Холонівський інтернаціонал

01.12.2010
Холонівський інтернаціонал

У холонівському дитячому садку затишно й українській, і грузинській дітворі.

...У Холонів потрапила тоді, коли ще не вщухли післявиборчі пристрасті. Як і чотири роки тому, за посаду сільського голови у Холоневі змагалося четверо достойників. Усі — люди знані, авторитетні, й балотувалися теж не вперше. Але холонівці знову проголосували за чинного голову Олександра Мартинова. І якщо у 2004–му він обійшов своїх конкурентів трохи більше як на тридцять голосів, то нині відрив був солідний — понад триста. Але сказати, що все село із сусіднім Новоставом однозначно сприйняли перемогу Олександра Акакійовича, не можна. Дехто відверто казав: «Нащо нам грузин? Невже своїх нормальних людей не вистачає?»

 

«Нащо нам грузин?»

— Та який я грузин? Я вже навіть думаю по–українськи! У 2004–му, коли став сільським головою, дехто сумнівався, чи зможу я хоч одне речення написати українською. Та нічого, пишу не гірше за інших, і розмовляю, як чуєте, теж, — сміється Мартинов.

У Холонів він приїхав ще у далекому 1981–му погостювати до знайомих. А холонівчанка Віра причарувала молодого горця і вже нікуди не відпустила. Тут народилися і виросли їхнi дві доньки, які вважають себе українками.

— По мамі я росіянин, а по батькові — Букія. Так що родина в нас інтернаціональна.

— То ви менгрел? Як Кантарія...

— Так. Менгрели — це етнічна група, яка мала свою писемність, але її вже ніде не використовують. Мовні особливості ще збереглися. Менгрел грузина зрозуміє, а грузин менгрела — ні. Це як в Україні, наприклад, гуцульську говірку не кожен може зрозуміти. Кантарію, до речі, мені довелося бачити. Я вчився у школі в містечку Хобі, і він приїздив до нас, виступав перед учнями, розповідав про штурм Берліна. Це вже потім почали говорити, ніби він там і не був. А село моє дуже відоме. Там був лаврово–цитрусовий радгосп, куди приїжджали на сезонні роботи з усього СРСР. А які у нас бамбукові гаї, евкаліптові посадки! Давно вже не був на батьківщині... Як війна почалася з Абхазією у 1991–му, більше й не їздив. Брат менший живе тут, у Холоневі. Мамі вже 86 років. Вона приїжджає до нас, трохи поживе і повертається до Грузії. Останній раз витримала півроку. Після мене у Холонів приїхало ще чимало моїх земляків. І багато українок повиходили заміж за грузинів. Маємо сім грузинських сімей у селі. У моєму грузинському селі, до речі, живе чотири українські родини. Україна та Грузія історично завжди були разом. І якби в нас були спільні кордони, то між нами їх би давно не було. У мене багато друзів серед українців — усі нормальні хлопці.

Після того як на початку своєї першої каденції новий голова оголосив війну пияцтву, марно було сподіватися, що холонівці знову проголосують за Мартинова. Тут уже давно не наливають по сто грамiв із самісінького ранку і в жодній крамниці не продають спиртне до 14–ї години. І бар тут працює лише до 23–ї. Повернення суворих, ще радянських, правил торгівлі алкогольними напоями викликало великий резонанс не лише в селі, а й в області. Про холонівський досвід навіть фільм зняли.

— От тільки не кажіть, що наші пияки зранечку не бувають готовими! Хто хоче випити, той ще звечора запасеться, — іронізує в магазині весела молодичка.— І що з того, що в магазині не купиш? А точки підпільні ніхто не закривав. Боротися з ними ніхто не бореться. Там наливають у будь–який час ще й закушувати дають.

Проти змія — усім миром

— На жаль, це правда. Побороти це зло поки не вдалося, — каже голова. — Не раз чатував сам, за руку ловив, коли виходить чоловік iз такої точки. А він сміється в очі: «Роздягай, все одно нічого не знайдеш! Я вже випив і закусив». Щоб прикрити таку точку за нашим законодавством, треба впіймати на гарячому того, хто продає. І не раз, а тричі задокументувати все. Та хто з пияків свідчити буде? Найстрашніше, що про­дають не самогон, а сурогати. За кілька років молодий організм сурогатом нищиться повністю. Як боляче було дивитися, коли прийшов у 2004–му на цю посаду, як один за одним помирали в селі молоді хлопці від горілки. Фактично діти помирали, по двадцять років і трохи старші. А за останні два роки помер тільки один чоловік, і це вже маленька перемога. Увели обмеження на продаж алкоголю після неодноразових звернень батьків школярів. Діти на перерві біжать у крамницю, а там зранку вже наливають дядькам по сто грамів. Куди це годиться? Ми винесли це питання на сесію сільради. І 16 депутатів проголосували за те, щоб спиртне продавати після 14–ї години. Навіть підприємці підтримали цю ідею. Як люди бізнесу вони, звичайно, були проти обмежень, але як члени сільської громади — за. Тобто інтереси громади поставили вище власних. І то вже теж перемога. Не подумайте, що у Холоневі самі алкоголіки живуть. П’ють, як і скрізь. Мені було дивно, коли приїхав сюди, бачити, що п’яні можуть лежати просто на вулиці і ніхто не звертає на це увагу. У Грузії такого не побачиш. У нас навіть у радянські часи не було витверезників.

