаки зазнав офіс правозахисного центру «Весна». Згодом у Мінську перекрили доступ до всіх соціальних інтернет–мереж («Фейсбук», «Твіттер», «Гугл–ток» тощо), через які здійснювалася координація тих, хто протестує проти фальсифікації виборів президента.

Реакція білоруської влади на виступи опозиції вразила увесь цивілізований світ. А місія спостерігачів від СНД заявила, що президентські вибори в Білорусі були «прозорими і демократичними»...

«Щоб країна не дісталася Колі»

Напередодні 19 грудня влада розповідала «страшилки» про газові балончики й металеві штирі, якими запасається опозиція. А кандидати в президенти наполегливо твердили, що акцію задумано як мирну, і закликали не піддаватися на провокації.

Один із тих, хто закликав людей вийти на площу ввечері 19 грудня, кандидат у президенти Володимир Некляєв, навіть виступив із римованим зверненням, у якому пояснив, чому треба прийти на площу і що треба брати з собою його прихильникам і прихильникам інших демократичних кандидатів. Зокрема, оскільки на Жовтневій площі міська влада залила величезну ковзанку, Некляєв радив:

«Щоб у владі не залишився Лука,
Щоб країна не дісталась Колі —
У лівій кишені пакет піску,
У правому — пакет солі!»

Коля — це молодший син Олександра Лукашенка Микола, 2004 року наро­дження, якого президент уже не раз називав — чи то жартома, чи то всерйоз — своїм наступником. Навіть голосувати «за Бацьку» батько із сином прийшли удвох. Світові інформагенції облетіло фото, на якому маленький Миколка з усмішкою опускає в урну бюлетень, у якому таткова рука поставила, безперечно, «правильну» позначку.

На цей раз у бюлетенях на президентських виборах у Білорусі було дев’ять прізвищ кандидатів. Окрім чинного глави дер­ж­ави, який запропонував себе виборцям уже вчетверте, за головне крісло змагалися лідер соціал–демократів Микола Статкевич, один із лідерів Об’єднаної громадянської партії Ярослав Романчук, відомий поет Володимир Некляєв, колишній заступник міністра закордонних справ Андрій Санников, один із лідерів християнських демократів Віталій Рімашевський , представник БНФ Григорій Костусєв, безпартійні підприємці Дмитро Ус і Олексій Михалевич та економіст Віктор Терещенко.

Нинішні вибори знаменні тим, що вперше з 1994 року відбулися теледебати кандидатів, хоча й без участі Олександра Лукашенка. Крім того, у своїх телевиступах в прямому ефірі шість кандидатів із дев’яти альтернативних (Санников, Некляєв, Статкевич, Рімашевський, Костусєв і Романчук) закликали виборців увечері 19 грудня прийти на площу. Пізніше до цих закликів приєднався і Михалевич. Абсолютно всі кандидати, крім Лукашенка, публічно засумнівалися в чесності виборів і закликали не голосувати достроково. «Виборів у країні немає. Поверни те, що вкрав! Поверни нам вибори!» — звернувся з екрана до Лукашенка Статкевич.

На вимогу низки кандидатів про виділення їм додаткового часу для телеефіру Центрвиборчком відповів відмовою. Незадовго до початку голосування Санников, Некляєв і Рімашевський провели на вулицях Мінська кілька масових зустрічей із виборцями, причому першу з них — на забороненій міськвиконкомом для таких масових акцій Жовтневій площі, пам’ятній багатьом наметовим містечком протесту після виборів 2006 року.

Ці три кандидати негайно отримали попередження від Генпрокуратури, яка пізніше попередила — кого вдруге, кого вперше — ще й за заклики вийти сюди ж 19 грудня. Мінська влада оперативно залила на площі навколо головної ялинки країни ковзанку. Глава президентської адміністрації Володимир Макей оголосив, що 19 грудня на Жовтневій площі готуються провокації і вибухи. «Це буде мирна акція», — відреагували альтернативні кандидати. Владі запропонували затримати тих, хто готує вибухи, якщо вже про них стало відомо. До речі, досі не знайдено винних у вибуху, що прогримів у центрі Мінська 3 липня 2008 року під час святкування Дня Республіки. Його авторство багато аналітиків приписують спецслужбам із метою тотального залякування, почергових затримань і повальної дактилоскопії населення. Були серйозні побоювання, що щось подібне може статися і цього разу.

За три дні до виборів у Мінськ увійшла бронетехніка

У ніч на 16 грудня до Мінська увійшла бронетехніка. Того ж дня Лукашенко на нараді із силовими міністрами заявив, що «не дай Бог, хтось переступить той Рубікон, до якого не можна й близько підходити ...» Президент також закликав заднім числом не змушувати людей голосувати достроково, щоб не давати приводу для критики незалежним спостерігачам. Однак, як свідчать «Правозахисники за вільні вибори» і спостерігачі від партій, кількість тих, хто проголосував достроково, вже за три дні перевищила аналогічний показник 2006 року. Багато жителів країни — студенти, робітники, вчителі, викладачі вузів — повідомляли правозахисникам, як їх під загрозою втрати житла, роботи або місця навчання женуть голосувати достроково.

