Десяте сходження на сільський «трон»

Таким солідним стажем перебування при владі, вочевидь, можуть похвалитися хіба що монархи, котрі замолоду успадкували трон, або диктатори–довгожителі. Підтверджувати свою незамінність на керівній виборній посаді впродовж трьох десятиліть — талант, який не передається у спадок. Хоча, як сказати. Переповідають, що прадід Марії Карпенюк колись — чи то за Австрії, чи за Польщі — таки був у Нижньому Вербіжі війтом, а рідний брат її батька очолював тутешню сільраду в 60—70–х роках минулого століття.

На нинішні вибори вона вже йти не збиралася. Мовляв, відслужила дев’ять каденцій сільській громаді — пора й на заслужений відпочинок: онуків бавити, квіти плекати, яких на її обійсті — видимо–невидимо. «Не збиралася, а довелося знову братися за цей гуж, — зізнається пані Марія. — Люди почали просити — і не сміла відмовити. Збоку може здатися, що там робити нічого — підписуй папери та тішся владою. Аж ні. Буває, приходить людина з такими проблемами, що й у мене серце починає боліти. Ось старій жіночці, яка живе в хаті з донькою–калікою, «відрізали» світло за борги, то я вже тиждень їжджу до РЕМу: переконую, прошу, плачу, аби її не штрафували. У неї ж нема що взяти — хіба що душу».

Ділові ворота в Гуцульщину

Гарний Вербіж за тихої погоди, коли його чотири річки, що протікають селом, не «захлинаються» від дощової води. Гарний і давній. Перша письмова згадка про нього, тоді ще адміністративно не розділеного на два села — Верхнє і Нижнє, датується 9 грудня 1375 року. В «Актах гродських і земських» зазначено, що князь Владислав Опольський на певних умовах передав село якомусь Васкові Тептуховичу. Яку територію воно займало, скільки в ньому було мешканців невдовзі після занепаду Галицько–Волинського князівства і як їм жилося «в концесії» в Тептуховича, хроніки тих часів не зафіксували.

Нинішній Нижній Вербіж починається з лівобережжя, відразу за мостом через Прут. Далі траса веде до Косова і вглиб Карпат. Це вже — передгір’я, північно–східні ворота в Гуцульщину. В’їхавши сюди зі сторони Коломиї, відразу потрапляєш у діловий центр села — своєрідну торговельно–економічну зону, такий собі гуцульський міні–Гонконг. Тут розмістилися триповерхові гіпермаркети меблів, побутової, вело– та мототехніки, авторемонтні майстерні, великі будівельні магазини. Сюди з’їжджаються по соліднi покупки звідусіль, бо й ціни не так кусаються, як у містах, й асортимент — на будь–який смак.

Земний рай для підприємців

Саме комерція та дрібне виробництво витягнули Нижній Вербіж з економічного занепаду. Село, де нині мешкає 2780 осіб, живе й розвивається за рахунок самофінансування, не простягаючи руку за дотацією з державного бюджету. Як же їм удалося випрямитися з принизливої пози прохача?

«Ми все робили обдумано, по–ґаздівськи, тому не розвалили жодної стайні, не розікрали жодної іншої споруди з колишнього колгоспу імені Довбуша, — пояснює Марія Василівна. — Зберегли все до цеглини, а потім ці приміщення продали підприємцям, котрі почали там розвивати свій бізнес. Як сільський голова я не тільки ні в чому не відмовила жодному підприємцю, а навпаки, — максимально сприяла в усьому, що не заборонено законом. І це дало добрі плоди. Наші бізнесмени самі міцно стали на ноги й селу підставляють плече, коли треба. Ми дитячий садочок створювали на ентузіазмі, але зробили справжню казку — спробуйте в місті знайти щось подібне. Підприємці суттєво підсобили: хтось будматеріалами, той — телевізор подарував, інший — пральну машину. Допомагали щиро — добром за добро».

Подружжя Ігор та Оксана Шургалюки, нижньовербіжці з діда–прадіда, 15 років тому розпочинали свій скромний бізнес в маленькій будці, де продавали морозиво. Тепер те місце змінилося до невпізнання — успішні підприємці збудували гіпермаркет, торговельні та складські приміщення якого розмістилися на кількох тисячах квадратних метрів. «Такого сільського голови, як наша Марія Василівна, мабуть, немає в цілому світі, — щиро підтверджує пані Оксана. — Від неї йде така позитивна енергетика, що не передати словами. Вона всім у всьому сприяє. І не тільки підприємцям, а й усім мешканцям села».

Загроза, що тримає в тонусі

Соціально–побутові умови нині тут мало чим відрізняються від міських — різнопрофільні магазини, служби сервісу, аптека, лікарська амбулаторія, одна з кращих в області загальноосвітня школа, школа мистецтв. Це — безперечні плюси. Нижній Вербіж у конкурсі на кращий сільський населений пункт уже «піднімався» на найвищу сходинку обласного п’єдесталу і здобув третє місце в Україні. Хоча донедавна було ще й два мінуси — проблема з вивезенням сміття та постійна небезпека від розливу непередбачуваних за тривалої негоди річок. Із побутовими відходами ситуацію владнали, уклавши угоду з коломийською фірмою, яка щосереди вивозить контейнери зі сміттям від кожної садиби. Село стало ще чепурнішим і доглянутішим.

