«Сьогодні ти — Гамлет, а завтра — статист»

17.12.2010
«Сьогодні ти  — Гамлет, а завтра — статист»

Микола Рушковський у ролі Коперника. 2010 р.

Проводжаючи Миколу Рушковського до Києва, його однокурсники, мабуть, не зовсім розуміли «маневру» товариша: москвич, красень, фронтовик, із дипломом Школи–студії МХАТ, замість того, щоб застовбити за собою місце героя–коханця в якомусь провідному столичному театрі, їде в «провінцію»... Та зовсім скоро життя показало, що у своєму рішенні Рушковський не помилився. І вже за кілька років на запитання Віри Марецької, чи не сумує він за Москвою, актор щиро відповідав: «Мені ніколи сумувати...».

 

«Сузір’ю» багато за що вдячний»

— Миколо Миколайовичу, в театрі Російської драми ви вже майже 60 років...

— Російська драма — це театр, в якому я народився як актор і працюю тут останні 58 років. Було багато чого. Виганяти з театру не виганяли, але на разову оплату переводили. У керівництві були різні негідники... Був у нас один директор, і коли він починав когось хвалити, всі знали — на цю людину очікує якась підлість з його боку. До того ж підлість серйозна. І було таке, що він мене певною мірою виживав із театру, витискував із репертуару. Мене й з інституту виганяли в 1987 році...

— Мабуть, ці труднощі підштовхнули вас до того, щоб ініціювати створення в Києві нового сценічного майданчика, театру «Сузір’я»?

— Коли я почав бувати в Європі і знайомитися з театральним життям інших країн, то дізнався, що, наприклад, у Софії, Празі, Будапешті працювали театри без трупи. Артисти збиралися і грали вистави. Хто з ким хотів, під керівництвом режисера, якого обирали і за тією п’єсою, яка задовольняла всіх. Мені ці театри надзвичайно подобалися, і я став мріяти, щоб такий театр з’явився і у нас. Цю мою ідею підтримували, але все якось на словах, а до справи не доходило. Потім я потрапив на прийом до міністра, де ми півтори години говорили про все. Зокрема, і про такі театри. Виявляється, вони йому також подобалися... Те приміщення, в якому «Сузір’я» працює зараз, раніше займала капела «Думка». Вона повинна була виїхати, бо для цих мистецьких колективів побудували будинок на бульварі Шевченка, де вони зараз працюють. Але цей процес так розтягнувся, що я вже й не вірив, а міністр знав — приміщення скоро звільниться. І запросив нас облаштовуватися на Ярославовому валу.

— З якої вистави починався театр «Сузір’я»?

— Ми з режисером Костянтином Дубініним і моєю колишньою студенткою Ілоною Гаврилюк , яка зараз живе в Італії і працює в театрі, але не актрисою, почали репетирувати п’єсу Леоніда Зоріна «Зниклий сюжет». А Богдан Ступка iз сином Остапом та його товаришами там само репетирували виставу про Сковороду. Так ми починали у 1988 році... Рушковський винний перед своїми колегами. Тому що він, не розуміючи особливостей того часу, сказав, що цей театр — не для заробітчанства, а для творчості. І що ми там робитимемо те, що захочемо. І будемо всі на рівних умовах: і той, хто грає головну роль, і той, хто виходить iз двома словами, отримуватимуть одні і ті самі гроші. Дуже скромні. Зараз ми отримуємо близько 80 гривень за виставу. Москвичі над нами сміються — вони за таку роботу отримують у рази більше. Цей театр примусив мене по–новому подивитися на багато речей. Бо зникла відстань між сценою та глядацькою залою. І треба було працювати тільки, як кажуть у нас, на чистому, вершковому маслі. Це театр, в якому краще недобрати, ніж перебрати. Там «гризти лаштунки» не можна. Я «Сузір’ю» багато за що вдячний. Бо якби не було його, я б уже, мабуть, не був артистом. А чому я зараз вважаю себе артистом? Бо мені ще щось хочеться робити і я претендую на певні речі. І щось у мене навіть виходить. За роль у виставі «Коли кінь непритомніє» у цьому театрі я отримав «Київську пектораль».

«Ось тобі театр!»

— Ви долучилися до створення у Києві ще одного театру — Нового драма тичного театру на Печерську...