Тим часом незалежні спостерігачі навіть під загрозою звільнень із роботи та інших неприємностей уже встигли знайти і задокументувати й зайві бюлетені, і конструкцію урн для їх вкидання. А колишній міліціонер, підполковник Козлов, розповів, як на місцевих виборах 2008 року намагався перешкодити підмінити бюлетені в урнах під час свого чергування на одній із мінських ділянок. Завершилося це тим, що чесного міліціонера з органів «пішли». Іншого чесного співробітника органів, слідчого з Жодіно Андрія Пижика, за день до виборів узагалі оголосили в міжнародний розшук — нібито за пограбування підслідних злодіїв. Насправді, на думку жодинських демократів, провина міліціонера полягає в розголошенні секрету полішинеля — відомостей про те, як йому наказували фабрикувати справи проти лідера місцевої опозиції. Цікаво, що людина, яку слідчий не зміг посадити з моральних причин, потім допомогла йому виїхати за межі Білорусі.

Опозиційні кандидати так і не змогли узгодити єдиного...

Демократичні кандидати говорили багато правильних речей, але так і не змогли домовитися між собою й висунути єдиного. Про координацію дій реально змогли домовитися тільки два найсильніших кандидати — Некляєв і Санников. Після того як експерти Білоруської асоціації журналістів, а потім ОБСЄ опублікували підрахунки, згідно з якими 90% ефірного часу на тему виборів займає Лукашенко, на держтелеканалах почали мерехтіти, хоч і з обрізаними фразами й затемненим фоном, практично всі кандидати. І тільки Санникова та Некляєва (і тре­тього лідера рейтингів — Романчука) стали ретельно замовчувати.

Перед самою Площею, коли стало очевидно, що вибори фальшиві, коли незалежних спостерігачів почали позбавляти акредитації на дільницях і блокувати їм телефони, Некляєв висунув гасло, яке мало створити нову об’єднавчу ідею для опозиції: «За нові вибори без Лукашенка!»

До речі, про те, що нинішній глава держави з 1999 року перебуває при владі незаконно після здійсненої в кілька етапів узурпації влади, а тому не має права балотуватися на четвертий термін, ще три місяці тому говорив відомий юрист, один із творців кампанії «Правозахисники за вільні вибори» Гаррі Погоняйло. Він навіть намагався домогтися через парламент і суди, аж до Верховного, скасування для Лукашенка реєстрації як кандидата в президенти. «За Конституцією, народ має право і на Майдан, і на протест, та навіть на страйк, це в нашій ситуації є ніщо інше, як захист Конституції», — сказав мені якось Гаррі Петрович.

Кому «Лукашенко — красень, а інші — виродки»?

Починаючи з 14 грудня, у правозахисників і журналістів телефони тріщали від повідомлень про порушення. Дзвонили з усієї країни. Особисто мені особливо запам’яталася СМСка від викладача... Академії управління при президенті. «Студенти відмовляються голосувати достроково, їх викликають на бесіду до декана. Як їм допомогти?». Я відповіла, щоб зробили аудіозапис розмови. Або всі разом писали колективне звернення до декана, а копії — в ЦВК і ЗМІ. Що було далі, викладач не повідомив. Натомість від нього прийшло: «Усе, час на площу!»

Якось у мене зав’язалася дискусія з приїжджим росіянином напідпитку, який доводив, що «Лукашенко красень, а інші — виродки» і що «якщо не подобається в Білорусі, вали в Америку». Відбувалося все в приміському автобусі, що застряг у снігових заметах, запізнювався на годину і був холодним, як морозильна камера. Пасажири мовчки в оглушливій тиші спостерігали малокультурного прибульця–лукашиста, який намагався вигнати з батьківщини корінну мешканку–опозиціонерку. Я–то знала, що мій син дружить із його сином, і не сумнівалася, що, протверезівши, той ще покається.

Він чекав підтримки жителів села, які їхали додому з роботи в Мінську, і не дочекався. Я вже думала, що не дочекалася і я, як раптом, ідучи до виходу, почула: «Жіночко, зачекайте! Скажіть хоч, як голосувати? Ми нікого не знаємо! От ви самі за кого?». «За Санникова! — відповіла я. — Вже його–то я знаю! А з його дружиною разом навчалася в університеті!»

Увесь автобус заусміхався, а дідок, який поставив мені це запитання, радісно засміявся.

На ранок 19 грудня я дізналася, що мої сусіди масово голосували за кого зав­годно, тільки не за чинного главу держави. Тим часом надійшли дані з Мінської міської виборчої комісії. За цілком офіційними даними, різниця між кількістю ви­борців у первинних списках і тих, хто проголосував на 10–ту ранку, становила в середньому по Мінську 1066 осіб. Від 36 до 2965 осіб увійшли в додаткові списки по різних районах столиці! Залишається тільки дивуватися, як же напхані представниками влади комісії звіряли списки виборців... До речі, представників опозиції в складі виборчих комісій по всій Білорусі було всього 0,25 відсотка.

18 грудня в Мінську та інших містах уже почалися превентивні затримання опозиційно налаштованої молоді, в тому числі прибулої з Росії, перевірки документів, виставлення засідок із людей у цивільному біля під’їздів будинків активістів. Було затримано кілька довірених осіб кандидатів у президенти...