XII ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ РЕЙТИНҐ

Тарас АНТИПОВИЧ

Цьогоріч подій у вітчизняному книжковому мікрокосмі небагато. Виокремлю лише дві — це «Музей покинутих секре­тів» Оксани За­бужко (К.: Факт) і «Ворошиловград» Сергія Жадана (Х.: Фоліо). Втім, як на країну всепереможного Хама — і цих двох достатньо.

Новий роман Забужко варто прочитати всім, і особливо тим, хто досі недолюблював твори авторки. Я й сам ніколи не був її шанувальником і не поділяю культу «Польових досліджень...». Але «Музей покинутих секретів» — це справді найкраще в дотеперішньому доробку письменниці. Та й загалом, після Прохаськових «НепрОстих» жоден український роман не залишав такого тривкого післясмаку. Цей майстер–клас від Забужко виконаний масштабно, енергетично, проникливо і прискіпливо. Роман багаторівневий — історичний, містичний, психологічний, любовний, публіцистичний та інші пласти нанизані на спіраль журналістського розслідування, тобто в романі присутній і детективний елемент.

Тут наша історія, яка все ще кривавить. Тут проявлена вся гнилизна данського королівства під назвою «сучасна Україна». Тут почуття кожного героя простежені в розрізі й під мікроскопом. Тут мертві вказують шлях живим, бо Україна всуціль зав’язана на мерцях, як Росія — на гівні (за висловом Віктора Єрофєєва).

Звісно, в дечому За­бужко не може не дратувати: і фірмова істерична інтонація, і місцями нестерпне багатослів’я нікуди не ділися. Однак вади роману багатократно компенсовані його чеснотами. І ще одне: за ретельністю збору матеріалу для книги Оксані Забужко немає рівних.

«Ворошиловград» Жа­дана хоч і виконаний у руслі його попередніх прозових книжок, проте означує певний світоглядний поворот. Здається, автор дозрів до того, щоб говорити серйозні речі, хоча він усе ще соромиться серйозності на рівні інтонації і стилістики. Головний герой — усе такий же безвідповідальний носій всесвітньої любові, але в фіналі він стає до борні, як би смішно це не звучало.

Розвиток сюжету в Сергія досі має дещо глючну природу. Герой ковтає наркотичні речовини з елементарної допитливості і грає в футбол у складі команди покійників (знову ці наші мерці!). Він, як і раніше, сідає у випадковий транспорт і їде у випадковому напрямку. Але! Потім він повертається на круги своя і береться за арматуру.

Палкі фани Жадана, без­перечно, зарахують «Во­рошиловград» до найбільш вдалих «голів» автора. Однак шкода, якщо вони за інерцією пропустять доволі просте, але актуальне послання авторського «удару». Йдеться про те, що в нашій ковбойській країні треба захищати себе і свою територію. А щоб себе захищати, треба гуртуватися. А щоб згуртуватися, достатньо елементарної любові до ближнього. Тобто Жадан вклав у нову книгу «громадянське звучання», чого від нього годі було чекати після інфантильного жонглювання уламками радянських міфів. Можливо, «переваги окупаційного режиму» видаються йому тепер не такими вже й безпечними. Та і взагалі — пішов він, цей окупаційний режим...

Дмитро СТУС

Звертаєш увагу передусім на книжки, які викликають певне збурення. У прозі це — хоч як би до неї ставитись — нова книжка Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» (К.: Факт). На мій погляд, там багато недоліків, але це перша спроба в нашій літературі наблизити історію до сучасності, побачити, як минувшина відгукується сьогодні. Щось вдалося, щось — ні; але цей текст важливий. Першість серед перекладів однозначно, як на мене, належить книжці Маріуша Щиґела «Ґоттленд» (К.: Темпора). Це дуже якісна есеїстика в дуже доброму перекладі (до багатьох інших перекладів виникають серйозні запитання). Довго вагався, але другою назвав «Енциклопедію російської душі» Віктора Єрофєєва (К.: Ярославів вал), хоча й вважаю, що такий текст не потребує перекладу українською. Що стосується поезії, то мій вибір теж був однозначний — це «Берестечко» Ліни Костенко (К.: Либідь). Хоча це не зовсім моя поезія, але об’єктивно — дуже вартісна. Так само високо я поставив збірку Павла Гірника — мабуть, це його найкраща книжка — «Посвітається» (К.: Пульсари).

Іван АНДРУСЯК

Мій вибір завжди дуже суб’єктивний і практично ніколи він не збігається з підсумком усіх експертних оцінок. Не знаю, може, цього разу трапи­ться виняток... Відтак мій вибір — це Анатолій Дністровий з романом «Дрозофіла над томом Канта» (Л.: Піраміда). Попри те що в цій підномінації фігурують бомбові тексти Оксани Забужко та Володимира Лиса, але погляд Дністрового на сучасного інтелігента, людину, яка живе в цьому світі й абсолютно адекватно мисливо його переживає, — цей латентний, некрикливий погляд переважив для мене чесноти романів–фаворитів. У жанровій літературі нарешті почали з’являтися романи, які прописують сучасність, живих людей, а не ляльок, манекенів чи якісь віртуальні конструкції. Що ж до поезії, то цього року дуже мало вартісних збірок, і найцікавіші з них, як на мене, — «Тінь Риби» Мар’яни Савки (Л.: Видавництво Старого Лева) та «Вірші на розі» Павла Вольвача (К.: Ярославів Вал).