— З ним дещо інша ситуація. У нас був дуже гарний курс. Разом зі мною з цими студентами працювали Володимир Бугайов, Олександр Крижанівський, Наталя Кудрявцева. Там були дуже гарні хлопці — Рубашкін, Мамчур, Якуша, Назаров ... Був там і один хлопець, який не залишився у професії і торгує ліками, але саме про нього мені колись Кирило Лавров говорив: «От нам би такого в трупу!». А я йому відповів: «Мені він самому потрібен». Не відпустив його, а він узагалі кинув цю справу... Примітним цей курс був і через те, що на ньому народилося семеро дітей. Дівчата цим займалися дуже старанно. Правда, був і один тато... На цьому курсі у нас склався дуже вдалий, цікавий репертуар. Одна вистава йшла на сцені нашого навчального театру. Але, крім цього, у нас була «Людина із Ламанчі», яку ми грали у Дитячому театрі, «Майстер і Маргарита» — у театрі «Сузір’я», інші спектаклі... Я почав на ці вистави запрошувати різних людей, зокрема й тих, які обіймали високі посади. І всі вони ці спектаклі і цих акторів сприймали надзвичайно тепло. Постановником двох вистав був Олександр Крижанівський. Я йому сказав: «Ось тобі театр!». Він спершу вчився у мене на акторському факультеті, а потім, ставши артистом Театру на Подолі, навчався режисури в Москві, у Васильєва. Він має свій підхід у роботі з артистами. Я цьому не противлюсь, але все ж таки закликаю не забувати: все, що є хорошого в сучасному театрі — Някрошюс, Гротовський — опирається на систему Станіславського.

— Легко сказати «Ось тобі театр!». А фінансування, приміщення...

— Почав шукати, хто б нам це допоміг зробити. Тодішній голова Печерської райдержадміністрації Андрій Коваленко показав нам три чи чотири підвали і сказав, що можна брати, який захочемо. Зупинилися на тому, що на Шовковичній. Але в ньому колись функціонував червоний куточок цього будинку, а друга частина — колишнє бомбосховище Будинку уряду. В приміщенні не було чим дихати. Я там трішки побув — вийшов і почав ковтати нітрогліцерин... Потім Кирило Лавров, якому дуже сподобалися наші студенти, познайомив мене з Віктором Степановичем Черномирдіним. З його допомогою необхідні десятки тисяч доларів на ремонт ми отримали. Театр з’явився ще й тому, що я розумів: якщо цей курс розпустити — він загине. Свого часу Ірина Молостова випускала просто дивовижний курс. У професії, за великим рахунком, залишився один лише Олександр Бондаренко, актор нашого театру...

— Ви в Новому театрі на Печерську зараз яку посаду обіймаєте?

— Я в них числюся головою художньої ради. До мого 85–річного ювілею ми зробили там одну виставу про Коперника. П’єсу написав мій син Андрій разом зі своїм покійним другом, прекрасним журналістом Сергієм Кисельовим. Там грають мої учні — Валерій Легін, Ігор Рубашкін, Олеся Власова, Віра Мазур, Оксана Архангельська, одна моя сьогоднішня студентка Валерія Гуляєва. Поставив її також мій учень Ігор Славінський.

«Усе на нашій совісті — і помилки, і досягнення...»

— Миколо Миколайовичу, набираючи студентів до себе на курс, ви не боїтеся помилитися і між двома абітурієнтами обрати менш талановитого?

— Боюсь, і такі випадки бували. Ви знаєте, є таке поняття, як театральна чарівність, привабливість. Одного разу до нас прийшла дівчина з п’ятого курсу університету, вчилася на історичному факультеті. Вже й дипломну роботу там писала, але ось так їй страшенно захотілося стати актрисою. Дівчина була красивою до неможливості: висока, струнка, ноги від плечей... Коли ми з нею йшли вузьким тротуаром, а назустріч прямували мої друзі — вони мене не бачили, бачили тільки її. Але дивна річ... Усі ці якості, я до них ставлюся у даному випадку по–споживацькому, професійно, вони через рампу не переходили. Ця дівчина вчилася на курсі з Наталею Долею. І грали вони «Місяць у селі». Наталка була такою цікавою, а в цієї студентки ну не переходить нічого через рампу і край... Так що помилки бувають. І у самому процесі набору багато суб’єктивного. Коли були живі педагоги Школи–студії МХАТ, у яких я навчався і які росли разом зі мною, то іноді просив подивитися того чи іншого абітурієнта. Вони зажди говорили, що на кінцевий вердикт не претендують і можуть сказати лише свою думку. І теж траплялися помилки... Хоча педагоги були світового рівня. Взагалі–то все це на нашій совісті — і помилки, і досягнення...

