Джура Поттеренко зі школи Фатаморгана

13.11.2010
Джура Поттеренко зі школи Фатаморгана

Слава Гаррі Поттера таки не дає спокою вітчизняним письменникам — і молодим, і зрілим. Та чомусь мало хто з них зауважує, що існує й інший шлях до популярності серед дітей–читачів. Свій, оригінальний, неповторний — навіть на теренах фентезі: як–от у Марини й Сергія Дяченків, Галини Малик, Сергія Оксеника. Погляньмо, що виходить у тих, хто взорує передов­сім на заморські зразки.

Тетяна Капустіна: «Епоха чародіїв. Спадкоємиця Легенди» (К.: Видавець Вадим Карпенко). Молода авторка малює власний казковий світ, де живуть маги й усілякі фантастичні створіння за законами чарівного суспільства, а поруч — паралельний світ зі звичайними людьми, які їх не помічають, бо світи ті не перетинаються. Отож книжка з суцільними таємницями і пригодами–дивовижами могла би бути захоплюючою, якби не...

Перше: якби читач «Епохи чародіїв» не відчував постійної присутності того ж таки Гаррі Поттера — аж до жанрової позначки «варіації з теми». Хоч головна героїня — дівчина–підліток (із вельми прозаїчним прізвищем Зайченко, але претензійним ім’ям Ангеліна) і не є сиротою, як Гаррі, проте її двоюрідний дід, білий маг Гордій Зайченко, є легендою чарівного світу й загинув у двобої з рівною з ним у чародійській силі чорною відьмою Міраж (у Роллінг тут панує Волдеморт). Гордій захищав не Філософський Камінь, а Книгу Темряви, від якої залежала доля не лише чарівного світу, а й людського також. Онука стала спадкоємицею–захисницею Книги. Чарівники, маги, гримли, мавки, привиди, вовкулаки та інші химерні персонажі проживають у місті Радогост, мають уряд — Магістрат. Освіту чарівники отримують у школі Фатаморгана (та ще кількох вищих чародійських вишах). Перелік збігів/подібностей/паралелей можна множити. Та все ж таки «Епоха» не є копією «Поттера», ґрунтується на українських реаліях із потугою надати оповіді національного забарвлення. До чарівної фабули вмонтовані проблемні стосунки двох дівчат, перше кохання юних чарівників. Що також могло б бути цікавим читанням, якби не...

Друге: якби не кострубатість мови. Початок відредагований добре, але згодом закрадається відчуття, що перед очима недолугий переклад із російської — кальки й русизми роблять текст чимдалі штучним, безбарвним, багатослівним і розхристаним. Утім таке літературне нехлюйство може й не стати на перешкоді до серця юного читача, бо сучасні підлітки, спілкуючись між собою в iнеті, вже не мають того вимогливого смаку до мови, яким страждають їхні чели–батьки. Навпаки: можливо, спрощеність тексту здатна затримати увагу «просунутих»?

Існує і третя причина, за якої книжку можна не дочитати до кінця: вона розсиплеться в руках — ще до середини блоку почнеться листопад...

А ось другий приклад письменницької «поттероманії»: поважний літератор Юр Логвин, «Танці Шайтана» (Вінниця: Теза). Це, звичайно, не фентезі, але у центрі оповіді опиняються козак–характерник та його джура. Характерник — це і є західний маг, а джура — це той самий учень магічної школи.

Перша частина роману–реконструкції захоплює і динамічністю, і напруженістю подій, і яскравістю персонажів, і ненав’язливою природністю та смаковитістю національно–традиційних етно–дрібниць, любовно й доречно вписаних у тканину тексту.

Ось, наприклад, образ Прошки, «політичного емігранта» з–під влади царя–садиста Івана Грозного — поводиря сліпої ведмедиці Марьванівни, скомороха–мандрівника з Московії. Пригоди цього клоуна виписані яскраво, дотепно і вдало. Аж ось на сцені театру дій з’являється головний герой твору Шайтан–Баламут — і раптом стає очевидною подібність героїв: наче близнюки. Один — український козак–характерник, виборювач справедливості, альтруїст і дотримувач національних традицій; другий — гультяй–матюгальник, «русскій камарінскій мужик», що втік від царя–тирана. А проте обоє — мандрівники, вільні від суспільних обов’язків і правил, обоє кмітливі, дотепні, спостережливі, загартовані й витривалі, здатні пристосуватися до будь–яких тяжких умов i виходити з найскладніших життєвих ситуацій з перемогою. Обоє нещадні до тих, кого вважають ворогами. Обидва стають на захист слабких, щедро діляться останнім із ближнім. Обоє ж опікуються одним тим самим хлопчиком–сиротою Тимком, за яким полюють гайдуки. Що­правда, росіянин Прошка, попри все інше, навчив хлопчика матюччю, а характерник Омелько Шаман–Баламут — разом із корисними навичками — відкрив дитинці дорослі тонкощі обходження з жінками.

Отут би, здавалося, авторові й пофілософствувати, поміркувати на тему стосунків братів–народів. Чому росіяни, представника яких він (автор) змалював сатирично, таки беруть гору над нами — нібито сміливими, вихованими, вправними, збірним образом яких є отакий супергерой, наділений надлюдськими здібностями? Може, апріорне вихваляння «наших» і незупинне лайнування «їхніх» уже не переконливі й навіть працюють у протилежному напрямi? Може, винуватцями наших історичних нещасть є не лише винятково москалі, жиди і ляхи? Може, варто наших юнаків і юнок спрямувати врешті на думання у цей бік?

Коли відверто, то дорослому читачеві набридає читати книжку десь із другої половини — відтоді, як головний герой, себто Шаман, розповідає про свої пригоди названому синові. Тут ми бачимо супермена, який вихваляється своїми подвигами перед пацаном. До того ж неприємно зачіпають його занадто відверті розпатякування про стосунки з жінками. Не впевнена, що з дитиною 8—9 років варто говорити про інтимні речі аж так відверто. Здається, було б розумним Омелькові порозмовляти про це з хлопчиком років через три–чотири — уважно добираючи слова, терміни й образи.

Навіть шкода, що Прошка — московський скоморох — за появи Шамана зник із сюжету, наче його й не було. Надто мальовничу фігуру зліпив автор. Натомість наш герой — Шаман — набув рис такого собі Джеймса Бонда ХVІІ століття. Відтак на тлі всіх дорослих персонажів роману справжнім Героєм виявляється малий Тимко, якого не зуміли вполювати цілі загони переслідувачів. У романі є чимало шматків цікавих пригод і сюжетних ліній. Але вони лишаються саме шматками, не нанизаними на стрижень логіки романної драматургії. А тому в порівнянні з «Джурами» Володимира Рутківського «Шайтан» Логвина програє. Бо в Рутківського рушниця таки стріляє...

Тож чи варто це читати дітям? Безумовно, варто, бо пригоди героїв справді захоплюючі — не відірватися. Чи варто це читати батькам разом із нащадками? Так. Бодай задля того, аби розширити спільні знання про традиційну побутову культуру українців і розширити мовний тезаурус — допитливий читач не один раз із цікавістю полізе до словників дізнатися точне значення питомих українських слів, якими користується автор. А оскільки книжка Юра Логвина може посприяти юним читачам і в самоідентифікації, батькам варто знати її задля того, аби розуміти своїх дітей, які прочитають «Танці Шайтана».

А наостанок те, що мусило б бути попереду: на обкладинці — обличчя красеня–козака, напевне, характерника. Уже одна ця вельми вдала обкладинка чесно приваблює до книжки.

Галина РОДІНА