Із повенями складніше — угоду з ними не підпишеш. Це загроза, що змушує постійно перебувати в тонусі. «Якщо сильний дощ іде хоч кілька годин, я потерпаю від страху, бо з гір вода злітає, як із трампліна. Прут, Лючка, Пістинька і Сопівка стають дуже небезпечними. Коли згадую липневу ніч 2008–го, то й тепер важко стримувати емоції, — на очі Марії Василівни набігають сльозинки. — Скрізь бурлила вода, зникло світло, газ відімкнули — відчуття, наче людину раптово вдарив параліч. Думала, не переживу цього лиха — понад 700 наших господарств були підтоплені, чотири будинки завалилися, лише деінде на горбах стояли сухі подвір’я. Та, слава Богу, виборсалися з біди. Держава підсобила, а ми ретельно та чесно розподілили допомогу. Обійшлося без скарг».

Красиве і корисне

Визнання вона здобула ще в дуже молодому віці. Хоча життя змалку повело крутою стежкою випробувань, перетерпіла й вистояла. Батька–залізничника, який, за деякими свідченнями, співпрацював з ОУН, хтось убив у серпні 1952–го і кинув під потяг, імітуючи нещасний випадок. Марії тоді було лише трохи більше місяця від народження, старшій сестрі — три роки.

Мріяла стати юристом, та після десятирічки поповнила ряди робітничого класу. Працювала з повною віддачею. Її старанність і вміння не залишилися непоміченими — портрет 22–річної швачки Марії Карпенюк прикрашав районну, а потім і обласну дошки пошани, був навічно занесений до Книги трудової слави Коломийської швейної фабрики. Могла там зробити управлінську кар’єру, однак після народження сина цілком осіла в рідному Нижньому Вербіжі.

Те, що впродовж останніх років рівень життя нижньовербіжців упритул наблизився до міського, безсумнівно, позитивний процес. Хоча прикро, що при цьому втрачаються споконвічні традиції господарювання. Корова в селі, на жаль, стає майже такою диковинкою, як легковик півстоліття тому. Марія Василівна розуміє цей парадокс і від корови не відмовляється, бо «як же це жити в селі і не їсти свого молока?». Встаю, каже, раненько і до роботи встигаю обійти господарство, та й чоловік допомагає. Тішиться, що доля звела з «мудрим, добрим і роботящим» Богданом, міцна рука якого завжди була надійною підтримкою.

Ще донедавна пані Марія мала улюблене заняття для душі. «Ночами не спала, — усміхається, — ледь не до перших півнів сиділа над шиттям. Маю п’ять блузок, вишитих у національному стилі, інші оригінальні речі. Та тепер мушу зважати на зір — бережу очі й більше захоплююся квітами. З весни все подвір’я розквітає. Вийдеш уранці надвір — яка божественна краса! Хочеться весь світ обійняти і всіх людей». І через паузу уточнює: «Мені на людей завжди щастило — видно, Господь так дає».

Людям теж гріх скаржитися. «У селі кажуть так, — хвалиться завідувачка дитячого садка Надія Микитюк: — наша Марія Василівна буде головою повік, поки Всевишній даватиме їй здоров’я. Нам справді пощастило. Це відзначають усі, навіть зовсім чужі люди».

ДО РЕЧІ

Про церкву і скарби опришків

Один із найвідоміших у минулому нижньовербіжців Григорій Семенюк оселився тут у 1732 році. Польський письменник–етнограф Станіслав Вінценз, який мешкав серед гуцулів, у книзі «На високій полонині» розповідає про опришка, схожого на Семенюка. Він користувався особливою довірою Олекси Довбуша, та кудись зник із частиною скарбів. Як згодом зізнався своєму легендарному ватажкові, йому так надокучили напади, грабунки і лісовий спосіб життя, що вирішив зайнятися мирною селянською працею. Аби спокутати попередні гріхи, він поставив у Нижньому Вербіжі за опришківські скарби дзвіницю, а пізніше — й церкву. Храм споруджували й добудовували тривалий час, аж поки не освятили 3 травня 1808 року. На сільському цвинтарі зберігся старий камінний хрест iз написом: «Туть спочиває Р.Б. Григорій Семенюкъ–Мельникъ добродітель і провізор сія церкви. Прожив літа 114, а преставився року 1822».

Нині цю п’ятибанну культову споруду Різдва Пресвятої Богородиці вважають взірцем дерев’яної гуцульської архітектури, вона претендує на статус історичної пам’ятки, яку візьме під охорону ЮНЕСКО. Щоправда, їй ще треба повернути автентичний вигляд — зняти оцинковану бляху й перекрити гонтою. Церковна громада, яка належить до УПЦ Київського патріархату, дала дозвіл на реставраційні роботи, що мають початися вже наступного року.