— Але ж не помиляється той, хто нічого не робить...

— Так, хоча, не називаючи прізвищ, хочу визнати, що сьогодні в театрі працюють справді гарні актори, яких я до себе на курс не взяв. Є одна відома актриса, якій я відмовив, і не стільки через свою якусь думку, а через сумніви інших педагогів. А вона потім прийшла до театру вже як героїня, хоч і не навчалася в театральному вузі, ми з нею навіть разом грали. Потім вона переїхала до Москви, зараз багато знімається...

— Кажуть, свого часу ви відмовили й Сергію Маковецькому...

— Дехто мені навіть цим дорікав. Але ситуацію для цікавих прояснив сам Маковецький, який зізнався, що не потрапив до інституту, бо «провалився» на творі. А мене тоді чи не було на місці, вже не пам’ятаю... Але й добре, що він не потрапив до нас, у нього потім, як ми бачимо, кар’єра склалася дуже вдало. Знову ж таки, буває талановита людина, а сьогодні «не прозвучала», не вийшло. Треба приймальну комісію вміти зацікавити собою. Я не забуду, як у Школі–студії МХАТ ми студентами бували на вступних іспитах третього, останнього туру ... І там у приймальній комісії сиділи дуже відомі, шановані, але вже не надто кучеряві люди. І так вони вже стомились, переслухали десятки абітурієнтів, уже ледве не куняють... Одна дівчина читає оповідання а потім як вигукне: «Анафема, чорт ти лисий!». Усі миттєво пожвавішали і почали її слухати. Ольга Кніппер–Чехова, яка була Головою екзаменаційної комісії, коли ми вже випускалися, говорила: я вам бажаю здоров’я, щастя і удачі. У нашій професії удача дуже важлива. Важливо вміти цією удачею професійно скористатися.

«Наша справа — колективна»

— А від чого ви прагнете убезпечити своїх студентів?

— Наша справа — колективна. А сьогодні вони здебільшого налаштовані на індивідуалізм. З цим доводиться боротися...

—  Зараз конкурси на факультет акторської майстерності такі ж великі, як і раніше?

— Ще не знаю, як буде цього року. В принципі, маю набирати новий курс. Але ж із нашою Болонською системою нічого не відомо до останньої хвилини. Досі нічого не зрозуміло з п’ятим курсом — буде він чи ні... Хоча я вже зараз маю знати, хто залишається на п’ятий курс, і я маю представлення, чим на цьому курсі студенти повинні займатися. Костянтин Сергійович Станіславський говорив, що його система — не для геніальних акторів. А для звичайних, які шукають психофізичний шлях до підсвідомості. Тому що найвища категорія мистецтва, коли актор починає справді творити, це миттєвості на сценічному майданчику. І шлях до них пролягає через тренаж, колосальний труд. А артист народжується у театрі, вже тоді, коли він грає і грає не один рік. Закінчуючи навчання, я вже знав, що поїду до Києва. Так склалися обставини: дівчина, яку я кохав, була вже тут. І один мій учитель говорив: зіграй там сто ролей і потім повертайся до Москви...

—  Його настанову ви виконали блискуче.

— Наша п’ятірка, яка прийшла тоді до Російської драми, — це Олег Борисов, Алік Шестопалов, Сергій Філімонов, Юрій Мажуга і я — за десять років зіграли по 40—45 назв. За перший рік я зіграв у дев’яти спектаклях. Там були вводи, такі технічні моменти аж до аплодисментів за лаштунками. Але водночас на третьому році роботи був Ромео, потім пішла ціла плеяда спектаклів із головними ролями. У той же час наші режисери — Неллі і Соколов — розподіляючи ролі, говорили, що «розкладають пасьянс». Аби ми не повторювалися. Це десятиліття я згадую як найщасливіші роки у своїй кар’єрі. Ми грали по 20 і більше вистав у місяць. А це необхідно для артиста. Нам же міністерство пропонує зараз вивчати зі студентами якісь теоретичні речі... А для майстерності актора в цілому на рік виділяється 200 годин, цього мало.

— Миколо Миколайовичу, ви — з акторської родини?

— Моя мама марила театром і могла б працювати в дуже достойній трупі. Але вона була вагітна мною і так уже й не склалося. Але мама до останніх років грала в самодіяльності. Я зараз перебираю свій архів — що знищую, що до нашого музею передаю — і знаходжу її фотографії, численні грамоти... Хоча тоді ж у театральних студіях викладали професіонали, і самодіяльність була дещо іншою...