— Посягнувши ледве не на святе, не боялися, що за вас не проголосують? — запитую в Мартинова.

— Боявся одного — що люди не прийдуть на вибори. Мої ж опоненти самі зробили мені рекламу. Я не ходив iз хати в хату, не агітував голосувати за себе. Не роздавав морозива і тістечок, по сто грамів нікому не наливав. На дебати йшов — нічого не боявся. Я пишаюсь, що люди знову повірили мені.

Сільський голова зізнається, що разом із депутатами сільради не зробив нічого грандіозного. Одначе перелік того «нічого» вражає: у садочку зробили опалення, відмовилися від газу, поставили нормальний сучасний котел. Зробили зупинки, дороги асфальтують. Створили в селі три футбольні команди, у тому числі й дівчачу. Для молоді зробили дискотеки, купили сучасну світломузику.

— Зустрівся з молоддю і поставив дві вимоги: щоб бійок на танцях не було і щоб п’яні не вешталися, — каже Мартинов. — І дякувати, ніхто з чужими не б’ється, спокій. Будинок культури працює, художні колективи теж. На Новий рік прикрашаємо 20–метрову живу ялинку й сама молодь її оформляє. За власні кошти зробили освітлення в селі. Напевне, це єдина сільрада в районі, що зробила це не за державний кошт. На вулиці, де я живу, ліхтарів ще немає, але обов’язково освітлимо всі сільські вулиці. На території сільради маємо 320 гектарів водного плеса. Ставки орендують 5 підприємців. Щороку роздаємо рибу самотнiм громадянам, інвалідам, ветеранам. Щоб не було рибних воєн, зробили довкола ставків обвідний трикілометровий рів, запустили туди малька щуки й коропа і сказали людям: «Це для вас. Але у ставки не лізьте». До нас рибалки приїжджають звідусіль. Цілу зиму ловлять щуку.

У неділю тут можуть орати чи сіяти

На посаду сільського голови Олександр Акакійович прийшов людиною не бідною. Він займався бізнесом, мав в оренді водойми. Бізнес, зізнається, прибутковий. Коли пішов працювати сільським головою, звичайно, багато втратив. «Але ще стілечки грошей зосталося», — сміється. Із місцевими підприємцями він уміє порозумітися й залучити їх до вирішення сільських проблем. На вуличне освітлення коштами допоміг орендар земельних паїв Василь Щерблюк. І дивує, наприклад, що біля самісінького Луцька, у так званих царських селах, де живе вся волинська еліта, не скрізь є ліхтарі над центральною дорогою. Один ліхтар коштує тисячу гривень. Це одному крутому власнику джипа двічі не заправити бак свого залізного коня — і стовпи з ліхтарями стоятимуть. Бажання треба, і щоб лідер сільський теж мав бажання щось для громади зробити, а не лише для власної кишені.

Мартинов за власні кошти поставив у селі фігуру Божої Матері на тому місці, де колись стояв хрест на валу. Совєти вал зрівняли з землею, а церкву закрили. Сьогодні у Холоневі є чудовий храм. Але ходить туди дуже мало людей. Навіть у храмове свято, на Різдво Богородиці (21 вересня), сільська церква була напівпорожньою. У неділю в селі можуть навіть орати чи сіяти, чого собі не дозволяють волиняни в принципі. Та сільський голова вірить, що односельці теж колись підуть до церкви. Для цього просто потрібен час...

 

РІДНЯ

Олександр Мартинов — родич Валентина Мороза, відомого українського історика, політв’язня, дисидента–шістдесятника (він народився у Холоневі 15 квітня 1936 року). Його дружина Віра є рідною сестрою історика по батькові. Вони ще добре пам’ятають, як жилося їм, родині радянського дисидента, у 80–ті. Валентин Якович тоді вже мешкав у США, коли після п’ятимісячного голодування в тюрмі під тиском світової громадськості СРСР у 1979 році змушений був обміняти його та ще чотирьох дисидентів на двох радянських агентів КДБ. Родина, яка залишилася в Союзі, ще довго перебувала в тривозі за своє життя. Олександр весь час виїздив зустрічати молоду дружину після роботи (працювала технологом на маслозаводі), щоб часом чогось не трапилося. Валентин Мороз нині майже не приїздить у рідне село, бо здоров’я, підірване тюрмами, не дозволяє...

 

ЗАРОБІТКИ

Люди в Холоневі — не ліниві, працьовиті, а землі родючі. Чимало родин виживають за рахунок львівських ринків – село розташоване на кордоні з Львівщиною. Дехто тримає дві корови й за тиждень назбирує молочної продукції, з базарування повертається із тисячею гривень, не менше.

  • Чим славний Конотоп

    «То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>

  • Магнетизм малого Хрещатика

    Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>

  • Неземне тяжіння Нескучного

    Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>

  • Віч-на-віч з Очаковим

    Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>

  • Вужі, бобри і... Євромайдан

    Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>

  • Біла під європейським прапором

    Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>