— ...«замішаною» на інтелігентності, освіченості, вихованості...

— А сьогодні... Попросили мене послухати одну дівчинку, яка збиралася вступати. Я її послухав і говорю, що цей монолог у чомусь схожий на монолог Катерини з останнього акту «Грози», він результативний, тому що все вже відбулося... Дивлюся в її очі і розумію, що там жодної реакції на те, що я говорю. «Ти «Грозу» читала?» — «Ні. Ми Островського не проходили»...

«Щастя для актора — якщо він помре на сцені»

— Чи часто чують ваші учні та колеги критику від Миколи Рушковського?

— Іноді буває... Але тут я дотримуюся позиції: слухати треба всіх, хоча б тому, що ти вихована людина, а робити те, що вважаєш за потрібне.

— Роль Фірса у спектаклі «Вишневий сад» Театру імені Лесі Українки задумувалася для вас, але через хворобу прем’єру ви пропустили. Зараз граєте?

— Так, уже зіграв... У мене в репертуарі наразі чотири вистави. «Заповіт цнотливого бабія», де я граю Дон Жуана. До речі, ніколи не мріяв грати Дон Жуана. Ну не було у мене цього... Я любив блідих інтриганів і різних негідників грати — вони завжди цікавіші. Так колись мрiяв про Тартюфа, а зіграв Бризгалова в «Кафедрі». І після Бризгалова Тартюф мені вже був не потрібен. Я люблю сьогодні не аплодисменти, а тишу, яка панує в залі на спектаклі. Вона для мене дорожча. Це означає, що вистава у глядача викликала інтерес. До речі, гарні актори, коли глядачі починають кашляти, говорять не голосніше, а навпаки — тихіше. Тоді глядач прислухається. Граю також у «Вишневому саду», «Насмішкуватому щасті» та «Школі скандалу».

— Це там, де ваша роль складається буквально з кількох слів?

— Так. Колись Михайло Юрійович Рєзнікович попросив мене взяти участь у цьому маленькому епізодику... Така наша професія: сьогодні ти — Гамлет, а завтра — статист. У мене в театрі завжди так було. Я вже грав Ромео і розстрілював Лаврова в «Оводі»... А в одній виставі, як я вже говорив, моєю «роллю» були аплодисменти за лаштунками. І це нормально. Якщо режисер вважає, що я повинен це робити — я це робитиму. Війна мене навчила дружбі. Там я зрозумів, що дружба — це не лише приємність, а й обов’язок...

— Це вас Рєзнікович спеціально вводить у вистави, щоб вашим прізвищем в афіші приваблювати глядача... А вже яка там роль — не так важливо.

— Ну він міг би й більше мене використовувати... (сміється). Колись у нас була вистава «Повернення в Сорренто», де ми грали з Анатолієм Пазенком, Олександрою Смоляровою. Коли починали репетирувати з Іриною Дукою, то не розуміли, для кого грати цю виставу: два пенсіонери зустрічаються, щось там згадують... Потім Анатолій Пазенко вже погано почувався і спектакль почали ставити рідше. Я запитував керівництво: чому не ставите «Повернення в Сорренто»? Глядачі ж на ньому сміються і плачуть... Ми з виставою їдемо на фестиваль до Енергодара, а потім мені одна знайома розповідає, як повертається зі своїм тринадцятирічним сином iз цього спектаклю і раптом він зупиняється і каже: мамо, я тепер тебе завжди буду слухати. Так тоді на мої запитання керівництво пошепки пояснювало, що, мовляв, ви розумієте, Пазенко зараз погано почувається, а раптом він помре на сцені... Я говорю: так це ж щастя для актора — якщо він помре на сцені, про це можна лише мріяти! Це ж набагато краще, ніж коли актор просинається вночі, веде внутрішні монологи, і розуміє, що нікому не потрібен...

 

ДОСЬЄ «УМ»

Микола Миколайович Рушковський

Народний артист України. Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка. Професор.

Народився 11 травня 1925 року в Москві. Закінчив Школу–студію МХАТ. З 1952 року працює в Національному театрі ім. Лесі Українки, де зіграв більше ста ролей.

З 1963 року викладає в Київському iнститутi театрального мистецтва (нинi — унiверситетi театру, кiно i телебачення ім. Карпенка–Карого). За цей час випустив більше десяти курсів, понад двісті його учнів працюють у різних театрах України і за кордоном.